На малій сцені тернопільського театру розігралася велика трагедія

0
441

На Малій сцені Тернопільського драматичного театру ім.Т.Шевченка  ожило слово  незабутнього Ярослава Ярмуша у співучій  поезії його драматичної поеми «Тернопільська легенда». Мелодику настрою, глибокий драматизм людської душі тонко передали учасники студії «Театр в театрі»  під керівництвом   Тетяни Панькевич і Максима Поповича.

Легенду про саму легенду розповіла дочка Василя Ільковича  Мирослава Ярмуш. Коли в 70-их письменника переслідували за вільнодумство, національно-патріотичні твори і громадянську позицію, не друкували ні поезію, ні прозу, або переробляли, а ще рукописи   мали здатність зникати безслідно,  їх конфісковували і знищували, багато  написаного серцем  так і лишилося лише в серці автора, як гірко не було йому на душі. Доля виділила йому лише 36 років для того, щоб зробити  світ кращим. Він сповна виконував свою місію, залишивши по собі понад десяток ліричних пісень, три збірки поезії, прозові твори, дві драматичні поеми «Соломія Крушельницька» і «Тернопільська легенда». Рукопис останньої затримався в часі у композитора Юрія Брикайла. І коли  його дочка Уляна,  впорядковуючи  архіви батька, знайшла цей добірний текст, який може і сам письменник дав композитору, а може  приховав, знаючи про перевірки КДБ, відразу повідомила про це родину Ярмушів. Так дочки продовжили життя батьків і добротна драматургія лягла в руки уже третьому поколінню. І в переносному значенні, бо твір пролежав  сорок  років у сховку, і в прямому, бо роль розбійника, українського Робін Гуда  грає внук Василя Ярмуша – Степан.

Для довідки: Василь Ярмуш  народився в селі Острів під Тернополем. Талант письменника  проявився ще на шкільній лаві, коли навчався в Острівській семирічці, а потім – у Тернопільській СШ № 8 (с. Велика Березовиця). Перші його публікації з’явилися у районній газеті в Микулинцях. Працював позаштатним кореспондентом обласної молодіжної газети «Ровесник», друкував свої твори  і на сторінках «Вільного життя» та інших видань. Журналіст і письменник Василь Ярмуш був надзвичайно  цікавою і багатогранною особистістю.  Організував і очолював літературно-мистецьку студію «Розмай». За коротке життя встиг зробити багато.  Підготував збірки поезій “Казка про тебе” (1972) та “Граніт і полум’я” (1977). Для дітей уклав книжечку своїх віршів “Над Серетом”. До творчого доробку Василя Ярмуша також належать драматична поема “Соломія Крушельницька” і прозовий твір “Олесина любов”. У 1960-х роках зазнав переслідувань органів КДБ за прогресивні погляди, а також цькування з боку місцевої влади. Часто перебував у Денисові в рідної сестри Богданни, підтримував щиру дружбу з письменницею Іванною Блажкевич.

Заповітом звучать рядки його поезії: «Бачу сонце над рідним краєм, Бачу радість і затінки зла…

Це нічого, що я згасаю, Лиш би пісня моя жила!».

Його піснею »Незабудки» на музику Юрія Брикайла і розпочався прем’єрний показ  «Тернопільської легенди». Виконали  твір Христина і Олеся, які приїхали з Івано-Франківська на це театральне свято.

Сюжет вистави  болісний, тривожний, без щасливого кінця. Я кількома словами передам перипетії вистави, бо роздуми вона залишає на фоліанти, і всі аспекти в короткій інформації не розкриєш. Зрештою, я і не ставлю за мету, щоб ви моїми очима побачили розвиток  сюжету, що переходить до сьомого коліна… У кожного свої думки щодо сюжетної лінії. Спільне – пережиття, співчуття  і непередбачуваність дій героїв. Яким же психологом треба було бути автору, щоб так  розплести мереживо життя однієї окремо взятої сім’ї.

Отож, сюжет. Живуть мати з дочкою-красунею Мар’яною. Батька вбив розбійник з великої дороги. Про політичні аспекти ми можемо лише здогадуватися. Це могло бути у будь-якому відрізку нашої історії. Інший виток страждань і радості –  красуня закохана  в бандита, який вбив батька. Яскраво змальований конфлікт  обов’язку і почуттів та бажань між поколіннями. «Він мій коханий, він – моє щастя. Явори в лісі нас повінчали, місяць був татом, зорі – дружками»,- каже дочка.

Мати категорична, не для того пестила  доньку, щоб віддати за яничара, за волоцюгу, який не до пари: «Я проклену тебе чорним прокляття, за кров невинну  твого тата». Та як тут зупинитися, коли молоде серце  прагне сонця і ласки? Як же далі жити, мати страждає, проклинає, – радяться закохані. Вибір падає не на те, що покаятися і почати мирне життя, а на те, що матір треба зарубати, от і не клястиме. Це має зробити дочка. Коханий наказує це зробити, а якщо дівчина відмовиться, то він поведе під вінець іншу, а Мар’яна  у них буде прислугою – ліжко стелитиме, коси чесатиме…

О! Той молодечий максималізм! Ніби логічно було б з висоти років – відвернутися від клятого  вбивці, навіть не ставити на вагу почуття, але Василь Ярмуш карколомно повертає сюжетну лінію.  Зарубала дочка матір.

Сам бандит злякався такої сили кохання, просить, щоб на могилі Мар’яна покаялася і він перейде в мирне русло життя, бо всі ті, кого він вбив на дорозі і в лісі, приходять натовпом  до нього, мордують, спати не дають…

Сцена каяття  нікого не лишає  без тривоги і душевного трепету. Дівчина в сум’ятті падає, просить прощення, переконує, що «я, мамо, вбивця, я не людина»… А мати з тривогою відповідає, що все простила, просить, щоб  доня не сиділа на холодному, здоров’я берегла…

Постановники вистави   зробили на сцені поліфонічний звук. В трьох головних ролях задіяні майже 15 юних акторів. Вони акумулюють енергетику, підсилюють сцени злагодженими голосами одночасно, ведуть бесіду з героями, речитативом повідають розвиток сюжету. Яскрава, мелодійна, співуча мова.

На чудовому музичному фоні, серед щебету пташок звучить діалог закоханих.

– Хочеш, я заплаканою гілкою стукатиму у твоє вікно?

– А коли зарегоче хуртовина, я першими сніжинками буду сріблити твої теплі , шовкові вії…

– Хочеш, я ніжним світанком приходитиму до твоєї кімнати, сідатиму скраєчку на твоє ліжко і тихо-тихо буду співати  ту дивну пісню, яку весною нам повіли берези?…

– Я вітерцем схилятимусь до твого серця і слухатиму чи ще любиш, ще чекаєш. Це нічого, що ти відкриватимеш очі з думкою про іншого. Я буду приходити до тебе кожну ніч – втомою, сном, казкою…

Хіба не майже так  понад чотири століття тому  розмовляли двоє закоханих веронців  із ворожих родин у трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта»? Ярмуш неповторний. Хочеться смакувати словесним  ароматом поеми «Тернопільська легенда», навіть поза сюжетною лінією, жорстокістю і непоступливістю героїв, які можуть і зараз жити з нами поруч. Бо твори  нашого земляка стали уже класикою, а її особливість у позачассі, автор почуттями  проклав шлях через вічність і ввійшов своїми творами у шкільні підручники з української літератури. І це давно, ще за життя Василя Ярмуша передбачив  його приятель, письменник Олександр Астаф’єв, оцінюючи його письмо:

«Він писав сонячним променем на небі про любов і надію, не маючи надії прожити довше. Краса і мужність слова – ось його пригощення для всіх, хліб – печаль, а вино – розлите полум’я надвечір’я. Він вів свій танець, зодягнутий в одежу слова. Хмари для нього були не квіти на небі, а наші діти й онуки, які ще в дорозі, поспішають, але неодмінно прийдуть на свято поезії.»

Прийшли діти і внуки, поціновувачі слова, дослідники творчості, театрали  і причастилися словом земляка – українського поета, прозаїка та культурно-громадського діяча Василя Ярмуша, і засіяло воно всіма огранками – яскраве, соковите, насичене, зболіле і тривожне, радісне і всепрощаюче, ніжне і лагідне,  живе, повчальне, мудре.

Людмила ОСТРОВСЬКА



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ