«Документ від хама не захистить», – Людмила Островська про виставу в театрі і продажні інстанції

0
357

У Тернопільському академічному обласному драматичному театрі ім. Т.Шевченка  тривають прем’єрні покази вистави Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля» у постановці народного артиста України Олега Мосійчука.

За висловом Івана Франка Іван Тобілевич (Карпенко – Карий) «був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література». Його христоматійні  вистави «Житейське море», «Безталанна», «Сто тисяч»,  «Сава Чалий», «Матин Боруля»  постійно були в репертуарі нашого театру. «Мартина Борулю» світлої пам’яті Анатолій Бобровський поставив вперше через сто років від написання твору  – у 1986 році, і  йшла вона років десять поспіль у розкішному тандемі: В. Ячмінський і М. Коцюлим (Мартин-Омелько). Потім  театр наповнився молодими силами і вистава витримала ще одну постановку із тим же   знаменитим дуетом. Тоді нинішній Боруля – артист Віталій Луговий грав  суддю Трандалєва. В цьому сезоні «Мартин Боруля» зажив новим життям у постановці народного артиста України Олега Мосійчука і в  заголовній ролі з Віталієм Луговим.  Режисер переконаний, що вистава актуальна сьогодні, як ніколи. Проблеми в суспільстві особливо не змінилися, як і людська сутність.

– Вистава про  батьківську мрію для дітей і внуків, але  досягнення її далеко не моральні. Ми і досі не побороли в собі того, що там закладене для вивершення над громадою за будь-яку ціну, – говорить Олег Мосійчук.-Мартин Боруля  iз заможноï верхiвки села, не заслiплений жадобою збагачення, однак,  він понад усе  прагне вийти «на дворянську лiнiю». Коли б його спитали, навiщо йому те дворянство, вiн, певно, не змiг би пояснити як слiд своє дивне бажання.

Але воно  зрозуміле в історичному ракурсі. Нащадок вільних козаків осів на землях колишніх польських поміщиків як чиншовик, довічний орендатор їхньої землі, власне, з пташиними правами. Хто хоче, може образити і з торбою пустити світами. Мартин дуже хороший батько, йому боляче, що нічим не кращий Красовський, хай і вчений,  обзиває його бидлом (о, поляки це любили), а сина – телям. Тому і забунтувала кров селянина, змусила в судах шукати правди. А ця інстанція істини  і 130 років тому була продажною, ніяка люстрація впродовж століть не допомогла. А був би він дворянином, то вже ніхто не зміг би образити його родину. Так думав Мартин, не знаючи, що документ від хама не захистить.

Мені дивно, що авторський твір – це чиста комедія. Хоч це родинна  історія самих Тобілевичів. Так не одержав дворянство  батько Івана через помилку в  прізвищі: Тебілевич і Тобілевич. Як же було боляче,  він ледве не помер від образи. То як же комедія?  Напевне, син Карпа Адамовича уже  тоді  не бачив у цьому проблеми. Або  комедійний жанр одержав за сто років  у розвитку домішки інших відтінків? Бо тут і сарказм, і абсурд, і трагедія з іронією. А ще лірика, філософія і співчуття до людини, яка не може досягти поставленої мети. Навіть, якщо вона для оточуючих видається абсурдною.

– Мій герой  не просто хоче бути дворянином, він зовні хоче  прикрити своє мужицьке походження, але не усвідомлює, що йому бракує  понять «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика», – говорить виконавець головної ролі. – Він любить дітей, але своїм маренням дворянства, він ніби отруює їм життя. Те, як веде себе Боруля з дітьми – це такий маленький сарказм. Він хоче вирватися з повсякдення за будь-яку ціну. Це його мрія. До речі, ця роль була моєю мрією впродовж тридцяти років, коли я вперше побачив цю виставу в театрі, будучи учнем училища №4.Я діалоги М.Коцюлима і В. Ячмінського знав напам’ять. Вони нічого, здавалось, не грали, просто розмовляли, а зал реготав і аплодував. Вони тільки виходили на сцену – їм уже аплодували, – згадує  Віталій Луговий.

Після такої школи, здається, важко  змінити стереотип цих героїв. Але Віталію Луговому вдалося зробити такий  образ Мартина Борулі, з яким проживаєш життя, образу, нерозуміння. Його герой – хлібороб із загостреним  високим відчуттям  людської гідності. Енергійний, невтомний генератор ідей, господар  в хаті і в полі, конюшні,  стайні, навіть на кухні. У нього наскільки сильна експресія , що віриш,  наполегливий з швидковиникаючими відчуттями, яскраво відображеними у мові, жестах, міміці, Мартин, подолає всі перешкоди, і нема такої людини, щоб зупинила цього невгамовного борця за своє щастя. У дуеті з  наймитом Омельком (арт. Ігор Наконечний)  Мартин Боруля  тонко і майстерно проводить лінію  ієрархії в садибі. Діалоги начальника і підлеглого  є найцікавішими.  На різниці темпераментів актори створюють шедеври комікування.

Один багатий – стрімкий і запальний  холерик з апломбом намісника месії в окремо взятій господарці, запалюється, як сірник. Другий – бідний флегматик:  повільний, спокійний, із слабким проявом почуттів зовні, пасивний та малорухливий, затурканий і незібраний, як холодною водою поливає. На  фоні придуркуватості, недолугості  й алогізму, насмішки  й іронії вони добиваються захопливої яскравості подачі матеріалу. Так  навколо Мартина Борулі, який конфліктує з усіма: сім’єю, друзями, чиновниками видимими і невидимими, які не дають дворянство,  виникає  ще одна  дійова особа комедії – сміх. Трагікомічний, навіть кріз сльози і від злості.

Народний артист України Володимир Ячмінський, переглянувши виставу, відмітив, що молодий склад акторів шукає себе, відходить від стереопипу, створеного багато років тому. Актор відзначив музичне оформлення вистави,  введення танцювальних композицій, сон Борулі, все те, що зробило виставу жвавою, пружкою, іскрометною.

– А хотіли б ще втнути на сцені з Мартином? – перепитую Володимира Дмитровича.

– Аякже! Текст і емоції зверху, цей герой завжди зі мною, але я трохи вже старший від свого Мартина, – сміється   народний артист України В. Ячмінський і дякує за чудову динамічну постановку вистави головному режисеру театру Олегу Мосійчуку.

Разом з митцями режисер  зумів вибудувати виставу, яка завучала по-сучасному. Тож не випадково у залі то лунав сміх, то під час дії линули оплески, глядачі розуміли,  що вічне завжди сучасне. Постановник і два склади митців, зайнятих  у виставі, серед них Оксана Сачко, Юлія Хміль,Роман Демчук, Микола Ткачов, Дмитро Чоповський, Микола Замороз, Володимир Процюк, заслужені артисти України Андрій Малінович, Микола Бажанов, Сергій Андрушко, Микола Петрушенко  засвідчили про високий мистецький рівень як самої режисури, так і сценічних робіт.

Олег Мосійчук   переконаний, що продовжує найкращі традиції українського театру тим, що своєю постановкою нічого не декларує зі сцени, а розставляє знаки питання таким чином, щоб кожного, хто прийде на виставу, чіпнуло за живе.

-Тут є і шахрайство суддів, і проблема батьків і дітей, проблема кохання «рівних і нерівних». Вистава і про конкретну   справу, яку людина може гарно робити. Автор заклав українськість у виставу: щирість, відкритість, правдивість, працелюбність. Це наш Шекспір, який закликає берегти  свої національні ознаки, як берегли з покоління в покоління наші пращури. Це також сьогоднішня проблема, коли від рідного відмовляються, мови цураються, пнуться зі всієї сили переплюнути сусіда, – каже головний режисер театру Олег Мосійчук.

Через яскраві театральні метафори, видовищність, гротеск вистава поступово приводить  і нас, глядачів, до думки про оманність і навіть трагічність відходу від власного “я” в ім’я ілюзорних ідей зверхності. А “ідея фікс»  про  дворянство примушує переглянути   свої захцянки,  глянути собі всередину і  привести у відповідність власні прагнення та амбіціії.

У заключній сцені, спаливши документи і відродившись, благословляючи дочку і зятя, Мартин каже, щоб внуки росли порядними людьми. Це головне в житті і автора, і його героїв.

– По-іншому і бути не могло, – каже виконавець заголовної ролі вистави.- Адже Боруля, пан не за документом, а за покликанням. Він розумний, кмітливий, працьовитий, справжній  український хлібороб, звиклий обробляти поле,  з гідністю носить ім’я  трудової людини.

Юрій Луговий   на високому  емоційному напруженні, блискуче балансуючи над трагедією і комедією, подарував неймовірні, неповторні почуття при  перегляді вистави.

До слова,  хочеться вірити , що рішенням художньої ради Віталія Лугового  рекомендують до подання Президенту України на звання «Заслужений артист України».  Воно вже давно зачекалося  на талановитого актора!

                                                                              Людмила ОСТРОВСЬКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ