Сон у руку: як одна ніч змінила маршрут тернопільської журналістки

… Ще у жовтні на електронну пошту прийшов лист із підтвердженням про те, що перебуваю у списках об’єднаної команди на Warsaw Zouk Festival.

А в кінці грудня підраховувала гроші і сумнівалася – їхати чи не їхати. З одного боку – вже у списках, а з іншого – бюджет дуже обмежений. З такими думками і заснула напередодні 1 січня.

І тут сон. Бачу у сні, що їдемо із дочкою у поїзді. На якійсь зупинці до нас в купе підсідає брат моєї бабці Анни Міхал, який все життя прожив у Польщі. Він молодий, гарний і жвавий. Говоримо про життя. Він просить: “Наталю, будь ласка, поїдь до Польщі. Ну хоча б до Перемишля. Це ж близько. Їдь. Я тобі допоможу”. Вагаюся у сні, але він переконав. Ми виходимо десь на кордоні і пересідаємо в червону автівку. Бабин брат за кермом. Розумію, що то його автомобіль. Вуйко дуже статусний. Стильний. У капелюсі і плащі.

Приїздимо до Варшави. Бабин брат везе нас до своєї дочки. Ми спілкуємося, сидимо за столом маленької кімнати, щось їмо і п’ємо чай. Я знаю, що у нього є ще діти, але він чомусь говорить лише про одну з дочок… За кілька днів ми повертаємося з дитиною додому. Виходимо з кімнати, де гостювали, прощаємося, а бабцин брат каже: “Наталю, тримай зв’язок із моєю дочкою”. Це прохання він повторив кілька разів.

Наступного дня я привітала з новим роком Госю, дочку бабиного брата. Розповіла про сон. Вона відповіла: “Вірю, що до тебе приходив мій тато. Він дійсно мав червону машину. Ти не могла про це знати “…

… Навіть вже у лютому, за тиждень до подій, ще були сумніви, чи вдасться поїхати. Реалії ті ж – обмеження бюджету. Але буквально за кілька днів до початку фестивалю отримала пропозицію про невелику співпрацю, й авансом прийшли кошти. Я одразу ж вирішила придбати квитки…

І вже тепер, коли ми зустрілися у Варшаві, тітка Гося розповіла, що її тато любив елегантний одяг – постійно носив капелюх і плащ…

А ще – ми довго сиділи за столом маленької кімнати, пригощалися і пили чай. Як у тому сні, напередодні нового року…

P.S. Увечері, за годину після зустрічі зателефонувала тітка Гося. Подякувала. Її голос був схвильований. Розповіла, що її тато мав звичку носити годинник на руці. Ніколи його не знімав. Аж до самої смерті. Коли він помер, годинник зупинився. Й тітка Малгося каже: “Наталю, я вийшла від тебе і під ногами серед снігу побачила чоловічий годинник на руку. Підняла і поставила до кишені… Я вірю, що поки ми спілкувалися, мій тато був з нами поряд. Цей годинник іде.”

А моє серце заспокоїлося аж наступного дня – тоді, коли відвідала будинок поблизу аеропорту Шопена, де жив бабин брат. Зробила селі на фоні вікон, через які він дивився на літаки, що здіймалися в небо і провідала могилу, де його поховали – на цвинтарі поблизу аеропорту…

І аж тепер зрозуміла, чому кожного разу, коли у Варшаві проїжджала автобусом повз аеропорт Шопена, серце билося частіше… Це місце заворожувало, здавалося сакральним. До вчорашнього дня я не знала адреси, де саме жив бабин брат, як і не знала, що похований він неподалік аеропорту.