В хаті одвірки і вікна повитягувані, все порозвалюване, – як зустріли переселенців на Тернопільщині

0
7902

– Якби не було цієї історії, то й нас не було б, – каже двоюрідна сестра. Згадуємо минуле діда і баби.

Липа – українське село в Польщі Перемишльського повіту. Звідти походять мої предки по татовій лінії. Дід і бабця народилися там.

Дідусь Лазука Іван любив бабцю Ганну. Одружився з нею проти волі свого батька, мого прадіда Григорія. Прадід мав на приміті іншу дівчину – саме її бачив у ролі майбутньої невістки. Навіть про все уже було домовлено, бо дав слово її батькам, що будуть сватами. Але тут втрутилося кохання. Дід вибрав мою бабцю. Він був набагато старшим за неї. Між ними була велика різниця у віці і у статках. Дідова родина жила в горах, мала у власності ліс і багато поля. Через непослух прадід Григорій покарав сина тим, що не вділив йому своєї частини поля.

Це ж як треба було любити бабцю, щоби свідомо піти проти свого батька, проти системи – сказали б наші сучасники. Він знав, чого хотів і не боявся труднощів. Умів брати на себе відповідальність і приймати власні рішення. Ця родинна історія має негативну сторону, бо всупереч усьому обоє йшли через негаразди. Але є позитив і щирість – дід і бабця не пішли проти себе. Не зрадили себе. Їх є за що поважати, бо вони були собою.

Далі їх чекали нові випробування. Перша дитина у два рочки захворіла на запалення легень. Це був 1945 рік. Не змогли вчасно знайти лікаря, бо жили серед лісів. Дівчинка померла, згоріла. Її навіть не встигли поховати, як слід. Під час похорону почалася стрілянина. Тому швидко закопали тільце в могилу і разом зі священиком усі втекли до лісу. Священик не встиг запечатати гріб. Бабця у тому розпачі не втекла до лісу разом з усіма. Пішла додому. Сіла біля вікна і плакала. Раптом до хати зайшли двоє чоловіків. Один направив на неї зброю. Натиснув на спусковий гачок – хотів убити. Але замість пострілу було чутно тільки клацання. “Оружіє затялося”, – казала бабця. Вони якийсь час шарпали тією зброєю, але вона була несправною. “Лиши її, – сказав інший чоловік, – вона і так здохне”.

А потім було примусове виселення з рідної землі. Застосовували польські військові підрозділи. У жовтні 1945 року усіх українців із Липи виселили. Людям сказали, щоб за 24 години ніхто не лишився в селі. Хтось ще паляниці пік, хтось закопував плуги, бо думали, що ще повернуться. Хтось скидав баняки у мішки і закопував, аби колись їх віднайти. Дід Іван і бабця Ганна запрягли корову у віз і так їхали разом з іншими членами родини. Взяли із собою борошно, глечик з маслом, воду, одяг, подушки, щоб мати на чому спати. Виїхали 5 жовтня. Трохи йшли, трохи їхали. По дорозі зупинялися ночувати. На Тернопільщину добралися 21 листопада на Михайла. Якраз починалися холоди. Спинилися у селі Воля Чорнокінецька Чортківського району. Їх дорога тривала 48 днів. За підрахунками і пошуками маршруту в інтернеті, тепер цю відстань можна подолати машиною найшвидше за 5 годин і 47 хвилин. Це 380 кілометрів.

На новому місці родині одразу не хотіли виділяти житло. Потім дали хату, в якій нічого не було – одвірки і вікна повитягувані, все порозвалюване. Але дід Іван був хорошим майстром. Не було такого, чого б він не міг змайструвати. Хтось приніс старі двері і він збив з них і якихось дощок щось схоже на ліжко, аби в перші дні можна було спати. Місцеві тоді чужинців сприйняли не особливо тепло. Думаю, що швидше за все не любили чужих.

Потроху освоювалися у новому середовищі. Бабці тоді було 22 роки. Старші розповідали, що запам’ятали її дуже гарною, невисокою на зріст, із довгою розкішною косою. Через велику різницю у віці діда і баби тоді стався кумедний випадок. Якийсь парубок прийшов до діда просити її руки – думав, що він її тато, а не чоловік.

Бабця була дуже жіночною – із м’якими формами тіла і лагідним грудним голосом. Мала якийсь особливий магнетизм. Відчувала щастя у материнстві – безмежно любила своїх трьох дітей. Було, що вигодовувала грудьми одночасно і мого тата, і дитину своєї сестри. Вона роками садила багато квітів – любила прикрашати свій простір. Вишивала. У дитинстві добре вчилася, була старанною у школі. Часто згадувала, як дівчиною робила квіти з паперу. Усе життя шкодувала, що не навчилася шити – у давнину за це навчання треба було продати корову. Її батькам тоді було жаль продавати годувальницю, мабуть, мали якісь свої міркування. Тепер одяг шию я. Бабця Ганна дожила до 92 років при добрій пам’яті.

Дід Іван – був самодостатнім і відповідальним. Під час голоду у 1946 році зробив все можливе і неможливе, щоби мала що їсти вагітна тоді бабця. Пройшов і через приниження, і через поневіряння. Захищав її і своїх майбутніх дітей. Якщо дивитися на це через роки, то був справжнім чоловіком. Мав хорошу уяву і просторове мислення. Що завгодно міг змайструвати. Не умів схитрувати, не міг обдурювати сільську владу, щоб мати якийсь зиск для себе. Був дуже справедливим, правдивим. Помер за 11 років до мого народження.

Ось такі вони були – красиві, енергійні, пристрасні, обдаровані, сміливі і міцні. Ношу в собі яскраво виражену схожу комбінацію генів – тільки в іншому часі, просторі й інакших умовах. Схожа реакція на світ, подібні смаки і захоплення – генетичну пам’ять нічим не зітреш. Коли є на кого опертися, відчуваємо себе частиною чогось великого і безмежного.

Хочеться подякувати за фантастичні гени. Усвідомлюючи, до чого маємо схильності, які позитивні і негативні риси, які відчуття і які таланти, приймаємо себе такими, якими ми є. Тоді не йдемо проти себе. Живемо із собою і все стає на свої місця.
А народна пісня «Под облачком» дуже тонко передає усю чуттєвість, ліричність, душевність і гарячу кров пращурів.

Наталія ЛАЗУКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ