У Тернопільському драматичному театрі ім. Т.Шевченка з аншлагом ідуть прем’єрні покази драматичної містерії – спільної роботи відомого українського поета, драматурга і перекладача, заслуженого діяча мистецтв України Богдана Стельмаха і нашого головного режисера народного артиста України Олега Мосійчука «Тарас». Талановитий почерк цих митців знають не тільки у Львові і Тернополі, де вони відповідно мешкають, а й у всій Україні.
Олег Мосійчук поділився, що давно шукав потужне полотно для постановки вистави про генія, чийого імені удостоєний театр. Робіт багато, як багато і творів самого Шевченка, які стали класикою української драматургії. Пошуки тривали довше, ніж постановка поеми-тетралогії «Тарас» Богдана Стельмаха.
Натрапивши на твір, митець відчув серцем, що написане – подвиг автора, активна життєва позиція вірного сина своєї землі. Режисер зрісся з виставою, побачив, які знакові твори поета ввіллються в загальну канву, як звучатиме об’єднувальним моментом музичний супровід на основі улюбленого Шевченкового твору – «Місячної сонати» Л. Бетховена. Олег Мосійчук знав, що цим твором вразить уяву глядачів, здивує, бо знайшов те, що в театральному мистецтві може увіковічнити славу кріпака, академіка, митця, каторжанина, пророка…
Я так думала, вливаючись у вир шевченкових рядків з першої миті вистави, і дивилася її так прискіпливо і уважно, як член комісії з присудження Національних премій імені Тараса Шевченка. Принаймні, мені так здається, що повинні б поважні цінителі мистецтва переглядати роботи номінантів на найвищу Державну премію.
До речі, роботи і Богдана Стельмаха, і Олега Мосійчука номінувалися на неї в галузі драматургії, театрального мистецтва, але, як часто буває, перемогли гідніші кандидати, відоміші у вузьких столичних колах. Але, як любить казати Олег Петрович, не за нагороди працюємо, а для душі.
Над цією виставою душа не працювала, а літала, обливалася слізьми, обпікалася, гортаючи сторінки історії, принижень, цькувань не тільки Кобзаря, а й усієї України. Автори не зациклювалися на точних біографічних даних генія, а спробували (і дуже вдало!) мовою театру доторкнутись до космічної за глибиною теми, відтворити мазками життєвий шлях і створити цілісний образ величі і болі українця.
Митці зуміли залучити глядачів до бесіди про творчість генія. А вів її сам Тарас: мовою “Кобзаря”, мовою своїх автобіографічних повістей, численних листів. Ми мандрували “сумними рядками” Шевченкових дум, сприймаючи його як побратима, прошкували до тих стовпів, що небо підпирають, з ним рахували ягнят, молилися у бур’яні, малювали, терпіли дяка, поневірялися з челядниками Енгельгардта по Вільному… по Петербурзі… Переживали разом команду «тяні носок», яку давали царські посіпаки-блазні, плакали і гуляли разом з героями Коліївщини, Гайдамаччини, Козаччини.
Головний герой постає перед глядачами у трьох іпостасях. Маленький непоказний синьоокий хлопчик, що прошкував до небокраю, подорожував з чумаками по сіль, зустрічав кобзарів, засинав у бур’янах, помолившись…
Іванко Черненко, син атристів Юрія і Наталі, талановито виконав поставлене режисером завдання. Простенькі питання і судження маленького філософа, вибачливий погляд на чумаків за турботу, відреченість від світу… Восьмирічний артист проявив усі риси, за якими Григорій Шевченко прочитав, що виросте з нього, або велика людина, або такий собі ніхто, якому спадщина не потрібна.
Не раз зірвав аплодисменти молодий Тарас (артист Євген Лацік). У залі аж шепіт пройшов, що артист ніби зійшов із стогривневої купюри. Але не лише візуально пан Лацік відтворив Тараса, він пережив і перестраждав життєві перипетії генія.
– Це мрія і гордість кожного актора зіграти таку роль, – говорить артист. – Тарас Григорович був у першу чергу борцем, йому було не однаково, якою буде доля України, він вболівав не за себе, а за свій народ. Думав, як покращити тяжке життя і давав пропозиції, які актуальні і зараз. Навіть перед смертю він закликав рвати кайдани, окропити вражою кров’ю землю, запевнював: «Борітеся, поборете!»
Пророчими словами генія говорить і зрілий Шевченко – народний артист України В’ячеслав Хім’як, номінант Шевченківської премії за моновиставу за творами Кобзаря. Артист впевнений, що життя замало, щоб збагнути велич поета, п’ятдесят років він популяризує його слово і щораз відкриває нові пласти, переосмислює думки.
– Дуже добре, що театр слово Шевченка зробив зримим, — акцентував В’ячеслав Хім’як. — Це була дуже велика і складна художня задача.
А я тепер можу сказати і удача. Авторам вистави, артистам, а задіяна майже вся трупа, вдалося зробити відчутною енергетику, заховану у словах, думках , душі, долі цього великого українця. Зворушувала до сліз актуальність рядків, ніби вчора написаних. Ними дихала і Доля в білих одежах (артистка Вікторія Шараськіна), як втілення мрій і бачень, прагнень і надій, яким не судилося здійснитися.
У виставі немає жодної сцени, де б Тарас спілкувався з Долею безпосередньо, це відбувається якось в паралелях, навіть тоді, коли вона хотіла його приголубити. Він не нарікав, любив її таку, яку мав. Скільки ж присвятив їй прекрасних слів! Але все життя супроводжував митця образ Жінки в чорному (заслужена артистка України Віра Самчук). Пані переходила йому дорогу, задавала запитання, які так і лишилися без відповідей. Одне з них після обнадійливих висловлювань про краще життя.
– Коли? – питає пані в чорному, як сама Україна, згорьована і сплюндрована, де землі розпродані, де «Дніпро-брат пропадає»… Може вона не молилася за своїх дітей,» звичаю не вчила»? Молилася, але не відомо коли діти-квіти піднімуться з колін. Вона не знає, не знає про це і пророк. Запитання зависає в повітрі, спонукаючи думати і вже вкотре, у 21 столітті, оплакувати цей фатум. Не знаю чи шаблі комусь хочеться брати в руки вже, тут і зараз, бо, як на мене, то наш народ їх і не випускав ніколи. От тільки затупіли вони і позубилися , та й руки кволішими стали…
Та якою б гіркою і складною не була доля геніального поета, скільки б розчарувань він не переніс, як би з нього не глузували, скільки б сліз не видавила з душі його поезія, конфлікт з владою, з державою, де було 10 років заслання, 25- боротьби і смерть у 47 річному віці, все ж у виставі відчувається життєстверджувальний мотив. Буде краще, «не буде супостата», кайдани розірвемо, світло засіяє, прийде «новий вогонь з Холодного яру»…
Слухаєш і пече та щипає очі! Це ж треба, яка незнищенна наша віра в краще життя. Такою ж сильною була і 200 років тому і зараз! Особливого звучання в нинішній ситуації набирають слова поеми «Гайдамаки»,актуально і болюче шмагають рядки на четверо розритої могили, де москалі копаються і щось шукають, чого не клали туди.
Хіба це не наші Схід-Захід, Центр-Південь? І ніхто не знає, скільки вони шукатимуть і коли знайдуть ту силу, яку там схоронили діди наші? Тому Шевченко і з нами і, на жаль, не пора ще йому все покидати і линути “до самого Бога молитися…”. Не годен він покинути “і лани, і гори”, бо ми його тримаємо… Сучасність не доросла до нього.
Процес матеріалізації Шевченкової поезії потужно триває, стверджують не тільки фахівці, а й ми це відчуваємо. І, мабуть, тільки тоді, “як понесе з України кров ворожу” – відпустимо, і, дорісши, почнемо сприймати твори генія як архаїчну, гірку та болючу історію воскреслого народу, вона стане набутком того часу, в який написана. А поки що надихаємося і переосмислюємо, відкриваємо і дивуємося, захоплюємося і гордимося…
Такої вистави – ясної, органічної , яскравої, незбагненно-величної, вивіреної майже півстолітнім життям заголовного героя, у нас ще не було. Тут кожен зміг побачити свого Шевченка, за яким ідентифікують Україну у сучасному світі.
Я вважаю, що це мистецька офіра на вівтар Тарасу Григоровичу. І він з високості вдячно поглядає на нас, нині сущих, і тішиться, що у великій українській родині, його спом’янули, в нього ще й досі вчаться, надихаються його словом, прагнуть виконати заповіти. Ми на зв’язку з ним, як і попередні покоління, що були «ненарожденними…»
Якби я була членом Державної комісії з присудження Національної премії імені Т.Г.Шевченка, то неодмінно проголосувала б за цю виставу. А, можливо, я й закинула гачок. Бажання мають здатність здійснюватися. Найсміливіші.
Людмила ОСТРОВСЬКА