У Тернополі показали фільм, який відмовлялися знімати у часи правління Януковича

0
689

У тернопільському Палаці кіно  відбувся допрем’єрний показ художнього фільму «Тарас. Повернення». Кінострічку представляли: режиссер-постановник, автор сценарію  Олександр Денисенко,  продюсер Володимир Філіппов, режисер монтажу Віктор Маляренко. Показ відбувся завдяки Тернопільській кінокомісії, яку очолює заступник міського голови Тернополя, голова Асоціації кінокомісій України Леонід Бицюра.

Стрічка є переможцем четвертого конкурсного відбору  Держкіно України. У 2012 році сценарій майбутнього фільму переміг у Міжнародному конкурсі кіносценаріїв, присвяченому 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Але за правління проросійського президента Януковича не був запущений у виробництво. Від автора сценарію і режисера Олександра Денисенка тогочасне Держкіно України вимагало змін у сценарії і вилучення сцен спрямованих проти російського імперіалізму і шовінізму. На це автор  не погодився. Таким чином картину було “поховано”.

Лише у 2015 році, після Революції гідності митці змогли розпочати роботу над фільмом. Знімали: у Києві, Одесі, у Білгород-Дністровську  на території Аккерманської фортеці, у Казахстані (Мангистауська і Алматинська області). Загалом у кінострічці відзнято 38 локацій, 185 акторських ролей в дії, що є рекордом для сучасного українського кіно. Загальний кошторис роботи – 44.8 мільйона гривень, половину надало Держкіно. Картину  завершили у грудні 2017 р.  Впродовж 2018 р. фільм “Тарас. Повернення” не  показали  ані в прокаті, ані на жодному фестивалі світу. Практично картину поклали на полицю. У березні 2018 року побачив світ  роман Олександра Денисенка з однойменною назвою “Тарас. Повернення”, в якому багато сюжетних ліній, сцен і персонажів, котрих глядач не побачить у фільмі. Виданий роман є першою частиною неопублікованої трилогії Олександра Денисенка “Три душі, три ворони, три лірники”. Над Шевченківською темою  пан Денисенко працює все життя.

– Я люблю українських світочів, які гріють серце, – не без гордості сказав на прес-конференції  режисер.

У глядацькій залі Тернопільського Палацу кіно, яка вміщає  майже триста глядачів,  не було жодного вільного місця,  демократична молодь сиділа на східцях. Перший фільм-екшн про невідомого Шевченка. Було дуже цікаво, що ж таке нове можуть  показати творці кіно, чого ми ще не знаємо про нашого Кобзаря, чим можна ще здивувати. Фільм показали у столиці в маленькому кінотеатрі на 30 осіб та в Національному музеї Шевченка в день народження генія. Тернопіль став другим містом України, яке причастилося    зболеною  Тарасовою душею, заглянуло в вічі  великого сина  українського народу.

– Дуже сподіваємося, що ви будете не останнім містом, яке  захоче побачити цей фільм, бо дата Всеукраїнської прем’єри  невідома, –  з болем пожартував режисер.

Про фільм він говорить, як про  дитину, котра   народилася у важких пологах і переношена.

– Стрічка присвячена  тому, як нищили Тараса на засланні в Казахстані, прагли залишити його там навіки, тому я нічого не міг змінити, – розповідає автор стрічки. – Я вкладав у постать Шевченка ідею визволення всього українського народу з полону не тільки фізичного, а й духовного. Він шукав виходу, шукав себе, не відчаювався, надіявся. Точно так, як ми шукаємо себе зараз. Тоді, у 2012 році, я навіть не думав, що це буде фільм  про визволення української душі з російського полону. Тепер ця тема так суголосна з сьогоденням.

Ми чекаємо хлопців з російського полону, щасливими, здоровими, так як ми чекаємо повернення Тараса Григоровича. Я не підносив його на п’єдестал, поставив в умови страшної солдатчини. Він не мав права  заперечувати, виконував усі накази і міг бути вбитим. Він не читає тут віршів, він живе ними. Вони в його очах, в його болеві. Саме це я хотів показати,  щоб  ми відмовилися від зросійщення, від чорної ями тюрми народів, котра половину українців перемолола. Повертаючи Кобзаря, хотів усіх повернути одне до одного, щоб ми жили спільно, разом, єдино, як хотів цього і Тарас, – сказав Олександр Денисенко.

Фільм – це не споглядальницьке явище, це частинка життя, яке ти проживаєш з героями,  це миттєве вростання в тему, епоху, зрештою, це діалог  творців фільму з глядацькою аудиторією. І цей діалог у Тернополі був змістовним і цікавим, творців фільму довго не відпускали, засипаючи запитаннями, перериваючи розповіді аплодисментами вдячності за  такий світлий, живий  фільм про згорьованого  генія і пророка. Фільм ставив багато запитань перед сьогоднішнім суспільством,  а ми разом з героями  позаминулого століття  шукали  відповіді на них.

З’являлися  і свої  варіанти ідеї показу, спротив чи захоплення діями героїв чи втіленням в них авторського бачення, яке нам не імпонує, – все це робило  нас  думаючим колективом, який радився з Шевченком. У цьому  випадку  і народжується трепетне відчуття пошуковця, а не споглядача. Майже дві години йде фільм, під час якого і навертаються сльози, і перехоплює дух, і радієш, і співпереживаєш, як за рідну людину, яка намагається уникнути смерті.

1857 рік, Новопетровська фортеця, Казахстан. Позаду майже десять  років мук заслання: приниження, знущання, любов, кохання… і все через призму душі. Стрічка практично про два останні тижні до звільнення! Два тижні до жаданої волі, яка має прийти з Петербурга. Перед очима оживає історія   переслідування Шевченка агентами царської таємної поліції – “Охранки” у найтяжчі для нього часи  перебування  на засланні. Це був переломний  період в  житті поета. Шевченко, засланий на військову службу в російській царській армії, отримує повідомлення від друзів із Петербургу: його помилував особисто цар Олександр II. Однак військове керівництво Новопетрівського форту не поспішає повідомляти Тараса про це й видавати наказ про звільнення. Навіть більше, таємний агент з Петербурга намагається зробити все, щоби поет залишився тут назавжди.

Тарас Григорович був знаковою фігурою в тодішній імперії. Він був нашою душею. У кожному кадрі – неймовірний заряд емоцій, від  співпережиття до огиди до п’яничок  з царської армії, та їхніх кпинів. З висоти років ми знаємо, як гірко  треба розплачуватися за волю… А Тарас усвідомлював це ще тоді. У товаристві, при святі, він каже, що почуває себе вільним, бо будь-якої хвилини вони можуть його знищити, навіть штовхнути зі скелі і сказати, що сам упав.  Вільним став Іван, якого забили кілками. Вони ж усі – каральники – в’язні свого страху перед царем.

Показово звучить молитва за руський народ, ініційована не священником, а, власне,  начальником фортеці, який також був українцем і співчував Тарасові, допоміг  вибратися із пісків, ризикуючи власним  становищем. Так от молитва. Вона прозвучала  так  актуально, що мурашки побігли тілом. Не дослівно, але йдеться там, щоб Ісус відкрив очі незрячому народові, щоб він пізнав волю свою святу, відрікся від усього дурного, став народом богобоязливим, розумним, тверезим, трудолюбивим, чесним… І ти, збираєшся духом, і відчуваєш напруження  розплати за волю Шевченка, бо  ціною цієї платні може стати Життя. Його життя, твоє життя,  життя тих, хто в полоні і потерпає від загарбницької руки Росії сьогодні. Кінострічка «Тарас. Повернення» на тлі російської агресії, окупації – дуже своєчасна, актуальна і геніальна. Там, у солдатчині, у Тараса Григоровича був теж позивний — «Батько», так його звали побратими. А ще його в 47 називали Тарасом Григоровичем. Помітили – «Усков», «Косарєв»… А наш – Тарас Григорович.

Які ж загребущі і живучі ті руки з імперськими амбіціями! Фільм змушує думати,  мігрувати в часі і дивуватися, який же близький нам цей беззахисний чоловік, якого ми знаємо, як велета духу,  у безкрайніх пісках чи на велелюдді академічного міста під чобітьми царату. Актор Київського  «Молодого театру» Борис Орлов, що зіграв Тараса, – оскароносний чоловік. Вони з Олександром Денисенком , як мінімум за цю роботу, мають одержати Золоту Дзигу, а як максимум – Нацональну премію імені Тараса Шевченка.  Вражаюче чуттєвий, щупленький, рухливий, з неймовірною харизмою   ангельського духу і  глибокими, розумними очима. Йому не треба пафосно проголошувати свої думи, дивлячись у ті очі, сам їх читаєш…

Ці  проникливі зіниці, як з візантійської ікони, пронизують так доглибинно, що в якийсь момент хочеться  мимоволі відвести  погляд, бо  дивляться в саме серце. І голос, і вірші, і пісня з його вуст, мов відголосок через віки.  З ним вживаєшся, відчуваєш  душу Тараса Григоровича, всю глибину її переживань. Фантастично, як змогли автори фільму  так дістати і передати все це нам.  Олександр Денисенко в інтерв’ю так і сказав:  «Я писав сценарій про визволення політв’язня з російського полону. А фільм знімав про Людину, його душу: прощення, про кохання, про пошук правди. Знімав про Тараса Григоровича, як про родича, друга».

А по завершенні фільму, після щирих оплесків продюсер фільму Володимир Філіпов сказав: «Ми зі шкільної парти знаємо канонічного Шевченка, якого  піднесли на іконостас. А він не тільки молився за Україну, писав про неї вірші,  бачив її вільною, марив нею в пісках. Він жив Україною. В нього була душа. І ми не завжди вчуваємо, як тріпотіла вона від  несправедливості, гноблення, незаслужених образ, знущання? Як і кожного з нас, бо він був людиною.  Просто Бог наділив його такою чеснотою – бути попереду часу і заглядати на віки вперед. А все решта з групою крові і болем, як у нас. Автор сценарію і хотів  розказати людям про Тараса Шевченка – людину, а не символ і не пам’ятник». І це вдалося авторам кінострічки, замахнувшись на геніальність. Фільм не просто зачепив за душу невідомою сторінкою біографії  Кобзаря, бо що ми знали крім щоденників і малюнків з  казахського заслання, а тим, що засланцю поету  довелося пережити і не втратити себе, боротися за виживання і вижити.

– Важливо усвідомити, що  пішов він на муштру в царську армію свідомо, – говорить продюсер фільму. – Можна було просто вибачитися перед царем за непоштивий вірш, і далі бути академіком в Санк-Петербурзі, це ж уже не кріпацтво з п’яним дячком чи недолугим паном Енгельгардом. Він пішов на це, щоб суспільство мало орієнтир непокори. Не за все просять прощення і не в усіх… Йому не було за що каятися перед царем і він пішов на муштру.  Хіба це не шлях для формування сучасного українського суспільства? Зрештою, і сьогоднішня держава, створена за ідеєю і заповітом Кобзаря, є тим, що ми маємо, за що готові відповідати. Кожен в собі, сам за себе, для себе. І кіно українське для нас, про нас. Бо ніхто його не зробить  крім нас. А нам є що сказати. І цьому запорукою вкотре став фільм «Тарас. Повернення».

Після перегляду кінострічки я не жалкувала, що не кінокритик. Тут премудрості ніякої не треба – картина бере за душу і довго не відпускає. Я зрозуміла, що це і мій Шевченко. Мені боляче, коли його принижують, мені болить, коли він стогне.

Якщо вірити статистиці, про Шевченка та за творами письменника разом знято десь понад 20 картин, починаючи з 1919, тобто за останні сто років. Зараз демуміфікували  Шевченка в документальному  серійному  фільмі  «Мій Шевченко»  Олена Чекан та Юрій Макаров. У Сергія Проскурні є фільм «Тарас Шевченко. IDентифікація». Чомусь згадалася Шевченкіана  нашого генія сучасності Івана Марчука, який технікою пльонтанізму  інтерпретує  емоційну колористику свого «Кобзаря», якого він ілюстрував. Є у сестер Тельнюк програма «Наш Шевченко». А згадайте, як починаючи з Революції гідності,  стріт-арт активно освоює образ Шевченка. Мурали з його портретами  є чи не в усіх містах України. Таким чином, Тарас Григорович творить нас, а ми його віддзеркалюємо. Він різний, такий яким відгукнувся у кожному серці.  Головне, щоб це було позитивне і життєстверджуюче явище. Все, що писав Кобзар, не тільки було в житті,  воно відгукується і в сьогоденні. Шевченко і нас віддзеркалює! Ми з ним родина, близька, кровна. Насправді, я виросла очі в очі з Шевченком у смушевій шапці. З дідусем Тарасом, портрет якого висів у хаті поруч з образами. Тепер бачу з висоти своїх років – молодого, енергійного, натхненного,  незахищеного, але незнищенного Тараса, якому ще далеко до п’ятдесяти. І дякую авторам фільму за такого генія – кришталево-чистого, чесного, непродажного.

Олександр Денисенко  сказав, що  в світі багато образів Шекспіра, Моцарта. Хай буде більше і наших героїв, щоб у людей розширювалася свідомість,  щоб вони бачили родичів на екрані, відчували спорідненість. З цього починається відродження  нашого національного духу.

– Я закликаю  до спільної творчості, яка об’єднує наші серця. Творчість повинна бути позитивною, бо коли негативна – це руйнація, – сказав режисер. – Я ненавиджу фільми, де немає ідеї, котра кличе людей до життя, до дії. Це моя точка зору.

Важко не розділити її.

Точна дата української прем’єри стрічки не визначена. Як на мене, треба фільм показати на світових екранах, там  пізнають  генія, зрозуміють, адже  йому стоять сотні пам’ятників там, де ступала нога українців. А після Міжнародних нагород, а я не сумніваюся  в цьому, і наші  поціновувачі й дозвільники кіно перестануть крутити носами. Так уже бувало в  мистецькій практиці.

Людмила ОСТРОВСЬКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ