Поезію Тараса Шевченка Роман Островський пам’ятає ще з першого класу

Копичинці. Тернопільщина. В Україні традиційно Шевченківські дні тривають від березня – місяця народження і смерті Тараса Шевченка – до травня, бо саме 22 травня 1861 року він знайшов вічний спочинок на дніпровській кручі у Каневі на Чернечі й-Тарасовій горі, як і передрікав у своєму «Заповіті». В цей час у закладах освіти відбуваються виставки малюнків за творами Кобзаря, години спілкування, конкурси на найкращих читців творів Шевченка, випуски онлайн-газет на тему свята й багато інших заходів на честь великого українського поета.Така зустріч-розмова про пророка і поводиря нації відбулася з учнями 7-Б класу Копичинецького ліцею №1.Здавалося б, що можна сказати в темі «Шевченко і Копичинці», де ніколи Тарас Григорович не бував?Але це питання не для краєзнавця і журналіста з 50-річним стажем Романа Островського, якого запросили на зустріч з ліцеїстами.

– Тарас Шевченко – не тільки поет, прозаїк, драматург, художник, скульптор, історик, політик, філософ-мислитель, співак, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч, просвітитель, він геній-ясновидець, тому завжди своєчасний і трохи попереду нас, – ділиться Роман Карлович враженнями від зустрічі. – Тернопільщина – одна з небагатьох областей, шляхами якої ходив поет. Він тут був навесні 1845-го, як представник Археографічної комісії. За її завданням він подорожував волинським Тернопіллям, замальовував визначні місця і краєвиди. Дорогою на Почаїв він був у Вишнівці, у родовому гнізді засновника Запорозької Січі Дмитра-Байди Вишневецького. Почаївська лавра була відома а той час недавньою її передачею від греко-католиків до російської православної церкви. Завдання комісії було подати релігійну святиню як форпост православ’я на Волині. Ми говорили і про це. Але я хотів учням розповісти про сучасного Тараса Григоровича, його роль у становленні нашої держави і його голос у сьогоденні. 211 років минуло від дня його народження, а практично нічого не змінилося — ні в самій росії, ні у її стосунках до України. Видно, як і тоді, росіяни досі вважають нашу землю своїм шматом і не можуть примиритися з тим, що Україна — давно суверенна держава. Як не називай російських лідерів — царями або президентами, а їхню країну — імперією чи федерацією, але в той час, як весь світ прагне розвитку й має за головні цінності людське життя та гідність, російська система демонструє нам абсолютно традиційну свою ментальність: нападати, знищувати. І через двісті років росіяни лишилися такими, якими їх описував Тарас Григорович – зарозумілими, зверхніми, захланними , «суєсловами і лицемірами, проклятими Богом».Наші внуки отримали за ці три роки широкомасштабної війни експрес-курс патріотизму й усе написане відчувають зараз на собі.Я приніс на зустріч із школярами відпрацьовані гільзи, на яких зображений класичний портрет Тараса.Ці гільзи уже два роки розмальовує наш краянин дев’яносторічний іконописець Омелян Фейло. Волонтери продають їх на аукціонах та збирають гроші на потреби військових. Відпрацьовані снаряди йому привозить сусід, який зараз воює.Коли я попросив у нього роботи, він їх дав із задоволенням, щоб школярі бачили не лише красу малюнка, а й знали, що Шевченко і зараз допомагає нашим воїнам.То ж учням було дуже цікаво дізнатися і про свого талановитого сусіда і про присутність Шевченка у його творчості та на полі бою.

Хоч Тарас Шевченко був з Великої України, але у нас завжди вважали його своїм. Портрети поета у вишиваних рушниках були майже у кожній хаті і за Польщі, і в радянські часи.

Окрема тема – наш пам»ятник Кобзареві. Загалом, за кількістю встановлених йому пам»ятників, Тарас Григорович – світовий рекордсмен. Більше скульптур має хіба що Ісус Христос.В Україні та світі є 1384 пам’ятники Шевченку, з них 128 — за кордоном у 44 країнах і 1256 — в Україні. У населених пунктах Тернопільської області відкрито й освячено близько 150 пам’ятників Шевченкові.

Перший пам’ятник Кобзареві на Тернопільщині встановили до 50 річчя від дня смерті поета в 1911-го у селі Бурдяківці Борщівського району у вигляді хреста. На честь 100-річчя від дня народження Кобзаря було встановлено пам’ятники в багатьох містах і селах. На будинку Копичинецького українського дому, де колись була українська приватна гімназія, збереглася пам`ятна дошка з 1914 року на відзнаку 100-річчя від дня народження пророка. Одним із найстаріших є і наш пам»ятник, споруджений у 1946 році, є документи, що вказують 1948 рік. Реконструювали його зусиллями громади у 1989 році. На постаменті з червоного каменю фігура поета в повний зріст. Ця пам’ятка культурної спадщини України є однією з найпопулярніших туристичних пам’яток нашого міста.Для учнів я підкреслив напис на п»єдесталі, який не всі читали, що спорудили пам»ятник за кошти Всеукраїнського товариства української мови іменем Тараса Шевченка і за благодійні пожертвування жителів міста та мистецьких колективів. Ліцей знаходиться на вулиці імені Тараса Шевченка.

А ще ми з учнями говорили про «Кобзар», який у багатьох родинах передають у спадок як найдорожчу реліквію, бо він став своєрідним життєвим дороговказом.У нас на Тернопільщині є справді унікальні видання. Скажімо, викладач одного з тернопільських університетів, поет, композитор, художник Олег Герман має колекцію з 30 «Кобзарів». Найстарішому — понад 100 літ. А найдорожча серцю Олега Михайловича маленька (5 на 7 см) книжечка, видана українськими військовополоненими у концтаборі міста Регенсбурга в 1943 році. Серед них був і батько Олега Германа, який і привіз той «Кобзарик», як він його ніжно називає.
Видавали цю збірку поезій і на Тернопільщині. Було це 1922-го у Кременці і називався він «Малий Кобзар», в який ввійшли 22 твори. Тоді Волинь перебувала під Польщею, тому у виданні немало слідів цензури. Книжку видано коштом повітового Союзу кооперативів за сприяння «Просвіти» у друкарні братів Юзефових. Майже весь наклад, три тисячі примірників, «Малого Кобзаря» безплатно передали школам Кременецького повіту. Я тримав це видання в руках у Кременецькому краєзнавчому музеї.

У Борщівському краєзнавчому музеї у відділі – музеї Тараса Шевченка, я бачив унікальну збірку «Кобзарів» — понад 300 видань. Уродженець краю Михайло Волошин передав сюди свою збірку книжок, у якій найстарший — «Кобзар», виданий 1860 року коштом Платона Симиренка.

А я мав у своїй бібліотеці видану у Чернівцях поему «Невольник» у 1911 році.Саме в цій поемі Тарас Григорович згадує про свою поїздку теперішньою Тернопільщиною, Почаїв та околиці.На цій зустріч я подарував неоціненний раритет своїй внучці Ілонці Островській, яка навчається у цьому класі.

Я не запитую Романа Карловича про те, як він сам прийшов до Шевченка, бо не знаю і для себе відповіді. Мені здається, ми народжуємося з ним. Його поезію так легко вчити, як дихати повітрям. Журналіст ніби вгадує мої думки і каже, що перші вірші Тараса Григоровича пам»ятає з першого класу. А скільки себе пам»ятає, портрет пророка висів у хаті.

• Це вже пізніше я дізнався, що Бог відвів йому лише 47 років. І «дідусь Шевченко» далеко не дідусь. І все ж я не згоден з тими, хто прагне зробити з Шевченка ікону. Він геній і не втискується в жодні рамки. Маємо пізнавати його постійно, бо він з нами іде нога в ногу.І сьогодні він просить нас обнятися, на захист держави стати монолітом. Ми виконуємо його заповіт – хтось захищає нашу свободу зі зброєю в руках, хтось веде інформаційну війну, хтось дбає про біженців, купує їм необхідні речі та їжу, створює прихистки, хтось переказує гроші та закуповує необхідне, евакуює, рятує з-під завалів, хтось дбає про своїх близьких і вже будує план відновлення. Ми в загальнонаціональних інтересах обнялися, як ніколи. І надалі тримаймося, аби разом побачити нашу перемогу й відновити державу, нам «Бог помагає» і Шевченко.
  Людмила ОCТРОВСЬКА