Ось копія тексту «Червоної Рути», яку Володимир Івасюк записав від руки

4 березня   композитору і співаку  Володимирові Івасюку виповнилося б 75 років. У двадцять один рік він створив “Червону руту”, яка зробила його суперзіркою, а згодом стала назвою одного з перших і, мабуть, найбільш популярного українського , культового  музичного кінофільму ХХ сторіччя.

У Копичинцях Чортківського району, що на Тернопільщині,  є унікальний фотограф, журналіст, літописець легендарного гурту, який вперше виконував твори Володимира Івасюка – Роман  Островський. Роман Карлович  має ексклюзивні  світлини, які він скомпонував у фотовиставку про  зачинателів української естради. Про  історію  і сучасність  наша розмова.

– Ніколи  не  звертав  увагу  на  те,  скільки  я  провів фотовиставок  та  зустрічей,  приурочених Володимиру  Івасюку  та  Назарію  Яремчуку. І  ось порахував – якась  містика, це ж  треба – 75! Цьогорічний ювілей Володимира. – починає розмову земляк. – Із  своїми  фотографіями  та  розповідями  я  побував у  різних  куточках  нашої  України: Київ,Рівне, Львів, Івано-Франківськ, Коломия, Чернівці, Кіцмань, Вижниця, Верховина, Косів, Тернопіль, Бережани, Хоростків, Яблунів,Тудорів, Копичинці, Коцюбинці, Чортків, Гусятин, Заліщики. В  Донецькій  області: Костантинівка, Бахмут, Дружківка,  Олександро-Калинове.

– Пане Романе,  ви майже ровесник героїв ваших світлин. Перегорнемо сторінку у  роки вашого  студентства в Чернівецькому університеті, звідки  і почалася історія  фотолітопису.

– Пісня «Червона рута» тоді  уже звучала в ефірі радянського радіо і телебачення. Ми знали, що написав її студент з Чернівецького  медінституту Володимир  Івасюк. Захопила вона  і  львів’ян М.Скочеляса та Р.Олексієва,  які  іменем  цієї  пісні назвали  свій сценарій першого українського мюзиклу.

В  основі  цього  сюжету – кохання  молодого  донецького  шахтаря  Андрія (соліст  Вижницького  ансамблю «Смерічка» Василь  Зінкевич) з  тендітною красунею, гуцулкою Оксаною,  з  Карпат (Софія  Ротару). В ролі  артистів агіткультбригади  знімалися  Назарій Яремчук, студент  другого  курсу географічного  факультету  нашого  університету та Раїса  Кольца, яка  в тому  році закінчила  філологічний  факультет. Сюжет  ще тоді підказував, що Україна в нас єдина, від заходу до сходу, бо зав’язка кіносюжету була в поїзді «Донецьк-Верховина», якого насправді ніколи не було, бо й залізниці   не існувало в той бік.

Серед  чарівних карпатських  краєвидів, біля  турбази «Гуцульщина» в  Яремчі та в  селі  Манями проводили  зйомки.  Літом 1971 року я  перебував  на  педагогічній  практиці у  піонерському  таборі «Прикарпатський  артек» у селі Ямна. А  поруч,  на  турбазі  «Гуцульщина», знімали  фільм.

Добре  знаючи  Жанна   Макаренка (тоді  редактора художніх і  музичних  передач Чернівецького  облтелерадіокомітету),  попросився на зйомки.  І  я своїм  стареньким  «ФЕДом» зафіксував  деякі  фрагменти  концертних виступів співаків у  Яремчі.  А  оскільки мова йшла про студентів університету, мої світлини надрукували у   багатотиражці  Чернівецького  державного  університету  «Радянський  студент». Так  вперше  10  вересня 1971 р.  було  надруковано  в пресі  фото із кінофільму «Червона рута». І  в  глибині  душі  горджуся тим,  що  вперше ексклюзивна світлина, на якій артисти фільму в заключній сцені прощаються із глядачем, махаючи руками, з’явилася у газеті з моєї подачі.

Ця  світлина була  надрукована у  багатьох  ЗМІ,  журналах,  книгах,  використана у сюжетах на  телебаченні. Моє авторство загубилося, вона стала народною, але в мене плівки ще є відтоді. Світлина  стала моєю візитівкою. На  зйомках  фільму  «Червона  рута»  я  відзняв  23  чорно-білих кадрики з майбутніми зірками української естради.

Ці світлини я   подарував Раїсі  Кольці,  Назарію  Яремчуку,  Василю Зінкевичу. Тепер маю їхні автографи.  Саме з цією світлиною я піднімався на Говерлу, дарував її тим, хто підкорив найвищу вершину України.  Роздавав  її  і  нашим  воїнам ЗСУ,  буваючи  в зоні бойових дій на початку російсько-української війни, розповідав про митців. У фільмі звучало 15 композицій, більшість із яких написав  керівник «Смерічки» Левко Дутківський і  Володимир Івасюк, зірка якого тоді тільки сходила на небосхилі української естради.

– Я  читала, що Володя  сам зняв фільм про «Червону руту», але був «неформат», як тоді казали…

– Так, про таке мені   колись  розповідав   Жан  Макаренко. Володимир відзняв фільм  восьми  міліметровою  камерою і  на  телебаченні його  із-за  технічних  причин  не  змогли  показати.

– Мені вдалося побувати на ваших кількох виставках. Там завжди звучали теплі спогади про композитора, його неймовірний талант, багатообіцяючий потенціал і про його кохання, яке надихало  до творчості. А в Коломиї навіть була сама винуватиця відомого шлягера «Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари…». Розкажіть про цю історію…

– Так,  легендарна пісня про чар-зілля була присвячена саме моїй однокласниці Марійці Соколовській, яка  в ті роки була однокурсницею Володі  в Чернівецькому медінституті. Муся, саме так ми її називали,  показала мені текст пісні з автографом Івасюка, датований вереснем 1970-го року і написаний десь під час лекцій в медінституті.  Вона навчалася з ним в одній групі й виступала в інститутському ансамблі “Трембіта”.

Муся згадувала, що перший варіант пісні Володя показав їй ще у 1968 році, тоді як твір було завершено у 1970-му. А коли пісня вперше прозвучала, він переписав слова “Рути” і додав: “Мусі від Володі”. Є ще в нього  пісня “Елегія для Марії”, де за словами моєї однокласниці,  вона  зрозуміла всю глибину його почуттів.

Свого старшого сина вона назвала на честь Володі. Я маю навіть їхнє спільне фото  з композитором – «на добру пам’ять про нашу прекрасну юність». Муся була в мене на виставці в Коломиї, де була і зустріч моїх  однокласників і вона розповідала про романтичність Володі, його любов до слова, мелодії, малярства, буковинського краю.

– У фільмі «Червона рута» Володя з’являвся періодично і у вас немає його світлин із зйомок. Але у вас величезний доробок, пов’язаний з висвітленням його композиторської діяльності.

– Вперше  Володимира Івасюка я вже фотографував на записі передачі «Алло, ми шукаємо таланти» у 1972 році. Це було у залі нашого університету. Я відзняв там 12 плівок.  Мені вдалося  зафіксувати момент, коли молодому композиторові   вручали нагороду, інтерв’ю з ведучим Олександром Масляковим та чимало цікавих фрагментів зі зйомок та репетицій. Там було  багато аматорських українських ансамблів та виконавців, зокрема з ВІА «Смерічка», дівчата з «Арніки» та інші, які потім стали популярними. Не одна газета та журнал публікували потім мої  світлини, забувши вказати автора. Але я знаю, що то моя робота і цього мені  достатньо.

– Я пам’ятаю епогей слави і популярності «Червоної рути». Ми робили репортажі з однойменних фестивалів, які збирали безмір українських талантів. Я ще ніби недавно брала інтерв’ю в учасника першого фестивалю нашого земляка, світлої пам’яті, Олександра Смика…

– Пан Олександр отримав відзнаку за пісню «Мені потрібно зовсім небагато» у Чернівцях. А  перший фестиваль пам’яті Володимира Івасюка, насправді, відбувся  не у Чернівцях, а в Кіцмані, на  малій батьківщині композитора.  Це було у 1988 році і фотографувати на фестивалі було суворо заборонено, за чим слідкували агенти кгб. Втім, мені і там  вдалося  зафіксувати чимало історичних кадрів.

До слова, через півроку після трагічної смерті Володі,  його батько Михайло Григорович, з яким ми були  добре знайомі, попросив мене  проявити останні плівки, зроблені його загиблим сином, який теж любив фотографувати. Він сподівався, що в них є розгадка причини  смерті сина. Пізніше ці знімки були вилучені у батька співробітниками кдб, але в мене  залишилось кілька  цих історичних кадрів, які  я попросив тоді собі напам’ять. На одній з цих світлин – останнє кохання Івасюка, солістка Львівської опери Тетяна Жукова, з ім’ям якої пов’язують трагічну смерть композитора.

– У Меморіальному музеї  Володимира Івасюка, що в Чернівецькій квартирі його батьків, намолене місце, відчувається присутність композитора в речах, до яких він торкався. Особливий кабінет Володі, де центральне місце займає старовинний австрійський рояль  кінця ХІХ століття, його фотоапарати і кінокамери, малюнки, адже він мав талант до малювання. Мене вразили в експозиції  фотографії з похорону, який відбувся 22 травня 1979 року. Туди просто не можна було потрапити, не те, що знімати. Тисячі людей  через заборони  прийшли попрощатися з улюбленим митцем. Ми ж пам’ятаємо той час. До оформлення експозиції причетні і ваші роботи. Ви дружили з родиною. Чому вони були кісткою в горлі для тодішніх кегебістів?

– Я також люблю цей музей. Там понад 15 тисяч експонатів. В експозиції три десятки моїх світлин. Заснували його  13 вересня 1995 року. Саме 13 вересня 1970 року у телевізійній передачі “Камертон доброго настрою” пісні “Червона рута” і “Водограй” Володимира Івасюка прозвучали на всю Україну у виконанні автора. Це було в Чернівцях.

У  будинку батьків композитор  жив у 1971-1972 роках. А народився  він на Буковині в селищі Кіцмань. Батьки його були викладачами. Михайло Григорович був поліглотом – вільно володів шістьма мовами, писав поезію, прозу,  зокрема, про Голодомор. У молодості він  відбував ув’язнення в радянських таборах.  Тож родина була «неблагонадійна» за оцінками кгб. А Володі, відмінникові навчання, не дали вступити в університет,  і причиною став   перевернутий бюст леніна у його рідному селищі. Компанія хлопців разом з Володею, бавлячись, закинула на вождя картуза. Коли спробувати зняти, погано закріплений бюст впав.

Так Володя почав працювати на  місцевому заводі “Легмаш” і там  із заводськими робітниками він  створив  свій перший ансамбль “Буковинка”. Вони дебютували на Київському телебаченні. Згодом з’явилася на Українському радіо його пісня  “Я піду в далекі гори”, на яку Володю надихнув підйом на Говерлу з друзями.

У музеї є платівка-гігант із дванадцятьма піснями Івасюка, які виконала Софія  Ротару. Тоді  це був нечуваний успіх для таких молодих артистів! Більше того, Івасюк як студент, не мав права на таку платівку, це право мали лише члени Спілки композиторів СРСР. Але попри те,  упродовж 1977–1978 років вона мала аж вісім перевидань.

Це був перший і єдиний у світі україномовний концептуальний диск з продуманим дизайном. Так геніальний  композитор та співак зробив українську естраду відомою на весь світ. Звичайно, що це не подобалося радянській державі, яка пропагувала російську культуру. Тому розмови з Володею про написання творів російською мовою  стали частішими. І про це говорили в родині.

Якось  його сестра  Галина розповіла, що Володю просили писати російською, робили зауваження. Але він казав, що він українець і пише те, що хочеться.

Про те, що Івасюк “попав у немилість” партії, свідчило й те, що він, як розповідав Михайло Григорович,  раз за разом за дивних обставин не отримував композиторських премій. Його не внесли в список Шевченківської премії, яку отримала театральна вистава “Прапороносці”, для якої Івасюк написав музику. Не отримав він і премії Миколи Островського, хоч його кандидатуру рекомендували 12 членів правління Ради клубу творчої молоді.

Влада сподівалася, що й він, як і всі інші, дасть данину москві. Тепер ми знаємо, що вони, напевне, сподівалися, що  улюблений композитор України, міг би, як  ніхто інший вплинути “ідеологічно” на молодь. Але Володимир  хотів служити тільки українському народові. І за це поплатився життям. Історія його смерті у Брюховицькому лісі під Львовом досі є таємницею, і винні в імовірному вбивстві не названі й не покарані. Я добре пам’ятаю, що некрологи і співчуття рідним Івасюка у газетах друкувати заборонили.

У день похорону скрізь були призначені комсомольські, профспілкові збори з обов’язковою явкою, були вказівки із загрозою виключення та звільнення з роботи всіх, хто не з’явиться. Але людей було не стримати. Тисячі прийшли попрощатися з Івасюком. Я вважаю, що то була чи не перша  непокора людей тодішній владі. Своєрідний протест, виражений приходом на похорон .

Посмертно Володя удостоєний звання Герой України.Він був за  фахом медик,  за покликанням — скрипаль, піаніст, віолончеліст, гітарист, поет та художник. Він був і є  гордістю України, автором  “Червоної рути”, яку співає увесь світ. Скільки ще міг би створити прекрасного своїм талантом.

Тепер його пісні  переживають нову хвилю популярності. Ми перевідкриваємо  його особистість. І треба сказати, що інтерес до основоположника української естради не зменшується. Я постійно  маю запрошення на заходи із виставкою,  на зустрічі , фестивалі української пісні, де ділюся  спогадами.

Твори композитора вчергове набувають актуальності й стають трендами в соціальних мережах, звучать по-новому в особистих плейлистах і діджей-сетах, якими Україну представляють закордоном.

Отож, його пісня поміж нас, а поки нашої пам’яті, Володимир Івасюк стоїть з нами на одному фронті  захисників української культури.

Людмила ОСТРОВСЬКА