Психолог з Тернополя Володимир Рабінчук став до лав ЗСУ: він ділиться нотатками

Це своєрідна колективна анестезія, яка заважає зробити найважливіше — присвоїти свій страх.

Чесно сказати собі: «Мені страшно. І я боюся не абстрактної смерті, а своєї власної».

Тут, у розподільчому центрі, я зустрічаю людей, які застрягли в цьому тумані.

Вони справді налякані, але водночас уникають будь-яких розмов чи навіть думок про смерть. Намагаються заглушити тривогу побутовим шумом, жартами, нескінченними розмовами або глухим мовчанням.

Та уникнення не захищає.

Навпаки — витіснений страх поступово розростається всередині, набуваючи форми напруги, паніки або внутрішнього паралічу.

Смерть — єдина подія, яка гарантовано станеться з кожним із нас.

Ми лише не знаємо, коли саме.

В армії її присутність відчувається гостріше, але навіть тут вона залишається невизначеною.

І в цьому прихований парадокс: більше шансів зберегти життя має не той, хто заперечує небезпеку, а той, хто визнає її існування.

Коли знаходиш мужність протерти це дзеркало і подивитися своєму страху в очі, повертається відчуття внутрішнього контролю.

Усвідомлення того, що фінал реальний, не обов’язково паралізує.

Часто воно, навпаки, мобілізує.

Стає зрозуміліше, заради чого варто жити, що потрібно берегти і за що боротися.

Тоді починаєш діяти тверезіше: уважніше вчитися, ретельніше перевіряти спорядження, краще контролювати свої реакції та емоції.

Люди, які готові думати й говорити про власну смертність, зазвичай краще керують собою в теперішньому моменті.

Вони менше витрачають сил на заперечення реальності й більше — на те, що справді залежить від них.

Усвідомлення смерті не робить слабшим.

Навпаки, воно повертає здатність бачити життя таким, яким воно є.

І саме це усвідомлення нерідко стає тим, що допомагає зберегти життя «тут і зараз».