У Тернополі диво – фестиваль розпочали без перших осіб області і депутатів

0
361

Без помпезності, елегантно  розпочався 16 Всеукраїнський фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют». Свою  присутність і роздуми про новітній театр  подарував  незабутній драматург, режисер і актор, організатор першого професійного театру у Тернополі Лесь Курбас. Не виступали перші особи області, міста,  не було депутатів на сцені, їм дякували ведучі Вікторія Шараськіна і  заслужений артист України Олександр Папуша , за те, що створили умови для проведення цього найбільшого театрального свята Тернопільщини. Голова журі лауреат  Національної премії  ім. Тараса Шевченка , народний артист України Федір Стригун привітав глядацьку аудиторію з новими емоціями, враженнями, які подарують   артисти  Києва, Хмельницького, Луцька, Коломиї і трьох Львівських театрів.

А потім   сцена наповнилася  роздумами, реальністю і віртуальністю, образністю і метафорами, філософією вистави сучасного шотландського драматурга  Девіда Гарровера  «Ножі в курях, або спадок мірошника»у постановці Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса.

У програмці до вистави  невелика прелюдія, яка налаштовує на сприйняття цього твору: «Девід Гарровер – сучасний шотландський драматург. Дебютував п’єсою “Ножі в курях”, прапрем’єра якої відбулася у Traverse Theatre в Единбурзі 1995 року й здобула великий успіх у публіки і критики. П’єсу ставили в багатьох країнах Європи, зокрема в Німеччині 1998 р.,  де її визнали найкращим іншомовним твором сезону. Гарровер відомий також як автор радіоп’єс і сценічних адаптацій класичних драматичних текстів.

Перший український переклад п’єси “Ножі в курях” здійснили на замовлення Британської Ради в Україні, яка 2015 року розпочала реалізацію масштабної Театральної програми. У програму увійшов конкурс “Сучасна британська драма на українській сцені”, що дав молодим режисерам нагоду позмагатися за можливість здійснити постановку за п’єсою одного із трьох британських драматургів: Керіл Черчілл, Данкана Макмілана і Девіда Гарровера».

Режисер Володимир Кучинський був в журі проекту Британської ради, на якому відбирали п’єси для конкурсу в Україні. Там він і вподобав собі цього драматурга. А Британська рада навіть взяла на себе оплату за авторські  права на 25 постановок цієї вистави у Львові. «Ножі в курях» ставили вже у 25 країнах світу — і всюди вони різні.

Прем’єра на сцені Львівського театру ім. Леся Курбаса відбулася 8 березня 2016 року.

У п’єсі три дійові особи: Молода жінка, Орач Коник Вільям та  Мірошник Гілберт Горн. Кохання – не – кохання, відчай-не-відчай, зрада-не зрада, хіба що виклик, підкорення одне одного,  така собі  алегорія реальності, протистояння традиційного і модернового. Якось сюжетні лінії втрачають контури, бо увага не на героях, а на стосунках, поєднанні, здавалось би, непоєднуваного. Події нічого не нагадують, в позачассі, вони ніби умовні, але одночасно, і реальні.  Як на мене, то центральним у   простенькому, на перший погляд,  сюжеті, автор хотів показати, що людина – головна загадка для філософського мислення. Адже ми  відрізняємося між собою не групою крові чи особливістю тілобудови (хвости, роги і копита) не видно, навіть не голосом чи кольором очей, відбитками пальців, яким би індивідуальним явищем це не було. Ми різнимося  інформаційним наповненням, здатністю  думати, відтворювати те, що в голові, способами пізнання світу та, власне, себе. Споконвіку  питання  про людське єство  турбувало прогресивний соціум. Тому  проблема людини не старіє та й не може застаріти ніколи, бо  завжди відповіді на неї шукають не лише філософи, а й драматурги. Свідченням цього є  вистава «Ножі в курях, або спадок мірошника».

Схематично ми бачимо  історію любовного трикутника: Орача — його дружини та Мірошника. Але, як на мене, тут швидше трикутник  між Богом, землею ( полем) і  грішними людьми. Плугатар Вільям Коник почуває себе вершителем доль, поблажливість до дружини, зріднена з переконаністю  у  її меншовартості, недолугості,  тупості….»Ти, як поле»- повтором іде:  там найдальше поле, а те вже люди перебродили…Добре, що не казав, що вона дрімуча, як ліс… «Я тебе вибрав, ти моя жінка!»- утверджував своє Я герой  актора Олега Цьони. Є категорія чоловіків, які принижуючи жінку, одержують насолоду, а тоді біжать до кобили (тут  також збірний образ)…  щоб до пологів готувати.  Цей кут трикутника навіть не міг подумати який  потужний життєвий потенціал у Молодої жінки.  Героїня акторки Наталії Рибки-Пархоменко навіть імені не має. Жінко, мовляв, мовчи, я розмовляю. Забігаючи наперед, скажу, що даремно він недооцінював  те, що  вона опанує  і віднайде себе.

Традиційний світ селянина це не діагноз. І серед хліборобів-гречкосіїв народжуються  філософи, інтелігенти. Наш герой  може й любив працю, коней, але жінку мав, як атрибут, як усі. А жінки не хочуть бути чиїмось додатком, щоб їх тицькали носом у якісь закапелки. Пишу, а у вухах звучать рядки Ліни Василівни :» я трохи звір, я не люблю неволю, я вирвуся, хоч лапу відгризу…».

Молода жінка, героїня вистави, думала майже так, але  високолірично, дивлячись у небо, забираючи сонце розпростертими руками. Жіноча  роль провідна. Треба відзначити, що автор з любов»ю виписав цей характер і з тонким знанням жіночої психології, з родзиночками, які , здається, за сімома замками , а тут автор-чоловік висвітлив  так яскраво, ніби у підтвердження слів  короля із  Шекспірівської трагедії «Річард ІІІ»: «Ніхто не знає, що робиться в серці жінки». Для авторів-чоловіків це доступно. Такі супутні думки, бо матеріал, насправді, спонукає думати.

Героїня озвучує ніби «прісні» прозові тексти з такою співучістю і пластичною окресленістю, що бачиш кожне слово, її  тексти набувають дивовижних форм розквітлого Саду, що й відеоряд на полотні з  мішковиння. Така знахідка режисера Володимира Кучинського у співпраці з Ольгою Семьошкіною (вона ставила пластику) робить загальне тло вистави  цікавим і колоритним.  Мені здається, що журі, повинне б відзначити  чудове  пластичне вирішення діалогів. Стиль  мови героїні і вміння бачити, підкреслюють, що в  глибинах її  душі  і думках «не земля і гноївка», одноманітна праця і  холодний чоловік.

Жінка здатна  соковитими фарбами  змалювати довкілля, заквітчати словами обрії, щоб зазвучала пісня… Тоді дні стають небуденними,  земля парує, птахи пришвидшують політ і сир, як сир, і місяць, як місяць. Але все навколо цвіте. Відразу розумієш, що це тонка лірична натура. За силою обставин, не відразу, вона «вилюднюється»,  викристалізовує свій внутрішній голос, який  гнобив далекий від її душевних поривань чоловік.  Вона ж так від його крилом і крилом кобили могла жити аж до смерті. Їсти було що. Кожен день схожий на попередній.

Як добре, що для прозріння Бог посилає людей. І все починає змінюватися, коли ідилію подружжя порушує мірошник Гілберт Горн (Андрій Козак) – самітник, який  після смерті дружини  живе за своїми законами, а не сільськообщинними.  Послав   Орач  жінку до нього у млин, хоч тягати клунки, це чоловіча справа. Та   Молода жінка  йому заважала»господарювати». А нічого випадкового не буває. Страшний відьмак, якого все село ненавиділо (поняття «все» недосліджене), скнара, котрий  брав свою мірку (а чому не брати?), мав ще одне заняття – писати ручкою. І записував він цим символом грамотності  не тільки про те, коли почав молоти, коли закінчив, а про все, що з ним відбувається.

Отож, коли перелякана пересудами Молода жінка потрапляє в млин і знайомиться з Мірошником, він висміює її дикість і  несподівано пропонує записати ручкою на папері те, що Вона думає, що Вона бачить навкруги, які назви тих речей, які ЇЇ турбують, чим живе Її  душа, уява.  Написати на папір про свій духовний світ- завдання не з легких. Жінка з ним поволі  впоралася.  Її ніхто ніколи про це не питав, а вона й не задумувалася  над собою. Не було за роботою коли. А сівши над чистим аркушем, почала писати і розуміти, що це Вона, жива, що Вона прийшла на цей світ не тільки для праці і обслуговування чиїхось забаганок…

Якщо Сократ казав: «заговори, щоб я тебе побачив», то у випадку молодої героїні головним є слово, яке вона не промовляє вголос, а пише на папері. Саме у цей момент вона відкривається, випускаючи назовні все те, що було глибоко заховано всередині роками і не затребуване. На білому аркуші  ожили  і розквітли  квіти(в онлайн-режимі ці думки ми бачимо на екранах  відеоряду ), повіяв  вітер, зашелестіти листочки. Вона злякалася свого одкровення. Але це так життєствердно, коли  Жінка  почала  розуміти, що вона не поле, чорне, сире, мокре, –  вона Людина. І що Бог її любить, і все, що вона думає, відкриває в собі, є від Всевишнього. Вона вглиблюється  у свою сутність. Так Мірошник  не лише став поміж Вільямом та його молодою жінкою, утворюючи любовний трикутник, але й спонукав  дружину Орача до самоусвідомлення та пошуку власного Я. І вже зовсім іншою вона приходить додому до чоловіка.  Молода жінка знає собі ціну. Ось що важливо було в її переродженні. Вона знайшла своє місце в світі.

Це трагедія. Так, довелося прибрати чоловіка, який  заважав їй розвиватися. Скільки дискримінації навколо,  але всіх не зариєш. Приклад не з найкращих. Але драматург так вирішив  показати, що навіть  ніжна і слабка людина , яка прагне  самодостатності  , сповнена невситимою жагою до  пізнавання, відважна, має снагу здолати цей шлях до себе, навіть ставши відлюдником, взявши на плечі великий тягар робіт. І стають неважливими деталі cюжетних ліній, пов’язані з інтимними брутальностями чоловіка Орача  та його трагічною смертю. Це мікшується і відходить на якийсь дальший план.

«Мабуть, вперше за всю історію моєї творчості я можу сказати, що у цій п`єсі в мене було відчуття, що персонаж “тобою пише”, а ти просто долучаєшся до його пропозицій, і йдеш за ним, – розповіла Наталка Рибка-Пархоменко, виконавиця головної ролі. – Вистава дуже імпровізаційна, і тут надзвичайно важливо кожного разу створювати щось нове. Якщо матеріал хороший, то буде багато режисерів, і кожен з них побачить у тексті щось своє. Ми робили акцент не тільки на побутовому плані історії.  Я чудово розумію, що будуть глядачі, які з побутової сторони сприйматимуть цю виставу, і сам сюжет не буде їм до вподоби. Можливо, хтось подумає: «Як то так – вбили чоловіка, а потім квіти малюють?» Я переконана, що буде і такий відсоток глядачів. Та не даремно вистава має назву «Ножі в курях, або Спадок мірошника». Після перегляду люди будуть запитувати: «А який же спадок?». Тут багато йдеться про призначення – те, що є незриме в людині, обов’язково проявиться. Якими завгодно методами, але це буде».

В одному з інтерв’ю режисер Володимир Кучинський, який на жаль, не зміг приїхати на наш фестиваль, коментував свою постановку цієї вистави  так: « Власне, мені і подобається ця п`єса тим, що, читаючи її, можна для себе вибирати акценти, бо вона дуже багатогранна. Актори у ній мають як розкритися і чим поділитися, а отже – кожна наступна вистава не буде схожа на попередню. У кожного глядача після перегляду буде своя думка. Мені найбільше подобається те, що ця постановка не запрограмована на щось конкретне, що я хочу донести до глядача; це – провокація для роздумів».Цей матеріал є підтвердженням того, що з поставленою задачею режисер справився.

Я назвала інформаційне наповнення кожного з нас визначальним  відмінником. У  драматурга чітко виписані характери, ролі, що демонструють  різне світобачення, мислення і систему цього процесу:  забобонність, упередженість, зверхність, відкритість, доброту помислів, облудливість і брутальність.

Вистава про пошуки себе цікава не лише для філософа чи драматурга, а й для пересічної людини, оскільки йдеться про нас самих. А пізнавати себе надзвичайно захоплююче заняття, бо ми (люди) , створивши  нові світи, цивілізації, культуру, вміємо не тільки адаптовуватися до природи і обставин, а й здатні створювати нову реальність. Впродовж цієї вистави мене не залишала думка про нашу Марусю Чурай. Особливо  заключна сцена, яка  акумулювала в собі   радість від того, що героїня перемогла себе, надію на нове життя (  лошатко знайшлося),  прощання з Мірошником, який також переродився впродовж вистави, скинувши личину цинізму, у ньому переважив  творчий чоловік, якому треба більшого, своє мірошницьке крісло він переріс…

Вона не заламує руки і не влаштовує сцен, мовляв, запалив на творчість мене і лишаєш…Хоч більше ні з ким там про це говорити. Умиротворено звучить фраза Жінки:»Треба чекати нового мірошника». Тобто, ніщо не є кінцем світу, поки ми на ногах, бачимо сонце і квіти. Промовисто звучить фінальний монолог: «…Світ тут, перед моїми очима, а я тільки повинна встромляти назви у все, що є довкола мене, так, як я встромляю ножа у живіт курки». Остання фраза є своєрідною метафорою: ми розтинаємо реальність, коли називаємо речі їх справжніми іменами.  От все це вилилося в мелодію, яку актриса співала душею…Як наша Маруся…

Але Чураївну зрадили, трикутник там іншого ґатунку. Хоч  сутність його класичності однакова – привернути увагу до  філософських роздумів  щодо призначення людини в цьому світі та пошуку нею гармонії буття.  А  вміння тугу перелити  в пісню, а пісню в працю,  це наше, жіноче, і драматург це добре знав.

Людмила ОСТРОВСЬКА

 



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ