Колись, у темні часи дефіцитів, ковбаси по 2,20 та горошку “по блату”, нам пощастило мати родичів у Чехословаччині. Там жила з сім’єю мамина рідна сестра.
І ось, на одне Різдво, тітка запросила маму в гості, побачити новонародженого племінника і дещо скупитися, бо ж в Україні, тоді ще республіці – голяк був страшний.
Мама працювала в лікарні, в іншому місті, мене залишала з бабусею. То чи треба казати, що саму в таку далеку дорогу я її не відпустила?
Ми довго їхали потягом до Чопу, потім треба було пересідати на міжнародний потяг і ще щось там утрясти з документами і деклараціями. Мама суворо наказала мені, шестирічній, сидіти на чемодані. І пішла. Я вже з’їла всі бабусині припаси, виспалася, а мами – все нема. І тут мене охопив панічний страх (чи не той, який до нині відробляю в психолога? Га? . Коли з поліцейськими прилітає мама… Виявляється, вона загубила мене, в круглому чопському вокзалі…
То були незабутні канікули! Маленький братик, справжні джинси, а запах чеського “приору”, я пам’ятаю до нині…
Коли настав час повертатися, мама задумала провезти додому… вазон. Пуансетія – різдвяна зірка помістилася в коробці з-під мого взуття. Чобітки мені взули на вокзалі, а старі – викинули, соромно було вже забирати.
Яким же було обличчя митника, коли він побачив, що навіжена жінка везе в радянський союз не “мадонну” чи “пастушку”, а різдвяну квітку. Щепки з цього вазона потім ще років 10 гуляли по підвіконнях усіх наших родичів та знайомих. Коли я стала дорослою – завжди дарую мамі на Різдво зірку.
Напиши свою історію із хештегом #моя_різдвяна_історія, познач мене у дописі та гарантовано отримай зірку!
Ольга ЗАЙЧУК