Студенти тернопільського коледжу показали композицію, присвячену легендарному українцеві, якого знищило КДБ

0
113

«Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари»… Яскраво і неповторно звучить мелодія  Героя України Володимира Івасюка. Цьогоріч йому виповнилося б 70. Він наш сучасник. Цю пісню ми, студенти Львівських вишів, у далеких уже 80-х  підспівували на концертах  молодих тоді Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Софії Ротару, Володимира Івасюка. Тоді ми навіть не задумувалися, в які  холодні і жорстокі часи  жили. Це зараз, з висоти років, уже можна проводити паралелі творчих лабораторій основоположника української літературної мови Тараса Шевченка і основоположника  української естради Володимира Івасюка.  В них цьогорічний  березень – ювілейний: 205 і 70 років від дня народження.

Не до порівняння скажете?  Може й так. Але так багато спільного навіть через  епохи. Це показали  на сцені  мистецького відділу Тернопільської  бібліотеки для молоді  артисти-аматори, студенти Технічного коледжу ТНТУ ім. І. Пулюя у літературно-мистецькій композиції  «Шевченкове слово у творчості Володимира Івасюка».

Мелодійно зазвучали Шевченкові переспіви стражденних дівчат, що русалками стали, уривки  Кобзаревих роздумів про долю, з якою поет не лукавив і не мав неправди,  про слово заповіту, яке ствердно звучить і зараз, що «буде син  і буде мати, і будуть люде на землі».

Українське, вистраждане,  велике і натхненне слово, яке  посіяв Тарас Григорович, впродовж віків,  множиться,  переливається у  твори сучасників, потрапляючи у благодатнитй грунт. Проросло болем  катівень, загартувалося сибірськими морозами, відстоялося в криївках, хижих кабінетах НКВД. Пустивши глибоке коріння, воно і зараз переборює наругу злодіїв-загарбників, які не переводилися ні в які часи та епохи. Ця гібридна біда, що прийшла на нашу землю,  змусила  людей думаючих, які люблять землю своїх батьків-прадідів, братися за слово, як за рятівну соломину, щоб ідентифікувати себе українцями, не дати  вітрові розвіяти те, за що боролися століттями пращури.

З глибини століть  черпав натхнення і наш сучасник Володимир Івасюк. Його талант  помітили у рідному Кіцмані. Коли йому було 15 років,  про нього почули Чернівці, у 20 років – говорила вже вся Україна, а ще за рік його прийняла Москва. Коріння його «Червоної рути» проросло із «Коломийок»   українського етнографа В.Гнатюка. Серед безлічі легенд і  символів  він вибрав ту Червону руту, котра  з’явилася у важкі для українців часи й  постала загальноукраїнським символом боротьби за свободу нашого народу. Саме з нею він став знаменитим.  “Червона рута” була визнана найкращою піснею Радянського Союзу у 1971 році, а “Водограй” – 1972.   У 1974 році його пісня «Водограй» на фестивалі «Сопот» у Польщі визнана найкращою, а через три роки Софія Ротару вдруге на цьому конкурсі перемогла з піснею Івасюка «У долі своя весна».

Студенти коледжу повернули глядачів у спогади тих, хто жив і творив у епоху Володимира Івасюка. Він був не просто музикантом, він був патріотом України. Своїми піснями він відроджував любов українців до української культури та намагався протистояти пропагандистській ідеї одного великого “радянського народу”. З Чернівецького медичного університету видатного українця відрахували не через те, що погано вчився, а через вчинок, який виказує справжнього Івасюка. Він у 1966 році у своїй рідній Кіцмані був серед тих, хто скинув із п’єдесталу пам’ятник Леніну.

Зворушливо прозвучало  інтерв’ю із молодшою  сестрою у виконанні  юних артистів. Оксана  згадувала, що  творча енергія Володі – це  потік, бистрина мелодій, які гармонійно переплітались зі словом, витворюючи гірські образи. Все, що він  писав, одразу записувалося на студії, звучало в ефірі. Його пісні не лежали і не чекали на якийсь там кращий час. Володя казав, щоб бути популярними, мають бути пісні радісними, веселими.

Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор. Те, що молодий музикант був авторитетом для українців, знала і радянська влада.Тоді, у 1979 році  він відмовився писати музику на слова прославляння Росії  до  325-річчя Переяславської угоди. Влада очікувала, що він, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути “ідеологічно”. Але Івасюк був безкомпромісним. Він так нічого й не написав для прославлення горезвісного “возз’єднання”. Замість того взявся за створення опери козацької доби. За два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в “Фонд миру” в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але видатного українця закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції.

Невідомо як надалі склався б, адже все перекреслила загадкова смерть композитора у 1979 році. Коли  тіло народного улюбленця знайшли у Брюховецькому лісі, радянська влада оголосила, що Володимир Івасюк скоїв самогубство.  Довгих 36 років саме це припущення було офіційною версією смерті композитора. Архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф “таємно”.Усім була  відома негласна заборона на його творчість,  призупинення розвитку української естрадної музики. Був знищений оригінал фільму «Червона рута» (є тільки копія збережена композитором), його твори зникли з ефіру, нотних магазинів, репертуару ансамблів та співаків.

Тільки у 1989 році відбулося часткове повернення до творчості Володимира Івасюка, коли заявив про себе  молодіжний фестиваль української музики, який назвали в честь символу української нації – «Червона рута». Фестиваль відкрив світу сучасну українську молодіжну культуру, привернув увагу до України, як незалежної демократичної держави. Популяризував сучасну українську музику по всій Україні, стимулював створення пісенного репертуару української сучасної музики. У 2009 році, коли видатному українцю мало б виповнитися 60, він був удостоєний звання Героя України.

Завдяки Революції Гідності, 12 червня 2014 року, Генпрокуратура відновила розслідування обставин смерті митця. Не минуло й року, як слідчі зняли з композитора тавро самогубця й офіційно підтвердили давно відомий факт: Володимир Івасюк став жертвою умисного злочину співробітників КДБ, хоча винних у цій трагедії не покарано і досі.

Чомусь настирливо  свердлили мозок рядки  Тараса Григоровича: «Молись,  Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись». Вони обидва поплатилися життям за любов до України. Генія і пророка України гнобили переслідуваннями, юртами, спекою та пісками, щоб пішов у засвіти сорокасемирічним. Володі дали пожити до 30-ти. Як далі розгортатимуться події – невідомо, проте ми повинні  пам’ятати, що пісня є  вагомим   елементом національної  української культури.  А наш обов’язок – цінувати та гідно репрезентувати цінний скарб у вигляді пісенної творчості композитора. Це й зробили усі присутні  з   працівниками  Тернопільської бібліотеки для молоді, студентами Технічного коледжу Національного  технічного університету ім. І.Пулюя,  під художнім керівництвом викладачки української мови і літератури  Галини Шот, з ведучими Катериною Іванчишин і Лідією Грищук, із  співачкою Ярославою Декалюк і поетом-піснярем  Іваном  Кушніром.

У бібліотеці багатоголосим хором звучала  пісня, якій нового  звучання  надала Революція Гідності. Саме там у  виконанні мільйонів людей, що вийшли на площі міст та столиці України в підтримку вільного та демократичного існування у власній державі «Червона Рута» стала своєрідним гімном цих історичних подій. А потім її змінили мелодії  пророка «Реве та стогне Дніпр  широкий», та  Шевченкового «Заповіту». Ювілейний рік у  людей, які понад усе любили Україну, і віддали за неї своє життя,  лише розпочався.

Людмила ОСТРОВСЬКА

 



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.