Тернополянка розповіла про таємничу гору, яка не пускає злих людей

На хвилини, на секунди скорочується день. Сонечко повертає на зиму. У наших предків дохристиянських часів  Сонце Дажбог (народна форма Дайбог) впродовж річного циклу, так званого  кола Сарожого, мав декілька іпостасей. Спочатку, народжене у дні зимового сонцестояння, молоде сонце Божич- Коляда. Після великодня, весняного рівнодення, сонце, що символізує воскресіння природи і всього живого, перетворюється у Ярило, зріле, яре, родюче. У період червневого сонцестояння  народжується  жарке, суворе сонце – Купайло або Сур’є. Наші пращури вважали його суворим богом продовження роду, мужності і військових перемог, богом відплати. З настанням осіннього сонцевороту,  приходить Світовид – осінній мудрець, старець. Він стає  перехідним періодом, містком з одного літа в інше. Він  багато чого побачив на білому світі, тому й особлива шана «старому». За ним  настає Корочун, найкоротший день і найдовша ніч. І знову народиться сонце, яке виросте і зістаріється. Так наші предки склали календар, у якому  відбився цикл  обігу пір року.

Восени зібрали урожай, треба поклонитися  богові хліборобства Світовиду. Це свято  підбиває підсумок року і розпочинає пору весіль. Чи то була осінь 7 526 років тому чи 2018-ого року, вересень такий же… Отож ми такі романтичні і практичні на генетичному рівні, бо черпаємо енергетику своєї землі і тих, хто на ній  створював  найвищу цивілізацію впродовж тисячоліть. Адже вже ніхто не заперечить, що саме нашим пращурам вдалося скласти карту зоряного неба, зафіксувати свої назви за сузір’ями, розпізнати  чотири пори року, написати Велесову книгу, яку до сих пір розгадуємо, а ще жити в гармонії з природою і поклонятися всьому живому…

У день  осіннього рівнодення, яке припадає на 23 вересня, доречно нагадати про  єдине у світі  місце паломництва східних і західних слов’ян дохристиянської віри і пам’ятку тисячолітньої давності. Це місце  в Тернопільській області, у Гусятинському районі – найвища вершина наших Медоборів – гора-храм Богит, останній  і найбільший культовий центр язичництва на території сучасної України. Гора  суттєво виділяється в околицях, то й не дивно, що свого часу тут було сакральне місце – люди в давнину часто влаштовували святилища на панівних в околиці вершинах. Вапнякова дорога, як засвідчують історики, була просто відполірованна безліччю ніг. Це енергетичне місце землі, яких в Україні небагато.

Там стояв унікальний пам’ятник  найголовнішому божеству – Світовиду – Збруцький ідол, єдиний у всьому світі. Скульптура засвідчує високий рівень культури  українських  пращурів. Він був покровителем нашого краю, захисником  врожаїв. Запрошую у подорож до цього енергетичного місця. Хоч один раз там мусить побувати кожен, а особливо в час його, Світовидового, дня народження.

Наша група невелика, очолює її краєзнавець, історик, колишній голова тернопільської організації «Сварга» Ігор Аркуша. Перш ніж ви долучитеся до тих, хто святкує Світовида,  кілька слів з історичної довідки.

Влітку 1848 року річка Збруч обміліла і стала потічком. Одного дня пастухи Личківців (село Гусятинського району) запримітили у воді шапку, думали потопельник, але переконалися, що там стовп заввишки майже три метри, покритий різьбленням. Скульптуру забрав місцевий пан Мечислав Потоцький. А переконавшись в історичній цінності, швиденько переправив Збруцького ідола, який і був чотириликим  Світовидом, до Кракова. Лише через 144 роки після цієї знахідки археологи дослідили  те місце, де стояла святиня  і звідки в XIІІ столітті волхви зняли цю священну статую і сховали в річці. Археологи при розкопках, а в 1974 році тут відкрили  ще два  культові центри Звенигород і Говда, находили  кілька  кам’яних кумирів у межиріччі Збруча і Дністра, але вони були  одно-дво-триликими і виражали лише уривки дохристиянських вірувань. У місця паломництва розроблені і описані туристичні стежки.

Однією з них, на Богит,  ми йдемо.  Кажуть, що тут можна  одержати силу  від природи і космосу. Це місце – планетарне надбання,  світова унікальність  з відомими  чудесами, із зонами  плюсової енергетики. В Україні, та й світі, таких місць небагато.

Шлях розпочинаємо від Городниці, хоч можна було і ближче підїхати транспортом. Але наш провідник каже, що гора – це святе місце, як живий об’єкт, який вивчає і  реагує на наші  почуття, бажання. Піша хода (6,5 км.) дає можливість «причесати» думки, відволіктися від проблем і суєти,  зосередитися на тому, куди і з якою метою ми йдемо.

– Природа завжди  очищає, – каже моя супутниця народознавець Тамара Пістун. – Такий чудовий ліс із першими кольоровими штрихами осені. Дорога до святилища є радісною і натхненною. Ідемо і милуємося  довкіллям .

– Ми не хочемо щось просити у колишніх богів, молити чи вимагати, – каже Світодара. – Ми йдемо вшановувати їх, щоб вони дали наснагу пережити війну,  збудувати рай в Україні нинішній. Ми здатні його збудувати і гідні в ньому жити.

Пан Євстахій переконаний, що ця краса, якою ми йдемо до гори, засвідчує неординарність душі наших пращурів, які вибрали це місце для храму.

-Їх життя базувалося  на знаннях природи, – сказав паломник. – В цьому була вся істина.

Ми підійшли до Городницького лісництва, початку екологічної стежки. На банері інформація  про те, що нас невдовзі чекає. А це: підніжжя Богиту, стара дорога, капище, жертовник, древні ліси і дольмен.

Правила поведінки на стежці  прості: говорити тихо, не топтати і не зривати рослини, не турбувати тварин, не смітити. Будемо дотримуватися, входячи в прохолоду лісу.

– Захоплює умиротворення осінньої природи, – тихо промовляє пані Пістун. – Таке враження, що ми гості тут серед дерев, чагарників. Природа – щось високе і мудре, а ми лише люди, гості, які тисячоліттями  топтали цю стежку  ногами  сотень поколінь.

До гори нам лишається 2,5 км дороги  густим лісом. Око відпочиває на зеленому з жовтими прожилками. Тріпотить серце невідомістю зустрічі з надзвичайним,  з чимось позаземним, неймовірним… Біля підніжжя гори  на банері можна прочитати інформацію, яку надають науковці природного заповідника «Медобори». «Формування  Товтрового кряжу  відбувалося 15-20 млн. років тому в прибережній смузі теплого Сарматського моря… Ці вапняки є  унікальним явищем в Європі. На схилах та вершині гори  росте старий ясеново-кленовий ліс із заростями  лунарії оживаючої. Дуже красивої рідкісної рослини, занесеної до Червоної книги України…».

Не дочитую, бо вже прочани стають у замкнене коло, щоб попросити доступу до  храму.  Духів, охоронців гори ми запевнюємо, що йдемо  з чистими думками, відкритим серцем, бажанням вшанувати культуру наших предків і довірити  своє сокровенне, першим з якого є бажання  мирного неба над Україною.

– Слава рідним богам! Охороняйте нас! – звучить над лісом і губиться в кронах височенних  ясенів.

Ми піднімаємося на вершину кам’яною дорогою, яка пам’ятає  всіх,  хто проходив нею. Вперше Богит дослідив археолог Адам Кіркор в кінці 19 століття. Тоді археологи  знайшли   залишки старовинного городища і святилища, всередині якого була  вимощена каменем восьмипелюсткова зірка – алатир, де в центрі,ймовірно,  стояла статуя знайденого в Збручі Світовида. Дослідники вважають, що ця статуя і святилище почали діяти близько VII століття до нашої ери.

– Дорога понищена, камінь змішаний із землею, захоплений корінням…- звертаюся до провідника, – але її чітко видно і таке враження, що по ній і досі їздять.

– Так, – каже Ігор Аркуша, – лісники  тут бувають. Для збереження нічого не роблять, але уявіть якою вона міцною була, коли тут був розквіт поселень, адже це не десятки років, і не сотні… Бачите, он є протоптана стежка? – перепитує мене.

– Вона зрізає шлях на верхівку гори, але круто дуже, – оцінюю.

– Ні, ми тудою не йдемо, не через  крутизну, а тому, що в кожен храм був заїзд у ворота. А то стежка заходу в Богит через вікно, пояснює історик.

Я намагаюся розпізнати залишки храму, намарне. Ні вивернутого каміння, ні натяку на фундамент. Пан Ігор зрозумів моє сум’яття і пояснив, що за аналогією християнських храмів  – гора Богит –  храм просто неба, вимолене святе місце із своєю  енергетикою. А до церкви ніхто через вікно не заходить.

Вздовж екологічної стежки  нас супроводжують  інформаційні міні-стенди заповідника «Медобори». Там є і фото, і коротка довідка про флору, фауну та дану місцину. Це допомагає вживатися в атмосферу  довкілля.

Ми піднімаємося вище серед деревопадів і розвернутих скель. Мені починає здаватися, що я в дрімучих Карпатах. Може землетрус доклався до цих заглибин і  перевернутих брил?

– Просто час погосподарював, – розповідає краєзнавець. – Може й був тут храм, але вже ніхто цього не знає. Вчені дослідили , що  були споруди скіфських часів. Може в них і знайшли притулок волхви після хрещення Києва і прославляли тут рідних богів аж до  сімнадцятого століття. Місце  безлюдне, глухе. А колись торговельні шляхи проходили. Інфраструктура була навколо Богита. Житла, пекарні,  криниці, ями для збереження харчів.Тепер лише западини та вирви. Археологи стверджують, що люди тут жили з незапам’ятних часів.

Ми зупинилися на перепочинок і я  ділюся своїми роздумами про Світовида, оригінал якого бачила  у Краківському краєзнавчому музеї, де пише, що знайшли його на сході Польщі.

– У річку його могли скинути під час масового хрещення населення, як це було з ідолами у Києві. Могли розбити на місці. Звідси  далека дорога до Збруча, а на ньому навіть  подряпин  нема. Час не поїв його ні  у воді, ні на  повітрі… Хто ж все-таки його скинув?

– Перша  версія не має життя. Люди побачили загрозу знищення  і легенько, охайно, бережно перевезли і заховали. Святий, намолений століттями  образ. Якби річка не зміліла, його, може, ніколи і не знайшли б. А вода камінь не точить… –  каже пан Ігор, який також бачив у Польщі оригінал  головного бога  дохристиянської віри. –  Звичайно,  мови про повернення немає. Але копії поставили скрізь, де хотіли – у Москві, Петербурзі, Києві… Тільки не в Тернополі. Хоч він був оберегом нашої землі, наших врожаїв. Це наша пам’ятка. Для Тернополя був би ще один туристичний об’єкт, який зацікавив би людей пройтися цією екологічною стежкою.

З’являється дивне відчуття  причетності  до  експонату Краківського музею. Чотиригранник витесали з цього каменю, що в нас   під ногами віддає  накопичене літом тепло. Тож скористаємося хоч можливістю   глянути на те місце, де він стояв, підживлюючи силою прочан, і торкнутися його вічності. Ще раз потішитися, якими тонкими  митцями були  теслі, які залишили світові такий унікальний  витвір ручної роботи. З цією думкою долаю останні метри до входу в храм. Але табличка із назвою гори відволікає увагу .

– Богит, Бохіт, Богіт, Бохут… – як же правильно? – перепитую у  краєзнавця.

– Це розбіжності в транскипції з польської, – відповідає пан Аркуша. – Богіт, очевидно,  найправильніше.

А мені більше до вподоби Богит,  боги і ти.

Зараз підходимо до  кам’яних воріт, складених з величезних брил. Оглядаюся. Ось саме цією  спіралеподібною кам’яною дорогою  на цю вершину  колись піднімали шматок скали понад тонну, а чи везли сюди волами вже готову філігранно витесану з каменю скульптуру Збруцького ідола – цього вже ніхто не скаже, зрештою, як і того, як його звідси доправили до Збруча.

За словами  провідника, основі  рукотворного  валу, що по обидва боки від входу, вже понад 2500 років. В перших закладених тут шурфах була виявлена кераміка скіфського часу. Це ще відтоді  культове місце. На територію Храму мали право заходити лише тодішні священики – волхви. Пан Аркуша показує де ритуальна криниця, напівземлянка з піччю-кам’янкою і черепками 10-11 століть, розповідає і про  ритуальні ями, в яких  було поховано шанованих осіб – волхвів чи вельмож.

В передмісті археологи знайшли та дослідили  довгі будинки-контини. У них, швидше за все, жили слов’яни-язичники, які приходили на капище, щоб взяти участь в обрядових дійствах. Наші прародичі  тут  жили, закохувались, справляли весілля, одягали скляні прикраси, оплакували померлих, виконували релігійні обряди. І, за звичаєм, били на щастя посуд, замаювали гільце,  може з народженням малюка, саджали дерево, будували нові хати.

Ми ж це робимо, пам’ятаючи традиції на генетичному рівні. Обвалені помешкання, як очі гори, дивляться на нас, вивчаюче… Здається, що зовсім недавно люди  палили тут вогнища біля жертовників, кидаючи туди — як підношення богам — хліб, вино, збіжжя, посуд, зброю. Дослідники пишуть, що у  жертовнику, складеному з каміння, вогонь колись горів постійно.   Переступивши  рукотворний вал, за яким лишилося поселення, ми вступили в Храм. Мені захотілося писати це слово з великої букви.

Вбуваюся в це місце. Священна вершина, про зустріч з якою  я так трепетно мріяла. Тут насправді  неймовірне відчуття  внутрішньої свободи. А ще, ніби зливаєшся з   коливанням повітря,  тепло гори   огортає аж до заціпеніння у вухах.Таке враження, що  при диханні чубок цього закам’янілого коралового рифа піднімає і опускає і тебе.

За географічними даними вершина Богиту сягає 417 метрів над рівнем моря, але таке піднесення в душі, ніби вибрався на Говерлу. Може осіння краса цьому сприяє, яка розмалювала Медобори і наблизила нас до неба, до сонця, а може уява від історії цього місця. Ми ж у диво не дуже віримо. Але тут воно таки приписане споконвіків. Прийшло з вічності і космосу. Плато  вирівняне, ніби верхівку стесано – навіть рослинність не густить. А такі місця споконвіку  вважалися провідниками космічної енергії.

Чому ж так багато Лисих гір із відьомськими  шабашами? До того ж, мені здається, в такі вершини часто влучають блискавки, а це ж поєднання енергії неба і землі, очищення електричним струменем. Згадайте, як колись лікувалися  попелом або обвугленою деревиною з ударених блискавкою дерев. А пробиті блискавкою камінці (згустки піску) використовують, чула,  для освячення води й при лікуванні різних хвороб. Чи не це  і є  найсильнішим підтвердженням особ­ливого магічного значення цієї гори.  І , нарешті,  в дохристиянські часи  тут проводились язичницькі обряди, які і наповнили гору  позитивом. Подейкують, що людям з негативною енергетикою не варто підніматися сюди, бо за словами  спеціалістів, це місце багатократно збільшує  «заряд» людини: якщо провідник позитиву – гора підсилює і зцілює, а для негативних може бути дуже небезпечним  це перебування.

Я згадала, як при підйомі ми просили гору дозволити піднятися і переконували, що йдемо з добрими намірами пізнати це місце і вклонитися предкам… Злих і чорноротих, які мають за собою гріхи, гора просто не підпустить. Розповідали, що на рівному люди спотикалися, ламали ноги, блудили в трьох соснах, голова боліла аж до втрати свідомості. Це супутні думки, які таким чином відпускаю.

І стою тут  поза суєтою, яку гора ніби ввібрала,  прощена і вимолена, як перед причастям. Прошу пана Ігоря  показати місце, де поклонялися  Збруцькому  ідолу. Щоб пізнати  у розкиданому камінні форми ям, жертовників, треба добре придивлятися. На багатьох камінцях лежать яблучка, виноград, сливи… Рідновірці уже задобрили володаря духу Храму.

– Це і є  – капище. Центральна споруда  сакральної частини городища. Вона ніби припіднята камінням, – показує історик.- А всередині цієї кам’яної квітки  є чотирикутна яма. Там стояв  чотириликий Світовид – головне божество  давніх слов’ян.

Я заходжу  у ці кам’яні володіння, діаметр яких складає до  20 метрів, кладу руку на  те місце, де він стояв. Сказати, що серце почало битися частіше, це не сказати нічого. Я його відчула і побачила перед собою таким, яким він стоїть  у Кракові, таким, якою є його копія  в Гусятинському краєзнавчому музеї.  Цей чотиригранний стовп є пантеоном   слов’янських богів: лики Макоші, Дажбога, Перуна, Лади розташовані кожна з певної сторони світу і з»єднані однією шапкою. Статуя нагадує Дерево Світу і має багато символічних деталей: ріг у руках Макоші означає достаток, кільце в руках Лади означає любов, сімейний союз, на плечі у Дажбога – знак сонця, на подолі у Перуна – меч і кінь.

Це зображено на найбільшому  в 160 см. першому ярусі, бо Ідол   розділений на три рівні, що відповідають уявленням слов’ян-язичників про три світи — небо, землю й потойбіччя. Середній ярус заввишки 40 см містить витесані фігурки чоловіків і жінок, що ніби ведуть хоровод. Під Ладою й Мокошею розташовані жіночі фігурки, під Перуном і Дажбогом — чоловічі. Нижній ярус має висоту 67 см. На ньому вусатий чоловік, що стоїть навколішки й ніби підпирає верхні яруси. Припускають, що це Велес — покровитель підземного царства мертвих, а також бог скотарства й торгівлі. Він зображений як основа, на якій тримається світобудова.

Вчені стверджують, що коли уже в Кракові дослідили його, як витвір мистецтва, то заперечили, що його зробили східні слов’яни своїми примітивними  знаряддями. Так філігранно  могли виточити лише  представники народу високої цивілізації і культури.  Але нікуди дітися.

Глибше дослідження показало, що це вапняк з наших Медоборів. А за результатами роботи тернопільського археолога Марини Ягодинської, на цьому великому об­городженому рукотворними валами городищі існува­ло аж чотири Святині, одна з яких, вірогідно, була й майстернею для виготовлення культових статуй, по­дібних Світовидові.

Саме тут знайшли знаряддя, яки­ми виготовляли  статую. Отож Світовид – це яскрава, велична сторінка  високої культури наших пращурів. Світовидові поклонялися століттями,  черпали від нього силу, захист, прозріння. Будова капища нагадує форму  будь-якого святого місця,  відчуття намоленості якось словами і не передаси. Мені тут  видалася  аура  доброю і світлосяйною. Зрештою, людина сама створює навколо себе ауру. Сюди в  духовну столицю на Богит  вшанувати Світовида з’їхалися віряни  з Києва, Вінниці, Львова, Житомира, Івано-Франківська.

Поки ідуть приготування до жертовного вогню і проведення обряду  прославляння Світовида, люди гуртуються на схилі  біля  паралельно складених  брил  з перекриттям такого ж формату.  Відразу помітно, що будівля   – не природна, а рукотворна.  Це – дольмен. Хто його створив і з якою метою – невідомо.

Тут  віддає містикою. Будівлі  начебто використовували їхні творці у поховальному обряді.

– За однією із версій дослідників, ось ця арка, викладена з трьох каменів, – прохід, який символізував реінкарнацію. Однак це – лише припущення, – каже Ігор Аркуша.

Я не вірю очам. Наш український Стоунгендж – дольмен. Такі собі ворота, які могли зробити лише люди-гіганти. Яким чином наші прапращури при тому технічному оснащенні початку бронзового періоду накладали ці брили, прикрито туманом, поясненню не підлягає.

– Це одна із найстаріших і найдивовижніших будівель, зроблених  руками людей,  на планеті, як і його родичі, розкидані Європою,- говорить наш провідник.- Мовою древніх кельтів – це «танцююче каміння».

Кажуть, що такі мегаліти зводилися, як гробниці для знаті. Але деякі вчені розглядають їх, як астрономічні  будівлі, жертовники для друїдів чи приміщення для  худоби. Такі дольмени не лише в Англії, як відомий Стоунгедж, а чи не в усіх країнах Європи і в Україні. Під ними були знайдені поховання, але набагато давнішого періоду, як з»явилася мода на такі конструкції. Є здогадки, що дольмени були закладені на значних теренах Європи населенням культури лійчастого посуду, яка орієнтовно була поширена 4000-2700 років до нашої ери та існувала паралельно до культури Трипілля на просторах від Скандинавії до Галичини.

Збручанський культовий центр виник за даними археології  ще близько 6-5 століть до нової ери. Наявність на схилі гори дольмена як культової  чи архітектурної споруди може відтягти  історію Збручанського культового центру ще  на три тисячоліття вглиб , ніж це прийнято вважати. Одні дослідники стверджують, що це були містичні ворота до капища, інші – що вони мали астрономічне призначення. Цікаво, що в дольмені є чисельні отвори, які, кажуть, мають різну енергетику. До речі, за повір’ям, бажання загадане при переході крізь ці «ворота світів», обов’язково збувається.

Це визначне місце  окутане таємницею, тут направду, густіше повітря. Я стаю і тримаю над собою  дірчасту пористу  глибу-перекладину, від якої затерпають руки і віє неймовірним холодом. Торкаюся долонями – починають пекти руки, ніби попід шкірою  ворушаться мурашки. Я загадую бажання.  Забігаючи наперед, скажу, що  за кілька днів у мене було так багато  моментів, які відбувалися на рівні див. Постійно ловила себе на тому, що  не встигала подумати, а вже розв’язок приходив. Як мене окрилили хвилини  у цих світових воротях!

Головне, скільки б народу там не підходило, говорило – ти сам на сам у тому просторі, як в іншому  вимірі.Може там  якимось чином відбувається перехід і паралельні світи. Припущенням не ділюся, але,  щоб не затерти це відчуття, більше не підступала до мегаліту. Але з розмов із бувалими тут людьми  почула, що наші  предки, споруджуючи цього родича англійського Стоунгенджа, вірили, що це і є вхід в інший світ, через нього душі померлих відлітають в небо, а потім  повертаються назад, щоб вдихнутися в новонароджених. Я найприхильніша до цієї гіпотези вчених.

– На мою думку, це  вхід до святилища. Пройшовши через ці двері – очищаєшся  і звряджаєшся певним зарядом, – каже Радомир із Києва.-Це місце, де енергія  формує по-новому світобачення, я тут був кілька разів, ніби прозрів. Я два рази ночував тут біля місця Світовида.

Відчуття не передати: радість, віра в себе, піднесення. Ніби сам себе більше пізнав,  світло, яке взяв звідси, притягло світло і там – на службі, в побуті. Я почав досліджувати  енергію землі, вивчати думки вчених. Вони кажуть, що  коливання землі дає певну енергію і вона впливає на людину. Галичина , Поділля – особливі люди, інша культура. Сканер показує,що тут різні потоки енергії, може навіть лишилися від води Сарматського моря.Не відомо який вплив цієї енергії на  творчий потенціал,- сказав прочанин.

Здається, що  тут відбувається реінкарнація не тільки душ,  а й  думок, біополя.Уже і не знаєш чи дольмен , чи гора дають відчуття крил і впевненості, що земне тяжіння послаблюється…

Знаю одне достеменно: тут дихає історія. Мені доводилося  бувати в Єгипетських пірамідах, заходити у води Йордану, гостювати в бедуінів, які вишивають трипільські орнаменти, торкатися Пересопницького Євангелія, запалювати свічки в монастирі Монсеррат в Іспанії, я торкалася тих глечиків-зерновиків, які тисячоліттями зберігає для нас печера Вертеба… Аналізую відчуття. Току немає, але є неймовірна бентега, що це диво на моїй землі, звідси мій генетичний код…

Так хочеться машини часу, хоча б на тисячу років назад запустити маховик, а краще на дві тисячі. Якими вони були?Хто тут жив? Хто був воїном, гречкосієм, відуном, жерцем, скульптором, кухаром? Вони жили у тих заглибинах, що  були їхнім помешканням. А он на той жертовник приносили хліб, вино, посуд, крупу, нитки, мед, молоко, олію, шкіру, прикраси. Каміння, на якому горів сьогодні ритуальний вогонь, пам’ятає Збруцького ідола. Славень Світовиду складали більше ста рідновірів, кажучи, що Світовид очищає серце від злого і спрямовує на добро. Так говорять рядки Велесової книги, які дійшли до нас з глибини тисячоліть.

Після подячного ритуалу Світовиду,  люди залишають Храм. Якось кожен звідти іде зі своїм і, таке враження, що боїться розхлюпати на розмови.

Ось так наші прадавні родичі  вміли святкувати прихід осені, сонцеворот. Світовид старець світитиме нам аж до 23 грудня,  поки не народиться нове молоде сонце – Коляда, що поверне землю на літо. Коло пір року не зупинити, як не зупинити рух Сонця,  бажання людей відкривати для себе світ, свою історію і культуру. Цікава сторінка нащої праісторії,  пракультури, яку в нас ніхто вже не зможе ні вкрасти, ні переписати. Ми її пам’ятаємо.

Людмила ОСТРОВСЬКА