Тернополянка Ганна Осадко зберігає старі ключі, а Лілія Проць не викидає табуретку, якій 20 років

0
1067

Люди, з якими ми спілкуємося, житло, робота, їжа, побутові речі тощо – це частина або продовження нас. Особливі – старі чи пам’ятні речі. Тернополяни розповіли сайту Про Те, що саме для них є найбільш цінним і як вони розуміють себе серед предметів, які їх оточують.

фанатка постолів

Ганна Осадко, поетеса

– Я маю особливі сентименти до «речей з пам’яттю», вони для мене – особливі. Майже фізично відчуваю їхню силу, енергію, найбільше це стосується «родинних» речей. Так, приміром, у мене багато старих родинних світлин, є всілякі «важливі дрібнички» – як то давні ключі, камінчики, монетки.

Свого часу я придумала робити з цих родинних скарбів такі собі «вікна у минуле». Ми тоді саме міняли вдома старі дерев’яні вікна на пластикові, то я і використала віконну раму за основу інсталяції – всередині натягнула старовинне полотно і розмістила усередині дорогі мені речі – світлини молодих дідуся і бабусі, ще юної тітки, батьків, рецепт, написаний рукою моєї бабці, шматочок тітчиного польського атестату, столове срібло тощо.

Таких вікна зробила два – одне подарувала мамі з татом, друге висить у мене в кімнаті. Це якісь такі «місця сили» для мене, як, власне, енергетично сильними є й інші родинні речі – бабусин зошит з рецептами, дідова попільничка у вигляді собаки, тітчин образ. З образом Ісуса – то окрема історія, тітка Стефа була ще зовсім юною, коли подруга, що похапцем тікала за кордон у 30-х роках віддала їй свої дві ікони – Богородицю і Ісуса. Величезні, важезні, у важких рамах зі склом. Так ті ікони і прожили у моєї тітки все життя, дуже вона їх цінувала. А коли у старості вона переїхала жити до нас в Тернопіль – то й образи ті забрала, повісила у своїй кімнаті.

Якоїсь ночі усі зірвалися зі сну від страшного шуму – зі стіни зірвався образ Богородиці – скло розбилося на дрібні шматки і роздерло ікону. А за день тітка померла. Дуже особливі ті ікони для неї були. Тож тепер у мене вдома на згадку лишився тільки один образ – Ісуса…

А щодо старих речей у побуті – то я фанатка постолів. Найзручніше взуття на світі! Ношу їх влітку: і на роботу, і на весілля, і до лісу, і в гості, і на каву – такі вони мої-премої!

Ще маю кілька улюблених «сильних» прикрас, які виглядають смішно, можливо, але вони мені затишні й насичені силою – фіолетовий браслетик із замші – купила його за 1 євро під час найпершої подорожі у Францію – ношу вже купу років – і камінчик на шию – курячий бог на шворочці. Це речі, пов’язані з теплими спогадами про дорогу і море. І хоча маю неймовірно багато «пристойних» прикрас, але ці – наймоїші.

сценічні костюми зі старого одягу

Ольга Монастирська, співачка

– Раніше старі, улюблені речі перешивала на сценічні костюми. Таких костюмів маю п’ять.

додаю цифри стовпчиком на папері

Аліна Ярмакова, майстер виготовлення шоколадних цукерків

– Люблю записувати у блокноті плани, рецепти, сімейний бюджет, біографію діток, бо коли пишу, думки якось по-іншому складаються. Також люблю додавати цифри в стовпчик на папері, а не на калькуляторі, бо це розвиває пам’ять.

А ще обожнюю роздруковані фотографії, аплікації з них, в рамочках, у фотоальбомах – це не порівняти з електронним варіантом. Напевно, тому, що все люблю помацати. Речі і про нас розкажуть, і нам якісь спогади принесуть.

переробляю старі речі

Олена Дейнека, підприємець, бізнес-тренер

– Старих речей в мене достатньо і більшість з них має свою історію. Така вже була традиція у родині, що моя мама намагалась ще у часи радянського дефіциту і наступної за неї «перестройки» купувати дорогі речі на всі часи. Я дещо перейняла від неї і намагаюсь купувати речі, якими можна користуватись довго – посуд, меблі, дещо одягу. Оскільки купую часто брендові речі, то вони дуже якісні і їм практично нема зносу. Вони можуть дещо набридати і вимагати оновлення.

Я багато подорожую і часто купую речі за кордоном – одяг, взуття, аксесуари. Часто це речі недешеві, вони носяться довго. Особливо мене вразило стажування у Данії, де я зрозуміла, що гардероб люди формують упродовж життя, а тому сміливо комбінують модні і актуальні речі із іншими, що «на віки».

Часто такі речі передають навіть у спадок. Мені дуже сподобалась ця традиція і я їх частково підтримую. Тому освоїла творчу переробку старих речей – прикрашаю одяг – жакети, штани, костюми аплікаціями і вишивкою з бісеру. Вдаються мені у цьому стилі рукавиці і шапки із старих светрів. Також освоїла недавно реставрацію дерев’яних речей – обклеюю рами, підноси, тумбу або яєчною шкарлупою, або прикрашаю у техніці декупаж.

Мені дуже подобаються перероблені речі, вони є пам’ятними, несуть позитивний емоційний заряд. Загалом, я вірю і відчуваю енергетику речей. Мене з дитинства вчили чужого не брати і своє нікому не давати. Мабуть з міркувань того, щоб не начіпляти чужої енергетики. З багатьма речами в мене встановлюються особливі відносини – в мене сильна енергетика і речі зберігають її частину. Тому мене можуть лікувати не тільки рідні стіни, а й речі, збагачені моєю власною енергією. Ті, речі, що виходять з обігу, я передаю на благодійсть, або спрямовую у переробку – брюки, джинси. З них я створюю різні «поділки» – диванні подушки.

В переробку йдуть трикотажні футболки – я їх розрізаю на стрічки і плету ковбики – для тварин чи у ванну. Окремі м’які залишки йдуть на наповнення подушок. Намагаюся часто робити ревізію у гардеробі і господарстві й свідомо використовувати те, що можна використати повторно. Хоча від зайвих речей схильна позбавлятись, як від баласту. Загалом, до речей я ставлюся із розумінням і повагою.

дві кімнати антиквару

Олександр Михайлів, музикант, сам собі роботодавець

– Маю дві кімнати антиквару. Колекція вінілових платівок – біля 2000 альбомів. Плюс аудіо і відео касети та японська апаратура 70-х років.

Від рецептів нудить

Людмила Островська, журналіст

– Все старе викидаю. Ціную сувеніри і старі сімейні фото. До речей не прив’язана. Від рецептів нудить, готую все на око, отож, ні в компі, ні в зошиті… Навіть не уявляю, що треба в пиріг згідно з чиїмось рецептом. Не ділюсь і не перепитую.

Проте мені здається, що предмети, які нас оточують, живуть своїм життям, накопичуючи свою енергетику і, звичайно ж, можуть впливати  на наше енергетичне поле, або підсилюючи його, або «вампіруючи». Не треба займатися ні езотерикою, ні біоенергетикою, щоб відчути, що поношений одяг гнітить і стомлює. Я  не прив’язуюся до старих речей, ні своїх, ні чужих. Хіба  от вишивка. Маю наволочки і рушники, які перемандрували трьома поколіннями, накопичуючи позитивну енергетику, бо в родині один за одного піклуються і турбота  акумулюється з покоління в покоління.  Їх вишивала бабця Таня і мама.  Я пам’ятаю, як орнаменти  відшивали, як перебивали через копірку узори гладдю… Коли виймаю їх і дивлюся,  стаю маленькою  дівчинкою…Тут наперсток подавала мамі, тут бабці нитку в голку засиляла. Чую, як вони співали, а ми із моєю тьотею Зіною слухали. Зараз лише пригадала, а так тепло стало на душі, відчула аромат печі, хліба, тушкованих цукрових буряків з калиною, п’янку і  солодку сушену паперівку…

Саме в такі хвилини мої рідні і розказували про своїх рідних, мамів, сестер, тіток, бабунь… Така велика пристрасть до родинного тепла творить чудеса  в будь-якому віці. Я так завжди хотіла великої родини, може тому мені Бог послав сватів, у яких найближче коло складає  чотири десятки  гарних людей і я там почуваюся, як вдома. Я знала своїх пращурів до шостого коліна. А потім ми знайшли старі фотографії.

Величезна родина на фоні килимів, на яких намальовані дерева. Їх також понад чотири десятка.  Там красивий дядько тримав на руках немовля. А те немовля було дідом Митрофаном, який до нас чи не щовечора приходив на посиденьки і приносив мені пригорщу насіння чи цукерок, які вони самі робили з бабою Наталкою. Це з тих Островських, що  займають великий шмат Медведівського кладовища.  Світлину я обновила. І тепер мої діти знають родину до сьомого коліна. Я залежна від цих фотографій. Коли мені важко, вони підбадьорюють, дивуються, що такі проблеми мене дістали, коли весело, вони посміхаються зі мною, тішаться успіхам, маленьким удачам, радощам і досягненням моїх дітей, знають внука, він перебрав пальчиком кожне обличчя.

Пам’ятаєте, які фотографії були в Гаррі Поттера? Вони махали привітально руками, оживали в кроках і усмішках…У невеличкій країні Султанаті Оман не можна фотографувати місцевих жителів, деякі навіть в масках ходять. Світлина, за їхньою уявою і вірою, життя забирає… Може, дійсно, енергетика того, кого фотографують, частково лишається у світлині і зберігається назавжди. Тому так тяжко відірвати очі від очей пращурів, вони тримають  і  нас розглядають також, ми ж однієї крові. Ці світлини  на видному місці. Це моя сила, мій оберіг, мої образи.

До речі, молюся я до своїх домашніх ікон, які забрала з батьківської хати. Вони стоять у гарному, велелюдному, світлому місці, відкриті, сонячні,  а я бачу вугли, так казали у нас на кути хати, у яких вони в рушниках і тюлях вислуховували молитви  моєї бабці… Вона їх купила  в церкві, яка вже давно стала храмом…

Я прив’язана до таких речей, від яких відчуваю енергетичну залежність. Яким чином вони її продукують, не знаю. Але мені завжди аж поколює долоні, такий струмінь огортає, коли дивлюся, торкаюся їх, навіть подумки звертаюся.

табуретці 20 років

Лілія Проць, спортсменка

– Я дуже звикаю до речей чи предметів. Мені важко їх викинути. Однією із таких є маленька табуретка. Їй точно більше 20 років. Чому вона у нас вдома? На ній за звичкою сідаємо і говоримо по стаціонарному телефону. Колись, як на старій квартирі було холодно, ми її ставили під батареї і грілися спиною. А ще вона зручна у домашньому використанні.

відео зі Шварцнегером

Костянтин Мороз

– Оце переглядав відео зі Шварцнегером ще не дуже старим. Це про його 5 правил успіху. Час минає, а правила залишаються актуальним.

Про місто, по якому крокували в дитинстві. Чи ми стаємо частиною міста чи воно є частиною нас. Якраз сьогодні чомусь подумав, що людина, яка живе у одному місці з дитинства, має зв’язок із тим місцем, яке надає їй певних ресурсів. Консервує точки свідомості у найкращих спогадах. Звідти, мабуть, казковий звичай набирати рідну землю собі у взуття, щоб зберегти силу від чаклунства.

тримаю для внуків

Олена Смертіна, педагог

– Чесно кажучи, не люблю своїх старих речей, стараюся їх заміняти новими, зручними, сучасними. Користування ними навіює якийсь песимізм, відсталість. Хоча і без них вдома не обійтися. Є іграшки. Ними колись грався син і казав, що в майбутньому вони будуть для його дітей.

Ось і тримаю в далеких закапелках для онуків. Є речі, які були дуже дорогими для моїх батьків. Вони лежать, як святиня, недоторканні. А взагалі, дивуюся, як з часом змінюються погляди на щось матеріальне, смаки, переконання…

Треба оточувати себе лише необхідним

Оксана Дябло, шеф-редактор порталу «Пара молода»

– По старих речах у мене спеціаліст чоловік, його основна функція – це розхламлення. Тобто він не зберігає речей, які не застосовуються в побуті, і, які шкода викинути. Він їх або переробляє, трансформує, або віддає комусь. Але любить раритетні предмети.

У нас в колекції є раритетні праски, одна з яких ще нашої прабабусі, німецька швейна машинка, яку переробили на настільний столик.

Свекруха завжди свариться з чоловіком, що він все викидає з дачі чи з квартири, але вже також звикає, що треба оточувати себе лише необхідним, щоб був простір довкола, тоді і думки будуть чистішими, і вільніше думатиметься.

речі – не ми

Богдан Демчук, підприємець, тренер НЛП, коуч

– Якщо дивитися на те, що ми формуємо оточення та оточення формує нас, то речі – не ми. Це в деякій мірі партнерство. Тарі речі несуть дані, які стимулюють в нас певні картинки. І деякі люди залипають на старих речах, бо з ними зв’язано багато спогадів з іншими людьми (картинок). І позбуваючись їх, вони немов позбуваються тих людей.

пишу простим олівцем

Зоряна Замкова, поетеса, письменниця

– Пишу вірші простим олівцем і на папері. На фоні великої кількості гаджетів і програм здається, що писати вручну – це архаїчне дійство. Так, темпи робочих буднів диктують необхідність швидкої обробки інформації, для журналіста комп’ютер, телефон з хорошою камерою – як повітря.

Звісно, маєш встигнути написати, переслати, опублікувати і т.д. Такі матеріали та інформації пишу відразу на комп’ютер. І з цим вже звиклася. Але що стосується поетичної, письменницької творчості – тут є свої особливості.  Так, пишу олівцем на папері. При чому, папір має бути не більшим за зігнутий надвоє аркуш.

Колись записники, щоденники були для мене чимось особливим, мала їх десятками – великі, малі, майже кишенькові, бо доводилося в журналістських буднях зі стенографічною швидкістю занотовувати розмову. Адже диктофони з’явилися в нашій практиці значно пізніше. А більшість блокнотів були десь формату А5 – аби зручно вміщатися в сумку. З тих пір, напевне, і виникла в мене тяга до писання саме на зігнутому вдвоє аркуші. І олівцем. Колись трохи малювала, тож простих олівців різної твердості та якості було завжди багато. Приємне ковзання графіту білим полем сторінки – наче пишеш і разом з тим створюєш візуальну історію, домальовуєш її.

Але пишу мало. На жаль. Читала недавно про те, як працював над своїм стилем Рей Бредбері. Свій перший відомий твір «Марсіанські хроніки» він  надрукував у 30 років. Перед цим письменник із педантичною точністю відшліфовував своє письмо щодня. Коли Рею було трохи за 20 років, він написав 10 тисяч сторінок. «Я закінчив бібліотеку», — часто говорив автор про свою освіту.

Тепер  здається дивним, що в час високих технологій, коли збереження ідей відбувається за декілька секунд, хтось досі продає, а головне, із задоволенням купує, паперові щоденники та блокноти. І пише в них.

Асоціації з дитинства теж присутні. Мій батько, Степан Лисий, також любив (та й досі це робить) записувати цікаві вислови, думки, вірші в записник. Пам’ятаю, навіть на якісь свята часто дарувала йому черговий щоденник з лінійованими або чистими аркушами певного формату. Мої батьки за фахом теж журналісти, тож я була прилучена до праці над словом. Вчилася друкувати свої перші юнацькі вірші, які публікувалися в «Ровеснику», інших виданнях, на портативній друкарській машинці, яка досі пилиться в батька – як спогад. Десь ще залежалися пожовклі від часу сторінки з віршами. Писаними від руки та надрукованими на машинці. Взагалі, я майже не зберігаю своїх творів.

Колись у школі мала гарний почерк, навіть списки учнів доручали писати в журналі. Оформляла шкільні стінгазети, вміла писати пером, тушшю. З плином часу почерк через поспішність трохи зіпсувався. Та й не так часто тепер пишу вручну. Хоча, як переконують психологи, писання вручну покращує пам’ять, допомагає краще фіксувати ідеї і зберігати їх у будь-якому випадку, навіть якщо гаджети зламаються чи втратяться.

Сучасні жінки навіть рецепти страв зберігають на комп’ютері або закладки на сайтах? А ти?

– Звісно, йду в ногу з прогресом. Буває, на своїй сторінці у facebook нотую-перепощую рецепти, які сподобались. Залишаю на скрижалях електронних пристроїв поради з використання косметичних засобів, вправи для тренування, цікаву інформацію, яка може згодитися. Але разом з тим, у мене є записник з рецептами, який почала вести, коли зайнялася самостійно домашнім господарством, вийшла заміж. І відверто скажу, коли починаю щось пекти, скажімо, медівник чи кекс, відкриваю заляпані часом та моїми кулінарними здобутками сторінки записника. Поміж сторінками в цій моїй книженції напхано повно різних вирізок з газет, клаптиків паперу, на яких записані рецепти знайомих. І щоб знайти те, що потрібно, треба зануритись у нашарування моїх записів. Хоча, коли треба щось уточнити з того, чого іще не робила – прошу допомоги в дядька Гугла, як і всі, напевно…Тепер такий записник є у моєї доньки Олесі.

Що ще у житті, побуті, роботі тощо використовуєш зі старого життя, щось не сучасне?

– Читаю паперові книги, люблю їх запах, шелест сторінок. Їм ложкою, заміну якій ще не вигадали. Плету спицями та гачком, вишиваю, як плели та вишивали  моя мама і бабця. Загалом, за кілька десятків років у нашому житті не особливо щось змінилося. Мислимо швидше, живемо швидше за допомогою різних пристроїв, час від часу змінюємо «картинку» перед очима. Люди жартують, що треба два віки жити, щоб наше сучасне поле перейти. Довкола давно відомі речі, які тільки трапляються із щораз новими людьми. А вартість цих речей –  це та кількість життя, ті роки, які вони погодилися на них обміняти.

 Чи несуть речі, якими користується людина, інформацію?

– Гадаю, так. Адже є речі, якими користуємося з дня у день, аж затерли та не хочеться їх викидати. А є такі, що й красиві і наче потрібні – а не використовуємо їх.  Те ж – і з одягом. Улюблені речі надають впевненість в собі! Вони і сидять на тобі якось інакше, і ти в них поводишся по-особливому, і це відчуття передається оточуючим. Чіпляючись за речі, які нам більше не служать, ми чіпляємося за принципи та ідеї, які нам більше не служать.

Все навколо нас, а особливо оточуючі нас вдома предмети, є відображенням внутрішнього стану.  У більшості з нас розвинений інстинкт хом’яка: ховати все, що можна, в нірку-квартиру, поступово забиваючи речами всі пори домівки.

Я так вмію розповідати про те, що варто робити, але в самої – цілий склад ниток для в’язання, відрізків тканини, про одяг я вже мовчу…

Старі, забуті речі уособлюють собою відкладені справи, невирішені завдання. Можливо, іншим людям ці речі більше згодяться,  допоможуть, надихнуть. Тому варто легко віддавати те, що вам уже не служить. Якщо річ не придалася протягом року-двох, вона вже не знадобиться.

Те ж саме  – і з творчістю. Було б класно, якби творчі особистості могли спокійно працювати, розвалившись на дивані й чекаючи натхнення. Борис Гребенщиков в інтерв‘ю на запитання: «Де Ви черпаєте натхнення?» зауважив: « Натхнення не вода, його не можна черпати. Якщо звільнити місце в голові, воно прийде. Секрет в тому, щоб сідати – і працювати, і працювати, і працювати більше. Тоді буде натхнення. Воно приходить, коли ти готовий до нього».

А яким чином ця творчість буде записана – це вже деталі. Головне, аби відбулася сама суть акту творення: відпустити частинку себе, своєї душі на свободу…

Вірші Зоряни Замкової

***

Непроявлених снів планшети

Я не випущу з рук. В траві

Зоревисні свої сонети

Місяць пише на рукаві.

 

Непроявлених слів букварик

Тебе кличе ще по складах.

Потопила б у небі хмари,

Розхитала б орбіт розмах.

 

Ой не встояла. Світ – горошок.

Знаки, звуки зовуть, зорять.

У вологих туманів кошик

Повалилась, як в сіножать.

 

Загубилась до третіх півнів,

Все шукатимеш – як на гріх.

І вкривають млосні обійми

Непроявлених рук твоїх.

***

Млосно світяться промені рук.

Зігріває багаття слів.

Бережи мене від розлук,

Бережи від зневіри сліз.

 

Німота підступає горлом –

Стану подихом, сповненим квітня.

І душа – із туману горлиця

Вигодовує літо у квітах.

 

Тут, на хвилях – листком відлежимось.

Ще не визрілий відсвіт ранку.

На полотнищі неба мережимо

Із піщиночок-днів силянку.

***

Купуйте, купуйте, не шкода мені моїх снів.

Купуйте трояндовий сон із самим Купідоном.

За безцінь віддам. Еротичного захотів?

Лишилася лямпа від нього якась червона.

Купуйте : лиш нині про греків античний сон,

Який Шварценеггер – Гераклові дужчі плечі.

Бувають дитячі. І супровід – саксофон.

Замовимо ретро – три ночі байки старечі.

Під ранок дорожчі. Солодші-бо. Як нектар.

Сни успіху – тільки за євро. І такса стала.

Купуйте, купуйте, у мене безцінний дар –

Я нині вранці до сонця у сні літала…

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ