Як співачка, яка стала популярною за кордоном, співала на весіллях Тернопільщини

1
2199

Співачка Ольга Монастирська, яка проживає у США, має ностальгію за весільними польками. Розповідає про них з особливим трепетом і захопленням. Ольга живе в штаті Ілліноіс у Чикаго. Родом – з Микулинців Теребовлянського району. Працювала режисером на каналі ТТБ.

Здається, ну що там – якійсь забави, співи, нічого особливого… Ще донедавна і я так думала. Проаналізувавши, зрозуміла,  наскільки це було важливим і що це стало основою того, що тепер маю. Це на замітку молоді, яка думає, що у їхньому  житті триває щось просто так, без  наслідків. Інтригуюче, правда? Постараюся усе пояснити.

Моя перша пісня  творилася  на весіллі. Хтось скаже, що банально. Ні, скоріш екстремально, особливо коли музика вже звучить, а я ще не можу прочитати чужий нерозбірливий почерк, або на ходу шукаю 325 сторінку в зошиті із закрученими кінчиками паперу – доводилось придумувати. Так, були пісні, які знала добре, та усі неможливо було. Весілля тривали довго, навіть до 9-ї ранку.

Справжнім випробуванням для музикантів був обряд «Дарування», що супроводжувався віватами, співом, гумором. Тепер усю відповідальність за свято бере на себе тамада, а колись були старости. На їх відповідальності і настрій гостей, і композиція весілля, і навіть контроль їжі та випивки. Старостів поважали і слухали, вони були кращими колегами музикантів, але доти, поки не розпочинався той обряд. Бо як летіли сороміцькі вівати на адресу музикантів, то староста обирав сторону гостей.

Особливо запам’ятались ті весілля, де були співучі веселі бабки. Вони таке вже виспівували, провокуючи нас, що неможливо було мовчати. Інакше б музикантів засміяли. Тоді був справжній батл.  Я відспівувалась до останнього і коли запаси вичерпувались, придумувала на ходу. Саме тоді народжувались перші римовані рядки. Пізніше авторськими ставали коломийки.

Дуже люблю веселі весілля. Адже це свято. Свято ж має бути радісним. Чи було з вами таке, що їжа смачна, ресторан затишний, музика чудова, а гості ходять “зажаті”, стидаються один одного? І добре, якщо тамада веселий, а коли ні… Прийти на весілля, щоби послухати, як ведучий прочитає плаксивий вірш і розкаже, що за чим має відбуватись і він “файний”, бо всі чемні і не буде колись стидно дивитись… Сумно і смішно водночас, коли так. Вбивають задля якогось показу справжні емоції, свободу, бо хтось щось не так подумає…

Колись гостей забавляли  музиканти. Частково роль тамади припадала і мені. Я любила і конкурси провести, і слівце гостреньке втулити, але головне – не образити когось. В усьому має бути міра.

Нас любили. Особливо запам’яталося село Дарахів Теребовлянськаго району. Ми як розпочинали там весільний сезон, там і закінчували. Доводилось навіть віддавати замовлення іншим гуртам. З нами жартували, щоб даремно не складати звукове обладнання, бо на другий тиждень знову будемо. Усім жителям Дарахова – мої вітання.

Це – усе так просто, нічого особливого. Весілля для музикантів – як спосіб заробити, весело провести час, випробувати себе на міцність, витримавши дві доби поспіль.

Мої пісні схожі до народних. Переважно  веселі. Якось мені порадили писати щось більш серйозне, а не “гоп-гей”. Тепер знаю відповідь – пишу те, до чого лежить душа, що близьке моєму серцю, що по справжньому люблю, там є правда і люди це відчувають.

Недавно у зошиті знайшла польки, які написала дуже давно. Коли прочитала текст, зрозуміла, що вони не мають права бути забутими. Нехай всі мені кричать, що це неформат, старомодно і без перспектив, та все ж я реалізувала. Тішусь, як дитина.

Не уявляю весілля без польки. Навіть тепер хочеться писати такі пісні, бо це повертає у минуле. А хто пам`ятає великий “шалаш” для гостей, натягнуті блискучі стрічки надворі чи посипане тирсою подвір’я? А посуд – пів тижня збирали по сусідах  і так само повертали. І праця господинь. Це тепер є величезні холодильники, кухонні витяжки, а колись без таких умов треба було чи не 400 осіб нагодувати. Господині ще й добрий настрій мали, піджартовували: «А у мене фартушок, з синіми квітками, та котилися б ви хлопці босими ногами». Ніхто не ображався, усі розуміли, що це жарт.

Весело також було переодягатись на молодят. Зазвичай це робили молоді хлопці, але одного разу на весіллі  у сусідів, навіть моя мама була в ролі жениха. Але більше сміялися з молодої-рядженої, уявіть – вусата з фіранкою на голові і букетом з лопухів…

Любов до гумору, пісень мені передалась  від мами. А завдяки татові я пізнавала традиції весільні. Тато був  музикантом. Вперше заспівала для родини «Червону руту», коли мені було 13 років.

У 15 написала свою першу пісню на тему невзаємного кохання. Але не признавалась, що авторська, адже у колективі тато і чи не кожне слово підбирали під акорд, стидалась. Спеціально  написала її російською мовою, щоб музиканти вивчили, думаючи, що це якийсь новий хіт. Це були 90- ті роки, що казати. Україномовних пісень у стилі популярної музики було дуже мало. Пригадую, у селі Лошнів Теребовлянського району ця пісня на замовлення гостей звучала більше 5-ти разів. Вже тоді я мала б задуматись, що маю здібності до написання, але не надала цьому значення, а тато не знав. Тепер ці слова переклала рідною.

Коли я отримала свій перший заробіток з весілля, зрозуміла, що можу розраховувати не лише на стипендію. Моїм батькам було нелегко. В той час почали будувати нове житло, а тут – інфляція. У багатьох людей пропадають певні заощадження. Батьки не були бізнесменами, вкрай складні ситуації пригадую. Потрібно було і будинок добудувати, і створити хоча б якійсь умови, а ще дітей вчити.

Доводилось багато в чому собі відмовляти, економили на всьому. Я відчувала провину перед молодшою сестричкою, яка частенько доношувала мою одежу, бо була худіша. Тому я віддавала зароблені кошти батькам, щоб їй щось купили. Деколи сама робила маленькі презенти.

На весіллі бували тверезі і нетверезі прихильники. Навряд чи вони б залицялись, коли б не співала. Можливо б зовсім не цікавила їх (так і познайомились зі своїм чоловіком). Ситуації, звичайно, були. Завжди тримала дистанцію. У колективі  я була одна дівчина, але почувала себе захищеною.

Розумію, чому деякі  відомі артисти мають охорону. І це справді не для показу чи престижу. Це необхідність. Одного разу, коли я співала зі своєю групою, іноземець східної національності несподівано вхопив мене на руки і переніс на середину залу. В той час у мене був шнуровий мікрофон. Летіло усе, мало не впав мікшерний пульт, довелося кинути мікрофон. А це – збиток. Таке було тільки раз. Проте я люблю бути близько до глядача. Практикую похід до залу під час концерту. Дивлюсь людям  в очі не соромлячись, бо маю що розповісти.

Співати на весіллі – це не лише розвага. Це конкретна ціль – заробити грошей. Я часто була нещадна до свого голосу, до здоров’я загалом. Запам’ятала, як у листопаді співала під невеличким покриттям для музикантів і тоді дуже мерзла в ноги, навіть обігрівач не допомагав. Часто зривала голос.

Найбільш захищеною почувала себе  у татовій групі. Він знав, як озвучити мікрофон, правильно збалансувати до музичних інструментів, щоб не глушили. Це дуже важливо. Завдяки йому я все розумію і знаю. За роки багато чого змінилося, але мікшерний пульт в основному такий же, тільки трохи досконаліший. І тепер, як чую, що музичний супровід глушить мій голос, дуже дратуюся, бо знаю, як цьому можна запобігти. В таких випадках або звукорежисер непрофесійний або ж робить це навмисне. До слова, музикант нічим не ризикує, якщо його гітару чи скрипку недочують, а вокаліст, співаючи криком, через такі жарти може назавжди втратити голос.

У багатьох людей складається думка – якщо немає живих інструментів, то співають під фонограму. Та чи усім відомо, що є “мінус” і “плюс” ? Плюс – фонограма, коли створюється ілюзія співу, а голос давно вже прописаний, по суті це вже готова пісня з музичним супроводом. Таке часто використовують у театрі, коли одну і ту ж роль виконують різні актори, дублери, а ще для зйомки кліпу тощо. Але і є фонограма мінус, тобто музикантів нема, але є музичний супровід – у студії вже прописані оркестр, гурт або робота одного аранжувальника, проте вокаліст співає наживо.

Мені однаково, як співати – чи акапельно чи з гуртом, чи в мінусову фонограму. Але, якщо відверто, самій на сцені – в мінус співати найважче. Музичний колектив частково привертає увагу на себе, іноді малий недолік у співі може бути непомічений – музиканти можуть імпровізувати,  підлаштовуючись на співака і навпаки. Одного разу на сольному концерті  під час виконання нової пісні несподівано забула слова, але музикант вчасно зорієнтувався і повторив ще раз вступ, під час якого все згадала. Є взаємодія, енергетика, підтримка, чого  ніяк неможливо досягти з фонограмою.

Пам’ятаю, як поступово синтезаторні інструменти витісняли справжні. Пропала індивідуальність, імпровізація. Весільний репертуар став шаблонним, нецікавим. Поступово зникали полька, вальс. Російський шансон і зарубіжні хіти вбили наше традиційне весілля. Забулися  обрядові пісні, ігрові танці. Модний тамада не може знати традиції кожного регіону і робить все під один шаблон, як і деякі музиканти, бо для чого вчити, ходити на репетицію, якщо можна відкрити “комп”, а там все є. Тому смішно, коли лише вокалісти називають себе музичним гуртом. Було б справедливо дует, тріо, квартет…

Сьогодні ще є музичні колективи, якими можна гордитись. Вони шанують наші традиції і завдяки яким молоде покоління пізнає нашу культуру. Будь-ласка, не прирівнюйте “гурти”(чужі фонорами з інтернету) до справжніх музикантів .

Якось з однією групою  в США хотіла наживо зробити авторську польку. Хлопці справді постарались після декількох репетицій. Згодом з’являлися нові пісні, я побоялася зловживати їхнім часом, адже окрім хобі у кожного своя сім’я, робота. А публіка і так би цього не оцінила. Ті, що хочуть танцювати, танцюють і під фонограму, а “великі поціновувачі мистецтва” лише гучно плещуть, а заплатити – зась. Ось і прийшла до висновку, що краще свої пісні реалізовувати самій.

Сьогодні закінчую дописувати третій аудіоальбом. Ви ж уявляєте, скільки це б мало бути репетицій з колективом і хто б все це оплачував? З часом усе можливо. Та маю бути впевнена, наскільки  подобається моя творчість. Я насамперед автор, а вже потім виконавець. Дякую музичним аматорським колективам-друзям. Усі були дуже різні. З ними  пройшла основну школу вокалу, вміння відчувати публіку.

Піснею можу спілкуватись з людьми. Там – висловити своє обурення, любов, згадати щасливі миті чи описати чиюсь проблему. Пісня  має бути проста і зрозуміла кожному. Має бути максимально щира, правдива, щоб інші  люди, які чи то соромилися, чи боялися, чи просто не були почутими, знайшли діалог з піснею. Має з’явитись відчуття, що це про мене.

У ресторані в Чикаго я познайомилася зі співачкою із Литви. Спілкувалися російською, бо тільки так вона мене розуміла. Обидві мали коротку перерву, поки гості були за столами. Не помітивши в мені українського акценту, вона пожалілась, що наш репертуар дуже бідний, нема що співати, усе старе і неякісне. І як її нервувала публіка, замовляючи  пісні лише українською. Я не встигла нічого відповісти, бо закінчилась перерва і вона повернулась до сусіднього зал. Я відчувала себе розчавленою. Хотіла наздогнати і крикнути: “Неправда! Та наша нація найбагатша народними піснями! А знаєте ту легенду, знаєте? Бог тільки Україні подарував пісню так, як Італії музику і так далі…” Відразу згадала татів колектив і старий пошарпаний зошит. Там було стільки  пісень, що за ціле весілля не встигали виспівати. А тепер дожитися до такого? Відчувала жаль і сором. Крихта правди також була, бо світ змінюється і публіка хоче чогось сучасного. Це був 2008 рік. Тоді нові пісні у стилі популярної музики українською з’являлися рідко, вважались некомерційними Лише тепер нарешті змінився закон і багато артистів згадали собі, що вони українці. Але вже тоді я прийшла до висновку – з мене досить.

Англійські, польські, російські чи хоч китайські є кому співати, а я українка і співатиму лише рідною. Згодом я незлюбила ресторан, де традиційно звучить пісня на замовлення. Доводилося співати те, що пасує і не зовсім. Мене дратувала публіка через надмірне захоплення до чужого. Найбільше  нервували творчі люди, що не цінили своєї культури. Я відчувала себе запроданкою. Робота перестала бути цікавою і “танцювати під чужу дудку” не захотіла. Думала, якщо повернусь туди, то лише з власними піснями. Аби якійсь «співаки» не дозволяли собі таких образ.

Тепер часто замовляють відомих артистів на приватне свято, що дуже рідко було колись, за винятком заможних людей. Чи повернуся я працювати в ресторан? Звісно, що так, та лише у такий спосіб. В Україні я це вже практикую з 2013 року і маю для цього окрему програму.

Тепер є дуже багато послуг, щоби прикрасити весілля. Тамада, вишуканий ресторан, замовлене декорування, їжа, автопослуги, піротехніка, світло і багато інших. Це те, що відрізняє колишні весілля від теперішніх. Усе гарно, але лякає, що за відсутності певних традицій, обрядових пісень чи танців, такі гуляння нагадують дискотеку, де молодята – як актори у весільному вбранні.

Нині у мене є свої шанувальники. Любити публіку – це окрема наука. Зробивши висновки з того досвіду, що маю, я виокремила для себе десять основних правил. Отже, співвідношення артиста із глядачем, частина успіху у моєму розумінні:

Не зраджувати публіку у любові, довірі.

Пам’ятати, що ти не сама це творила.

Без людей  твоя творчість нічого не варта.

Ти лише передаєш людям те, що отримала.

Бути правдивою.

Артист має зацікавити творчістю, а не особистим життям.

Самозакоханих артистів публіка не любить.

Приймається розкутість, якщо в міру. І надзавдання –  результат праці, а не демонстрація себе.

Поважати свого і слухача і глядача , адже є люди, які лише бачать навпаки.

Ніколи не опускати руки після  невдач, їх не мають ті, які нічого не досягнули.

Автор: Наталія ЛАЗУКА



1 коментар

  1. Дякую за цікаве, змістовне інтерв’ю, такі розповіді потрібні для того, щоб хтось впізнав себе, побачив і оцінив, що робить так, а в чому помиляється

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ