Відверта розповідь співачки з Тернопільщини про життя в Америці

1
3067

Для Ольги Монастирської Америка асоціюється із свіжовижатим соком селери та огірків, що зовсім не смакує, але мусиш пити задля вітамінів. Уже 11 років вона перебуває у США. А саме – в штаті Ілліноіс у Чикаго. Родом Ольга з Микулинців Теребовлянського району. Працювала режисером на каналі ТТБ.

Де я проживаю, мені дотепер важко відповісти. У Чикаго народилися двоє діток. Синочок вже в другому класі, а мені ще віриться, що я живу в Україні. Це те, що найбільше турбує мене останнім часом, адже думаю вже не про себе, а про дітей.

Добре, коли плануєш своє майбутнє, а ще краще, коли ти на правильному шляху. Не знаю, чи досягнула б такого результату, живучи в Україні, працюючи режисером. Тоді і мрії були інші. Внутрішній голос мені підказував – це ще не моє, тому і пішла навчатись паралельно в київську академію керівних кадрів культури і мистецтв з надією на зміни.

Усі  сумніви розвіяла Америка. Це тепер я так думаю, а тоді, пригадую, плакала. Нарікала. Для чого я вчилась, навіщо два червоні дипломи? Щоб поїхати на заробітки, а там важко працювати? Яке моє майбутнє? Та кому там потрібна моя режисура!

Важко було розлучатись з ріднею, друзями першою професією, з рідним містом. Та я навіть не встигла побувати на випускному, забракло кілька днів. Чесно кажу, не хотіла летіти. Просто мій чоловік виграв зелену карту, а в нас ще року не було, як побрались. Уявила собі – він там… Я тут… Для чого тоді весілля? Та й відмовитись від карти було безглуздо. Адже такий шанс випадає не кожному.

Перші 9 годин в літаку згадую досі. Я проаналізувала все минуле і зовсім не хотіла думати про майбутнє. Було страшно, адже ми летіли в такий далекий чужий край. Я знала, що скоро додому не повернусь. Дорога далека, витрати були чималі.

У новому світі – все по-новому. Вчилася жити. Так, як дитя вчиться ходити. Ніколи було думати про творчість, адже за плечима борги і багато невирішених проблем. Побачивши у дзеркалі втомлені очі, спрацьовані руки, спецодяг і скромну квартирку, відразу  зрозуміла — це не та Америка, яку бачили в голлівудському кіно. Дякую за гостинність земляку Євгену Гуйді.

Я жила звичайним життям заробітчанки. Тому не розумію і не поважаю тої молоді, яка бездарно тринькає батьківські кошти. Знаю ціну грошам і знаю, як важко їх заробити.

Була одна думка – лише три роки і назавжди додому. Та не так сталось, як гадалось. Ми прилетіли у 2007-му, а через два роки у нас народився синочок. Як результат попередньої роботи – неспокійне дитя, недоспані ночі, то щоразу нові проблеми вибили мене з колії. Чоловік важко працював, повертався додому лише на вихідні. А так хотілося підтримки рідних, особливо – мами.

Зрозуміла, що жити в одній квартирі з чужими людьми важко, адже вони також  працюють і мають право на спокій. Ми переїхали на окрему і там – цілковита самотність. Не люблю її дуже, але саме тоді почала ще більше писати пісні. Не розуміла – чому і для чого? Хто мене почує і кому це потрібно?

Часто згадувала одногрупників, які розвивались, – конкурси, посади, звання. А в мене – втрачений закордоном час і зіпсуте здоров’я. Тому в моїй біографії не так часто трапляється, що я лауреат чи переможець якогось конкурсу.

Улюблене хобі – спів у ресторані також довелося залишити. Дитина не сходила з рук. У мене була справжня післяпологова депресія. Хочу сказати усім, хто ще не розуміє – цінуйте свою маму, свекруху, бабусю, усіх рідних, які допомагають. Повірте, я маю з чим порівняти, бо з другою крихіткою була велика підтримка.

Друге повернення додому запам’яталось більше, ніж перше. Я вже точно знала, що ніколи не буду жити в Америці, бо вона – нещадна до мене. І хтозна, коли повернуся. Україна тоді загоїла всі мої душевні рани, тому я так її люблю. Вперше не думала ні про кар’єру, ні про майбутнє. Хотілося затримати час і насолодитись спокоєм, теплом рідних і мальовничими краєвидами нашої прекрасної землі.

У той час багато чого збагнула. Найперше – розпрощатись з дитинством. Адже я мама і маю бути сильною. Мої батьки мають гордитись мною, а не жаліти мене. А чоловік любить щасливу жінку. Для повного щастя, окрім життєвих обов’язків, людина повинна бодай щось робити, що особисто приносить їй моральне  задоволення. Я вкотре відкрила зошит, а там пісні: “Мамина калина”, ”Люблю тебе”, “Сестричка”, ”Любов до України” і багато інших, що потім увійшли до першого, другого, а деякі і третього альбомів. Саме тоді з’явилася думка реалізувати їх. Як бачите, обставини загнали мене в глухий кут. Для того, щоб стати сильнішою, не побоятись розкрити себе, відчути свій внутрішній голос, знайти своє справжнє покликання, не  варто соромитись показати комусь скромний результат і попросити допомоги. Великою підтримкою стали рідні.

Для мене пісня – це ліки, від яких сама залежна, ще й інших заразила. Чим більша кількість прихильників, тим більша впевненість у тому, що я на правильному шляху. Дуже не люблю, коли мій успіх аналізують через фінансові можливості. Як звук, так і відео значно поступались кліпам відомих тернопільських співаків. Популярність прийшла завдяки іншим цінностям, які за гроші не купиш. Це потрібно придумати створити, це може дати Бог. Там де Бог — там любов і люди це відчули.

У 2012-му році, як співачка-автор, вийшла на велику професійну сцену. Чому не 2007 рік на українські дні в Чикаго? Чому не 2008? Чому не  Нью-Йорк , Філадельфія. Чому не  штат Каліфорнія у 2010-му? Тому що співала у складі різних гуртів. Це – нестабільність, пошук досконалості і себе. Доводилося співати різні пісні, які пасують і не зовсім. А це не професійно.

Роботу в ресторані згадую, як добрий досвід і спосіб заробити. У той час в українському репертуарі не було багато сучасних пісень. Можливо, це також одна із причин, що почала писати сама.

Перша професійна сцена також була в Україні. Мої пісні звучали на телебаченні, тому і люди знали. Була частою гостею фестивалів і приватних вечірок. За плечима вже невеликий  досвід, а це авторські альбоми – “Мамина калина”, ”Неділя”. Книжка “Горжуся, що я українка”. Сольні концерти, серед яких 5 – благодійні. Три відеокліпи, новорічні телеконцерти, інтерв’ю тощо.

В Україні – розвивалась. Разом з Україною пережила складний період від майдану до АТО. Своїми концертами збирала кошти для української армії. Вдома доля звела з талановитими людьми :Соліст гурту “Отава” Микола Кліщ – аранжувальник пісні “Мамина калина”, талановитий музикант віртуоз аранжувальник 2 х альбомів “Мамина калина”,”Неділя”- Юрій Майданик. Режисер кліпу на пісню ”Люблю тебе” – Володимир Бойко. Володимир Заболотний – серед його робіт кліпи “Мамина калина “, ”Сестричка”. Український співак Павло Доскоч і багато інших.

До Америки знову прилетіла у 2015-му році, щоб перевірити себе і ознайомити вже рідну діаспору зі своєю творчістю. Не заробітчанка, а співачка з України. Не всі це сприйняли привітно.

Дотепер пам’ятаю слова однієї жінки: “Пора, пані Олю, заробляти гроші на іншій роботі, а не співом”. Це було жорстоко і невиховано. Ви ж тепер знаєте, якою ціною це отримала, як до цього йшла. Я – артист. Це моя професія, а кожна професія має свою зарплату. Оплачую аранжувальнику, звукорежисеру, кліпмейкеру, дизайнеру, щоб з повагою вийти до глядача.

Співала колись безкоштовно, бо використовувала пісні з чужого репертуару, а отже не мала  права брати за це гроші, не маючи ніяких витрат, окрім власного часу. Іноді безкоштовно, бо хотіла зробити  свій внесок для української громади. Та коли зрозуміла, що можу більше, а це сольні благодійні концерти, то сама вирішую, коли брати платню, а коли ні. У Чикаго провела два  благодійні заходи. Перший – на лікування земляка бійця АТО із села Струсів Теребовлянського району Руслана Звіра. Усі кошти переслали. Другий – на лікування кіборга Леоніда Хмелькова, він особисто був на концерті. У Чикаго йому робили операцію .

Мрію, щоб люди навчилися відрізняти оригінал від копії, професіоналів від любителів. Якщо матиму звання “народної” ,а мене не сприйматиме публіка, то це – ганьба. Неймовірне щастя, коли з перших акордів впізнають твою пісню, відчувається тепло публіки – це справжня винагорода.

Реалізовую себе по обидві країни. Це і плюс, і мінус. Без них нема енергії. Але масштаби країни-гіганта мені нецікаві. Я тільки там, де українська діаспора, бо співаю лише рідною мовою. Над новим репертуаром працюю в Україні. Не тому, що дешевше, а тому, що наш аранжувальник легше знайде стиль, який я захочу, бо розуміє, що мені подобається.

Співпраця – це не лише робота, а й дружба. Маю бути максимально відкритою, щоб точно передати емоції в пісні. Пишемо новий третій альбом, куди  внесла частину американської культури в поєднанні з нашою. У піснях основна тема кохання, прості тексти і почуття, які пережив кожен . Допускаю молодіжний сленг для іронії. Драматургія дасть можливість розкрити  акторство, яке давно хотіла задіяти.  У кожній пісні – новий  персонаж. Тепер співпрацюю з талановитим аранжувальником Ігорем Ващишином. Зведення –Андрій  Авраменко. Масткрінг – BTM-studio(Stuttgart). Новий стиль – новий етап. Сподіваюся на розуміння публіки.

Недавно з’явилась перша і єдина повільна пісня з нового репертуару “Я божеволію”. Її можна не лише почути, а й побачити. Хоча новий кліп не є таким відомим, як попередні, тішать схвальні відгуки. Зйомки відбувались в Чикаго. Там і познайомилася з молодим, талановитим режисером В’ячеславом Шевчуком. У нашій співпраці вже два кліпи. Другий вийде взимку, бо це коляда. Одночасно над відео працювали дві студії В’ячеслава Шевчука та Павла Роздобутько: IdealineCinema Dualframes Production. Дякую чудовій команді.

Не настільки країни впливають на мій  розвиток, наскільки люди. В Америці зустрілась з багатьма, які мають важливе значення у моїй творчості. Сашко Хрипливий – земляк з Тернопільщини, відомий звукорежисер. Завдяки йому вийшла на Чиказьку сцену. З ним, як аранжувальником, виграла перше місце у конкурсі авторської пісні для футбольної команди “Connection”. Ця давня перемога була чудовим стартом. Саме в Америці познайомилася з музикантами і співаками, з якими співпрацюю.

Сцена стала життєвою необхідністю. Нема різниці, яка за масштабом і кількістю глядача. Вважаю, що на маківки голів з великої сцени дивляться ті, які бояться публіки. Мала сцена навчила дивитися людям в очі. Кожен артист має починати з малої сцени, тоді він зрозуміє свій розвиток. На малій сцені найважче виступати.

Найбільша у моєму житті сцена поки що американська. У Чикаго велика діаспора. Місто вражає масштабом і красою, тому тут часто виступають світові зірки, а ще приїжджають наші, тому і  публіка дуже вибаглива. Найбільше хвилювалась, коли робила перший сольний концерт. Мабуть магічна назва “Мрії збуваються “вплинула на результат – був повний зал. Дякую друзям і прихильникам. Тепер в мене їх тут багато.

Пишуть і з України  і з Америки. Бувало, відказувала концерти, бо перебувала не в тій країні. Тому заздалегідь повідомляю в соцмережах.

Раз зі мною трапилась цікава історія. Прийшло повідомлення у Фейсбук із запрошенням на показ колекції вишиванок у готель “ Жорж” на 18 годину. Я погодилась, оскільки не встигла на перший раз, що відбувся у Чикаго тиждень тому. Дуже хотіла потрапити, можливо щось придбати .Відразу почала телефонувати  чоловікові, щоб відпросився в той день з роботи. Він не дуже зрадів, бо втрачав цілий робочий задля вечірнього показу. Але після того, як я намовила його придбати нові туфлі для бездоганного стилю, бо йдемо за особливим запрошенням від дизайнера, він погодився. Майже тиждень я сама не мала спокою і людям не давала. То радилася, в що одягатись ,то питала про готель, потім згадала і пресу, яка не зробила повторної реклами. Вже не пригадую, кому ще говорила, але телефон розривався від дзвінків. Дзвонили подруги моделі взнати, чому їх цього тижня не запрошують, як минулого. Дійшло аж до моєї перукарки, яка часто на таких заходах підробляє, та й ту не запросили. Мене вкотре перепитували, чи не помиляюсь, чи це не спам. Я запевнила, що ні, бо особисто в дизайнера уточняла про місця, на яких сидітимемо. Нарешті неспокійний тиждень дійшов кінця. Втомлений, але вимуштруваний і у нових туфлях чоловік сказав, щоб ввела адресу в навігаторі. Я взяла телефон – набираю текст. А показник зі швидкістю супутника перелітає океан ,зупиняється у тому ж готелі, але Україна, місто Львів. Зробила повторно – те саме. Ніби 10000 думок насунулись в моїй голові  одночасно. За хвилину зрозуміла, що вже нікуди не спішу. Потім згадала дизайнерку, багато ще кого, та отямилась, коли побачила чоловіка у дверях. Врятувало мене те ,що я виглядала  дуже гарно і святково.

На майбутнє налаштована оптимістично, стараюсь черпати лише добру енергію і так само віддавати її. Ціную справедливу критику та найбільше ціную поради професіоналів.

Не люблю пліток, інтриг і заздрісників. На них не маю часу, адже маю чудову сім’ю і багато прихильників. Не зупиняюсь на досягнутому, оскільки пізно себе відкрила.

Це лише старт, а попереду ще багато праці. В людях ціную відповідальність, чесність порядність  і вміння   дотримати слово. За те що така є, дякую батькам. За те, чого навчилась, дякую вчителям, друзям. За підтримку і розуміння дякую чоловікові, а за все, що маю – Богові.

Наталя ЛАЗУКА

1 коментар

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ