«Усе є можливим в цьому світі, все. Не потрібно боятися щось змінити»,- сестри Мальгівські

0
679

Більшість фанів талановитих співачок сестер Мальгівських – американці і європейці. Уляна і Наталя понад 10 років живуть в Америці, у місті Чикаго. Співачки не варяться у власному творчому соку – співають для різноманітної публіки. Також сестри чудово малюють. А на сцені проявляють себе по-різному, не бояться експериментувати. То що ж ховається за їх пристрасними піснями і гламурним виглядом? Як з’ясувалося, це аж ніяк не банальна зірковість, а титанічна праця над собою, широта поглядів і сприйняття світу, болюче руйнування стереотипів та вихід за межі власних можливостей.

Наталя і Уляна на сцені уже роками. За плечима – чималий досвід. Пережили усе – і визнання, і труднощі, і розчарування та успіх, критику та неймовірну любов глядачів. Проте залишаються людяними, ввічливими і відкритими до світу. Професійну творчість розпочали в юності, коли їм виповнилося по 17 років.

– Усе почалося зі Львова у 1996 році, – говорить Наталя. – Ми з Івано-Франківщини, але професійно творити почали саме у Львові. Наші пісні крутили на місцевому радіо, нас в обличчя не знали, але впізнавали за піснями. Тоді ми співпрацювали із композитором Олександром Албулом на студії звукозапису «Мелос». Записували перші пісні. А перед тим виступали в хорі «Марійська дружина». Це були 90-ті роки. Пам’ятаю, ми з Уляною співали в хорі і мріяли потрапити на велику сцену. Тоді не було так, як зараз, що є багато конкурсів, шоу на телебаченні. У той час на студіях записувалися тільки професійні співаки. А студії звукозапису були в Києві або у Львові. Початківцям було дуже тяжко проявити себе.

– Тепер легше?

Наталя:

– Набагато легше. Можна піти на якісь дитячі конкурси, на «Голос країни», ще кудись. Зараз будь-хто може завітати у студію звукозапису. Навіть вдома записують пісні. Колись було набагато важче. Потрібні були якісь зв’язки, на студії звукозапису – черга. Проста людина не могла просто так приїхати і сказати, що хоче записати пісню. Все робилося через зв’язки. Була черга на прослуховування, професійне аранжування.

– Зараз співаєте пісню тернопільської співачки Ольги Монастирської. Як натрапили на її пісні?

Наталя:

– Ми з Ольгою часто перетиналися на концертах, фестивалях. Якось разом акапельно заспівали «Червону руту». Це було випадково, просто розспівалися за кулісами і сказали їй, щоб виходила з нами. Вийшли на сцену втрьох. Дуже гарно виступили.

Уляна:

– Тоді Ольга запропонувала нам одну зі своїх пісень. Як автор, вона пише чудові пісні. Ми зробили з нею пісню «Мільйони теплих слів», яка тільки вийшла. Обов’язково зробимо презентацію цієї пісні.

– Виступаєте більше в Америці чи також приїжджаєте до України?

Наталя:

– Стараємося і тут, і там. Коли вчилися в Київському національному університеті культури і мистецтв, нашою викладачкою була Оксана Білозір. Ми багато з нею гастролювали, співали разом пісню «Перший сніг». Пані Оксана передала її нам, дозволила виконувати. Наші пісні зараз крутять і на київському телебаченні. Ми відкриті до співпраці. Виступаємо не лише для діаспори. Мали багато концертів і для американської публіки.

Уляна:

– Але перед американцями виступали з українською піснею. Завжди цього хотіли – нести нашу пісню в світ.

– Тобто ви не змінювалися на американський лад, а несли своє. А як реагувала іноземна публіка?

Наталя:

–  Пам’ятаю один великий фестиваль в Спрингфілді. Назва – State Fair ethnic music festival. Там виступають різні культури. Ми першими співали на цьому фестивалі від України. Не знаю, чому до того ніхто ніколи туди не їздив. Американці хотіли,  щоб у нас була саме етнічна програма, тобто народні пісні. І ми годину давали концерт під акустичну гітару. Вийшло щось, як кантрі, але українське. Ми тоді вдягнули вишиванки. Нас дуже добре сприйняли.

Уляна:

– Також там співали відомі американські зірки, були артисти з Ірландії, деякі виконували афроамериканське етно. Потім про нас написали американські газети. Було приємно, що ми, українці, також можемо показати, що маємо дуже багату культуру. Ще ми виступали на концерті Viva Polonia з польськими зірками. Співали українські пісні, зокрема, «Червону руту» акапельно. До речі, американці нас добре сприймають. Вони не розуміють слів, але музика є музика і їм подобається. В Америці дуже багато різних культур. Є безліч фестивалів, де можна почути етнічну музику.

 Наталя:

– Америка – це країна великих можливостей. Але тут дуже велика конкуренція, бо приїжджають з усього світу. Але якщо ти дійсно робиш щось цікаве, якщо можеш цим здивувати американців, вони тебе підтримають. Це має бути професійно, вони люблять професіоналізм. Якщо вийти на сцену і відкривати рот під фонограму, американці цього не зрозуміють. Не оцінять. Так не може бути. Якщо маєш голос, твориш музику, покажи це. На концерт під фонограму ніхто не купить квитки. Це має бути професіоналізм. В тобі має бути щось таке унікальне, щоб їх це здивувало. Це полюблять, поцінують.

– Завдяки тому, що ви близнята, вас напевно швидше помічають і запам’ятовують глядачі, ніж співачку, яка сама виходить на сцену? Це вам допомагає?

Наталя:

– В якійсь мірі допомагає. Ми однаково виглядаємо і люди вже звертають на це увагу.

Уляна:

–  Нас сприймають в загальному. Ми – як одне ціле.

– Чим доводиться жертвувати заради сцени?

Наталя:

– Ми вже пожертвували особистим щастям. Весь час віддавали сцені, кар’єрі, багато вчилися, гастролювали. Не було часу думати про сім’ю, бо спрямовували себе на творчість. Згодом переїзд до Америки.

– На вашу думку, успіх артиста – це важка праця чи випадок, з’явитися у потрібний час у потрібному місці з потрібними людьми тощо?

Уляна:

– Це і удача, і дуже важка праця. Щоб чогось досягти, треба постійно працювати. Інколи люди заздрять, бо ти вийшла на сцену, гарно виглядаєш. А ніхто не думає, скільки і як до того всього треба було йти.

Наталя:

– Навіть якщо доля дає людей, які тобі допомагають, все одно у це треба вкластися. Попрацювати.

– Ви не лінуєтеся, коли йдете до своїх цілей?

Наталя:

– Буває і таке, що нічого не хочеться робити, якась депресія. Коли тяжко, проблеми зі здоров’ям, і, здається, що нема сили на творчість, завжди якось знаходиш ті сили. Бо сцена навіть надихає. Треба встати, йти на студію, збиратися на концерт. Буває, не хочеться вдягатися, робити макіяж, стояти за сценою на тих каблуках. Це також фізично тяжко. А виступ – це емоції, переживання. Повертаємося додому і хочеться тільки лягти й більше нічого. Але переборюємо це, бо ті емоції надихають.

Уляна:

–  Мені здається, що сцена навіть лікує. Буває, що приїжджаєш на концерт із застудою, а після нього вже здорова. Це своєрідні ліки, емоційний поштовх.

– Як підходите до вибору пісень?

Наталя:

– Дуже серйозно. Тобто будь що співати не будемо. Вибираємо такі пісні, щоб тексти були хороші, щоб можна було вкласти частинку своєї душі. Думаємо, з ким співпрацювати. І завжди намагаємося пробувати щось таке, чого раніше не робили. Навіть зробили одну англійську пісню з американцями. Випадково познайомилися з музикантами.

Уляна:

– Нам запропонували пісню і ми подумали – а чому ні, це буде цікавий досвід для нас. Інтересно попробувати, як американці пишуть пісні, як вони думають. Ми творили пісню Dance with me десь 6-7 місяців.

Наталя:

– Пісня Dance with me досить успішна.  Ми записали її з американською рекорд лейбл Voxo Music Group. Пісня займала місця в хіт-парадах  Європи, у топ-чатах в Америці. Ми були на Billboard Америка, iHeardRadio, KISSFM Лос–Aнжелес. Пісню крутили в Англії, Греції, Італії, Франції, Австралії, Канаді.  Потім ми зняли кліп. Це був дуже цікавий досвід.

– Що ви почерпнули для себе з цього досвіду?

Наталя:

– Я просто зрозуміла, що нічого неможливого немає. Що я в один день можу прокинутися, а моя пісня буде в хіт-параді разом зі світовими виконавцями, яких давним-давно слухала в Україні і танцювала під них на дискотеці. Нічого неможливого нема. Все в один момент може змінитися. Усе є можливим в цьому світі. Все. Тільки трошки удачі, опинитися в потрібний момент в потрібному місці і робота над собою. Саме праця може винести тебе на якийсь інший рівень.

Не потрібно боятися це робити, не потрібно боятися відкритися чи змінитися. Наприклад, ми співали більш традиційні пісні, а цю пісню, що виконали англійською, попробували в новому аранжуванні. Це вже танцювальна музика. Нам було цікаво. Нічого неможливого немає. Все можна зробити. Просто не треба лякатися змін і реакції людей – чи тебе будуть засуджувати потім чи, навпаки, більше любитимуть. Варто ризикувати. Маємо шанувальників не лише з України. Більшість наших фанів – американці і європейці. Перша реакція на наші пісні і фото все ж іноземців. Нам пишуть: «Коли ви приїдете до Європи з концертами? Хочемо вас бачити у себе». І ми відкриті для всіх. Не лише для української публіки. Приємно працювати для світу, демонструвати, що ми з України, що ми також можемо. Нам цікаво брати участь у світових хіт-парадах, концертах чи просто вийти і заспівати акапельно «Червону Руту» для американців. Для нас з Уляною нема кордонів.

Саме запис англомовної пісні дав нам це розуміння, що нічого неможливого немає. Але коли ми тільки приїхали до Америки, було відчуття, що то наче інша планета. Думали, що буде важко себе реалізувати, бо тут повно своїх. По-перше, співаємо з акцентом. Акцент нікуди не дінеться. Ми ніколи не будемо співати так, як американці. А Кевін Корвейл, з яким ми працювали, каже: «Але американці люблять акцент. Це щось цікаве. Це родзинка». Звичайно, що він нам ставив вимову. Ми навіть пісню записували на студії, де записуються самі афроамериканці – реп тощо. Потім він цю пісню повіз до Лос-Анджелесу, показував її продюсерам.

І ще одне підтвердження того, що для нас, емігрантів, не все так втрачено. Коли ми брали участь у конкурсі музичної академії Isina music в Лос-Анджелесі, в журі там були відомі продюсери. Ми надіслали дві пісні – англомовну і українську, яку виконали акапельно. То продюсери хотіли слухати нашу пісню акапельно. Для американців дуже важлива гармонія – як ти співаєш, які голоси в тебе переплітаються. Вони взагалі від цього на сьомому небі. На електронну пошту нам відписав відомий американський співак, композитор, музичний продюсер та кінопродюсер Babyface, який виграв 11 Греммі нагород. Він працював з Мадонною, Уїтні Х’юстон, Тоні Брекстон та іншими зірками. Входить до 50 найкращих продюсерів світу. Ми отримали від нього найвищу оцінку. Він написав рецензію на наші пісні, висловився, що ми дуже талановиті. Приємно, що хтось може оцінити.

– Щоб насмілитися вийти за межі своїх стереотипів і рамок, потрібен або якийсь сильний внутрішній поштовх, або зовнішніх обставин…

Уляна:

– Коли до Америки приїжджають українські артисти, вони виступають для діаспори. Багато не знають англійської мови. Часто зустрічаю співаків, які тут живуть. Колеги кажуть: «А як це? Це ж треба англійською співати, а мови не знаємо». Мовний бар’єр для людей – це глухий кут, в який вони заходять і не знають, що з собою в ньому робити. І ми в такому становищі були. Як записали англомовну пісню Dance with me, нас почали запрошувати на різні ток-шоу, запросили на американське радіо. А інтерв’ю треба давати англійською мовою. Кажу до сестри: «Наталко, що ми будемо робити? Я там, певне, двох слів не скажу. Може хай ведучий більше говорить?». Такий був страх у мене.

Наталя:

–  Ми уявили, що під час прямого ефіру можуть телефонувати слухачі і задавати запитання. Трохи страшно було, але, думаю, треба йти на радіо, бо просять. І ми пішли на той прямий ефір. Це було шоу в розважальному стилі, багато жартів. Пам’ятаю, в студію телефонували і я теж жартувала, старалася. Інтерв’ю вийшло непогане. В ефірі було багато нашої музики, зокрема, українські пісні. Пізніше нас запросило польське радіо. Там ми спілкувалися польською мовою. Згодом нас запросили на болгарське телебачення, де треба було розмовляти англійською. Тому важливо знати англійську і не боятися виходити за межі своїх можливостей. Тепер для нас нема труднощів, щоб піти на польське чи американське радіо. Вже не страшно іти на інтерв’ю.

– Але у вас непевне різний досвід був? Як переживали чи переживаєте невдачі?

Наталя:

–  Звичайно, що всяке було. Але іноді переживаємо не так через невдачі, як через те, що інші люди інколи не поважають. Не хочуть, наприклад, запрошувати на концерти. Тобто не завжди оцінюють те, що ми робимо.

Уляна:

– Завжди говорю, що кожен співак має тих, хто його любить, шанує його творчість. Але знайдуться і ті люди, які будуть його критикувати, говорити щось негарне. Можливо, більше переживаємо за те, що недостатньо нас цінують в Україні, в українській діаспорі. Це більш болюче, ніж професійні невдачі.

– Проте вас це не зупиняє. Що вами рухає, що все одно йдете вперед?

Уляна:

– У нас мотивуюча філософія – ну нічого, робимо далі, побачимо.

Наталя:

– Наша творчість була дуже нелегкою ще навіть в дев’яностих роках у Львові. Нам було дуже тяжко вийти на інший рівень. Біля нас завжди були люди, які нас поважали і любили. Але були і ті, що робили нам дуже погані речі. Проте це нас ніколи не зупиняло. Як тільки ми почали свою творчість, ми вже на цьому шляху мали тих, хто нам помагав і тих, хто за нашою спиною робили неприємності – і з ефірів нас вирізали, і на радіо не хотіли брати. Навіть в університеті, коли ми вчилися, так само була велика конкуренція. Завжди хтось вставляв палиці колеса. Стояло питання, чи ми виходимо на сцену, чи хтось інший. Але це загартовує.

Пригадую, як в Івано-Франківську ми прийшли на прослуховування, а нам сказали: «З тих дівчат нічого не буде. Чого вони сюди прийшли? Я не бачу в них майбутнього». І таких моментів було дуже багато. Надовго залишився осад розчарування. Потім ми поступили в Прикарпатський університет імені Василя Стефаника. Там вчилися на художньому відділенні. Ми ще вміємо малювати. Університет проводив дуже багато концертів. Ми тоді активно співали. Також нас критикували, але ми ніколи не опускали руки. Потім через кілька років ті самі  люди, які казали, що з нас нічого не буде, захоплювалися нами. Коли ми вчилися в Києві, вони говорили: «Дівчата, ми вас бачили по телевізору на «Слов’янському базарі». У прямому ефірі транслювали концерт на три країни. Ми виступали як гості.

До слова, нам хотілося починати свою творчість з нашого рідного міста. Ми народилися в Надвірній Івано-Франківської області. Десь у 1995 там відбувалися різні концерти. І так само наше рідне місто нас не оцінило, не сприйняло. Приходимо на якусь самодіяльність свого міста чи в якийсь клуб, наприклад, і кажемо: «Візьміть нас в концерт». А нам говорять: «Вибачте, але у нас є свої артисти і ви нам тут не потрібні». Тобто вдома ці люди навіть не дали нам почати творчість хоча б у самодіяльності.

Пам’ятаю, ми співали в одному клубі. Зайшов хтось з працівників і каже: «Боже, які чудові голоси, а хто це?» Але ті люди, які організували концерт, кажуть: «Ні, все, вони вже йдуть». Було дуже багато випадків, коли у нашому місті нас не сприймали. Саме у Надвірній. Але це мотивувало поїхати до великого міста. На той час до Львова. А коли ми вже вчилися в Івано-Франківському університеті, там зустріли педагога Ганну Михайлівну. Вона дуже багато нам допомогла. Привела на івано-франківське радіо. Перше наше інтерв’ю було з Богданом Кучером на обласному радіо. Ганна Михайлівна була директором центру дозвілля. Вона запрошувала нас на всі концерти, які відбувались в університеті і місті. Вже згодом сказала, що ми були такі собі «гидкі каченята з красивим голосом». Але ми їй вдячні за все, що вона для нас зробила, бо це був наш перший досвід на сцені.

 – Чому гидкі каченята, коли ви такі красуні?

Наталя:

– Коли ми вчилися на першому курсі, у нас ще не було такого іміджу. Ми не мали сценічного образу, концертних костюмів. Перші сценічні костюми нам шила мама. Щось там самі додумували. Ще не було того гламуру. Він уже з’явився потім, коли переїхали до Львова і нас почали водити по стилістах. Познайомилися із львівськими дизайнерами, двома дівчатами, які для нас почали шити костюми. Придумували імідж, як маємо виглядати на сцені. Спочатку це було непросто. Усе приходить з часом, з досвідом.

– А як вам далася еміграція?

Наталя:

– Спочатку було дуже важко. Але ми постійно щось робили. Створили цілу програму українських народних пісень, лемківські пісні, співали їх під акустичну гітару. Ми мали концерти в різних штатах. Але було тяжко, бо не знали мови. Інші люди, інше суспільство. Була депресія, відчуття, що все треба починати спочатку.

– Як вдалося це подолати?

Наталя:

–  Мені здається, що ми ще до кінця це не подолали. Інколи буває, що комфортно у цій країні, а інколи дуже важко. Думаємо, що ще поїдемо додому, плануємо повернутися, що це все тимчасово.

Уляна:

– Як би в Україні не було тяжко, це твій дім. Це та земля, де ти народився. І найкраще, найкомфортніше, напевно, будеш себе почувати там. Скільки б років тут не був, вже англійською говориш, а є щось в душі таке, що все одно додому тягне. Не раз навіть сниться.

Наталя:

– Але коли живеш постійно в іншій країні, багато що і міняється. Вже більше друзів американців, спілкування англійською. Живеш уже так, як вони. І починаєш розуміти, що ці речі є нормальними. Навіть стає трохи страшно, що приїдеш до України, а там все не так, як має бути. Ментальність вже трішки змінилася, але це давалося важко, приходило з часом.

– І на завершення. Над чим працюєте, чим хочете здивувати прихильників?

Наталя:

– Працюємо над новою україномовною програмою. Ми довго не записували пісень. Був творчий застій. Виступали з тим, що є. Робили щось інше в творчості, але не записували нових пісень. Створили лише англійську пісню і співали українські народні пісні. Тепер повертаємося до того, щоб зробити новий альбом. Перший альбом «Два береги» ми записали ще в Україні. Зараз працюємо над новим альбомом, щоби повернутися в Україну з концертами.

Уляна:

– Також плануємо записувати англомовні пісні, бо хочемо гастролювати з концертами і в Європі.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.