«Залишу сцену заради сім’ї, якщо буде потрібно», – історія справжнього чоловіка

0
280

Для Романа Сидорука сім’я на першому місці. Не сцена, не робота, а сім’я. Саме так відгукуються про співака його колеги. Роман з родиною  уже  понад 14 років проживає в Америці. Два роки тому вони переїхали із Чикаго у невеличке містечко Мічиган-сіті, що у штаті Індіана. Роман Сидорук родом з Івано-Франківщини. Його кар’єра в Україні була пов’язана лише з музикою. Роман працював в ансамблі пісні і танцю державної прикордонної служби України, що в Києві. У той же час вчився в київській консерваторії – вивчав оперний вокал і встигав працювати у Київському театрі оперети.

Романе, невже такі чоловіки ще бувають, у яких сім’я на першому місці?

– Не знаю, можливо збоку людям видніше. Якщо в духовному плані, то так і має бути – на першому місці сім’я. А все інше – другорядне, якщо вистачає сил і можливостей.

–  Чому не всі так думають?

– Здебільшого люди матеріально залежні – усі ганяються за грошима. За чимось неймовірним, за міфічною жар-птицею, яку хочуть спіймати. Живу сьогоднішнім. Але думаю про майбутнє, яке чекає в іншому вимірі, те, що нам приготував Бог.

Шоу-бізнес буває різним. Іноді підступним, жорстким. Як вам, людині духовного складу, в цьому шоу-бізнесі, зрештою, в матеріальному світі? Чи все-таки подібне притягує подібне і вам зустрічаються такі ж люди, як і ви?

– Мені не важко, тому що я іду на сцену, щоби подарувати людям те, що в мене на душі. Я знаю, що шоу-бізнес жорстокий. Тому можу сказати, що Господь мене вберіг саме від того шоу-бізнесу, який пропагує алкоголь, наркотики і розпусту. Йду важчим шляхом. Чому кажу, що вберіг? Тому що я їздив свого часу на «Голос країни». Там до мене ніхто не повернувся у студії. Судді відповіли, що виконання було чудове і претензій нема. Порівнювали моє виконання із манерою Василя Зінкевича.  Значить, Бог має власні плани на мене. Він мене від чогось вберіг. Обираю пісні з глибоким змістом, бо на сцені аж забагато непотрібу.

Де перебуває сім’я під час концертів? 

– До речі, коли можу, то на концерти беру свою сім’ю. Якщо нема такої можливості, тоді вони залишаються вдома. Але можу відмовитися від виступу, якщо будуть важливі сімейні справи. Приміром, якось дружина з дітьми на тривалий час їхали до України. Але буквально за тиждень до поїздки мене запросили в Детройт на виступ. Звичайно, я завжди раджуся з нею. І Аня каже: «Романе, відмовся від концерту, щоб ми побули разом перед моїм від’їздом з дітьми». І я погодився.

А у вас ніколи не було роздвоєння – і з близькими хочеться бути, але і творчість манить?

– Поки що такої конкретної ситуації не було. Якби таке вже почалося, ми би б, звичайно, вирішили, як краще. Напевне, що приїхали би всі разом. Тому що нам важко в розлуці. От я їжджу дорогами Америки потягом тижня і діти скучають за мною, я – за ними та дружиною. У мене троє дітей. Тому якусь тривалішу поїздку на пів року, наприклад, не уявляю.

Якщо треба буде залишити сцену заради сім’ї, то я – залишу. В Україні я займався музикою професійно. А в Америці це стало для мене хобі.

Але кажуть, що талант не можна закопувати…

Це написано в Біблії.  Я талант не закопую. Все одно я записую нові пісні. Як буду щось робити, то Бог мені поможе. Примножить і додасть. Буду співати, щоб потім не картати  себе на старість. Проте все одно я всі свої сили віддаю сім’ї.

Коли ви на сцені і вами захоплюються жінки, дружина не ревнує?

Вона все розуміє. І я не даю жодних приводів для ревнощів. Я весь належу їй.

Прихильники різні є, різного віку. Я роблю український поп-фольк. Коли співаю на концертах чи весіллях, танцюють усі – і старші, і молодші. А мене це тішить.

Тобто вмієте запалити публіку?

Якщо не буду запалювати, то треба йти зі сцени. Ми мусимо бути вогниками. Я на сцені для того, щоб поділитися радістю і зняти смуток. Співаю лише наживо, щоб краще передати емоції. Фанера того не дає. Два концерти  вже відпрацював у Чикаго. Хотів би ще організувати концерт в Україні. Зокрема, у Тернополі разом з Ольгою Монастирською.

Про що мрієте?

Навіть не знаю.

Виходить, що у вас є все…

Навіть набагато більше, аніж я заслуговую. Не думаю про великі достатки. Я вже переріс бажання стати зіркою і підкорити  велику сцену. Звичайно, було колись таке бажання когось посунути зі сцени, бо от – я. Слава Богу, це минуло. Хочу багато подорожувати. Торік я був у Греції на горі Афон. Саме там, у монастирі я зрозумів, що у мене є все. Вразило, як просто живуть монахи: збиті пару дощечок, якийсь сарайчик під бляхою. Їжа – чотири картоплини і дві цибулини, сухарі… Прийшло  розуміння, що ми насправді тут маємо все. І нам нічого не треба. Лише жити духовніше.

Так, мрії про дорогу машину чи про велику сцену в Голівуді можуть збутися, але не принести гармонії. Насправді я знаю дуже мало багатих людей, які щасливі.

Чи прощаєте людям якісь прикрощі стосовно вас?

Прощаю. Але це не завжди легко. Прощаю і продовжую над цим працювати. Пробачити – це дуже широке значення. При зустрічі треба потиснути людині руку, обняти. І не показово, а щиро, з любов’ю. Тоді це дійсно буде прощення.  Але ми живемо в світі різних людей. Коли мене вже дійсно чіпляються і не дають спокою, тоді просто відходжу в сторону. Мститися не буду. У житті є бумеранг. Я переконався, що все повертається. Тому з такими речами не жартую.

Чому переїхали до Америки?

Дружина виграла Зелену карту. Ми з Анею одружилися у квітні, а в серпні їй подзвонили, що вона виграла Зелену карту ще на дівоче прізвище. Нам довелося переробляти  багато документів, бо в січні народився син. Виграла одна людина, а вже їде троє. До Америки ми полетіли у 2005 році із п’ятимісячним сином.

Із  маленькою дитиною їхати в чужу країну – це як починати життя спочатку.

Нам було непросто. Щоб в Америці чогось добитися, завжди треба працювати в поті чола. Будь-яка робота є важкою – і фізична, і розумова. На початках було дуже важко. Але нічого. Помаленьку втягнулися. Коли мене запитували, як справи, я завжди віджартовувався, що я білоручка, людина, яка нічого не робила, маю приступати до чорної роботи. Музикою важко заробити на життя. Спів зараз для мене як хобі. Хотілося би заробляти музикою, бо нею живу, але… Щоправда, фізичної роботи я не боюся. Тому що сама праця – це вже благородна справа. Мабуть, ви знаєте, що чимало українських зірок їхали за кордон, щоби щось заробити. Приміром, Олег Скрипка. Він же не відразу став віцдомим. Наскільки знаю, у Франції співав у ресторані. Віктор Павлік поїхав до Туреччини, щоби заробити стартовий капітал. Зовсім не соромлюся, що я далекобійник. Чесна праця облагороджує людину. Ми в Америці не крадемо гроші, а заробляємо і витрачаємо їх на сім’ю і на музику.

Як вам вдається знайти позитив навіть у труднощах? Що вас тримає?

Як кажуть, в природі нема поганої погоди. Можна скаржитися на негоду, а можна сісти з кавою і спостерігати через вікно за дощем. Так само і в будь-якій ситуації. Наприклад, на роботі я витрачаю чотири години на завантаження. А їду ввечері, коли немає заторів і відповідно стресу. Їду неквапом і знаходжу в цьому щось добре. Коли йде щось не так, я відразу намагаюся налаштувати себе на позитив. Думаю так: все що не робиться, то на краще. Падає дощ – то ж буде урожай. Світить сонце – то ж підемо на пляж.

Мабуть так легше зберегти внутрішній спокій?

Я хочу бути спокійним. Звичайно, не завжди це вдається. Але це боротьба. Неспокійна людина може нарубати багато дров, набалакати зайвого, когось образити. А коли посміхаєшся до людей, тоді все стає на свої місця. Звичайно, деколи зриваюся. Особливо, коли робимо з дітьми уроки (сміється). Або коли діти не слухаються.

У незрозумілих ситуаціях стараюся промовчати, не відповісти на грубість  або просто відійти вбік. Навіть на дорозі. Знаєте, власники нових машин впевнені, що вони наймудріші, найхитріші і найкрутіші. Можуть обганяти, рівнятися і показувати середній палець. А я у відповідь посміхаюся. І це їх шокує. Вони ж чекають, що має бути відповідь, а її нема. Мій товариш далекобійник у такій ситуації відреагував по-своєму. Коли йому показували середній палець, він у відповідь посміхався і аплодував. Людина в іншій машині була в ступорі.

Чи правда, що якими люди є в житті, такі вони і в дорозі?

Так. Людина всюди однакова, де би вона не була – вдома, на морі, в дорозі чи в літаку. Інакшою не може бути. Як людина може переключитися? Як закладено з дитинства, такими ми є все життя. Основа хорошого будинку – це фундамент. У Біблії написано: «Не будуйте на піску». Фундаментом особистості є дитинство. А кардинально змінитися людина може хіба з Богом.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.