Манікюр не завада – студентка з Тернопільщини з 12 років доїть корів

Зоряні Казмірчук 18 років. Вона навчається на правового журналіста у Тернополі і працює баристою. Але тільки випадає нагода, дівчина їде у рідні Юськівці на Кременеччині, щоб допомогти батькам доглядати за господарством. Зоряна розповідає, як пасе 50 корів і чому сучасний манікюр не заважає доїти корову.

Дівчина не розуміє міфів про те, що молоді люди мають соромитися сільського побуту.

“Я зустрічала людей, які при знайомстві казали, що вони з Хмельницького чи Рівного, просто щоб не казати, з якого села. Є такі, що стидаються. Я чесно того не розумію. Різдво, звичаї – це все проходить у селі. Треба цінувати, звідки ти походиш”, – переконана дівчина.

Зараз у господарствах в селі – 50 корів. Колись, пригадує Зоряна, було понад сотню, і село жило великими чередами. Процес випасу – це командна робота.  Односельці чергуються, щоб виганяти худобу в поле.

Робота пастуха, за словами студентки, – це важка праця. Потрібно пильнувати, щоб корови не зайшли на чужі городи, вчасно видоїти їх в обід, аби тварини не нервували, та встигнути все до того, як вони почнуть мотатися полем.

“Це витривалість, бо коли зранку пасеш, і тут гарна погода, а далі починається злива – ти все одно мусиш пасти. Буває таке, що інколи хтось навіть не може винести сухого одягу”, – ділиться досвідом Зоряна.

Дівчина згадує, як у дитинстві доводилося наздоганяти худобу, що втекла.

“Це десь кілометр бігу, і то ще по горбах! Але кожне заняття чогось вчить. Мене воно навчило зібраності і уважності”.

“Це знецінена, але безцінна праця”

Найбільше Зоряну обурює, як сьогодні знецінюють селянську працю. Вона на власному досвіді знає, що стоїть за кожною пляшкою молока.

“Люди купують у магазині молоко, а воно, як вода. А домашнє – це безцінно. Але за це платять копійки. Ти корову випаси, видої, нагодуй, на зиму сіно закупи – це ж тисячі гривень на тюки. А ще гній вичисти, якщо захворіла – лікуй. Це фізично важко, але я п’ю тільки мамине, домашнє, бо інше мені просто не смакує”.

Манікюр і важка робота

Зоряна має сучасний вигляд. Гарний манікюр і прикраси, що дивує багатьох її колег у Тернополі. Вона сміється, коли згадує реакцію оточуючих на такий контраст”

“На роботі здивувалися, що я вмію доїти корів з такими нігтями. А я не знаю, що тут такого? Головне – вміти робити все акуратно. В рукавицях я не видоюю, бо так незручно. Все залежить від людини, а не від того, чи є в неї манікюр. Люди стереотипами мислять. Думають, якщо манікюр, то білоручка”.

А от навчання на правового журналіста дається нелегко. Дівчина болісно сприймає критику, коли її тексти завертають або вказують на помилки.

“Буває таке, що я горю ідеєю, а коли щось не виходить, то опускаються руки. Мені потрібна підтримка. Коли відчуваю знецінення моєї праці  чи то в новинах, чи то в господарстві, мої батарейки сідають. Але я вчуся бути сильнішою, ніж обставини”.

Зоряна віднедавна працює баристою, щоб мати власні гроші, частково самій оплачувати навчання і бути незалежною від батьків.

“Я хочу заробити побільше, якось влаштуватися в житті. Тато у нас військовий, він з 22-го року воював, був на Запоріжжі, отримав поранення в руку, зараз на реабілітації. Мама працює в шкільній їдальні. Я розумію, як їм тяжко, хочу їм допомагати”, — ділиться Зоряна.

Попри критику, з якою іноді стикається і втому від постійного руху між навчанням у Тернополі та господарством у селі, Зоряна не опускає рук. Надалі дівчина хоче розвиватися у журналістиці.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА