Тернополянка в екзотичній країні наблизилась до того, що все життя вважала недосяжним (фото)

0
1768

Завжди знала, що ніколи не пізно  починати вчитися. З величезним задоволенням брала до рук  нові  книжки, знайомилася із сучасними авторами, вивіряла різноманітні стилі письма, згідно з форматом видань, вникала в нюанси людських стосунків, шукала  форми самореалізації, заглиблювалася у досліджені можливості людського організму і  перспективи людинознавства, вивчала психологію, яка постійно оновлюється.

Зараз відкрила для себе Йогу. Прийшло і до мене це сучасне  популярне явище, яке  з’явилася в Індії близько 5000 років тому. І хай вибачать мені багаторічні прихильники цього медитативного виду спорту чи навіть явища, якщо я не точно буду висловлюватися, пишучи про святая святих їхнього захоплення чи й професії. Уявляєте як мені тепер, коли я ніколи не ставила за ціль навчитися дихати по півгодини правою чи лівою ніздрею, щоб досягти порахованих  1008 вдихів, чи  робити розтяжки з напруженням мозкового апарату і затримкою кисню в голові.

Боюся, щоб і тут не наламати дров у термінології, тому сорі, панове-йогісти.  Завжди думала, що це не для мене тому, що недосяжне. Може й так. Я знала, що йдеться не тільки про вправи для тіла. Чомусь навіть лякало, що це заглиблення у свідомість, може створити бар’єр в сприйнятті навколишнього таким, яким воно є.

Але будучи в Індії,  на батьківщині Йоги, а саме в одному з найнамоленіших і найбільш популярних святих міст, в якому мільйони паломників шукають шлях до свого серця – Путтапарті, де Центр Аюрведи і Йоги  всесвітньовідомого доктора Рао, я не втрималася і пішла туди на його легендарний дах.

Клінічний комплекс доктора  розташований  на виїзді із Путтапарті, півгодини ходу від центру міста або 10 хвилин за  20 рупій на рикші. Але скорочувати час – позбавлятися задоволення бачити, як місто виходить зі сну. Вулиці прибирають, при вході  до будинків квіти малюють, задобрюючи богів, щоб день був безпроблемним.

Половина на шосту – це  ще сутінки для індійського січня, сонце ми зустрічаємо на даху Центру доктора Рао близько сьомої.  Я переглядала професійні світлини цієї миті в інтернеті – вражає. Але те, що я побачила насправді своїми очима з місця зйомки майстрів, словом не опишеш. Ти всіма фібрами сприймаєш кожен промінчик чи його відблиск. Золотий диск  небесної колісниці не просто влітає в  небо, а  ніби через тебе лежить його шлях, ще трішки і ти зіллєшся з ним воєдино і опинишся у вихорі навколосонячної заметілі…

Наш схід сонця ніби повільніший, люблю спостерігати і  з’яву світила, і захід. Тут заходу не піймаю, ніби немає. Місто оточене горами і сонце десь падає, непомітно для ока. А от схід незабутній, може, і завдяки  незвичайній та несподіваній зустрічі з ним саме за таких обставин. А ще коли вчитель акцентує на цьому і показує всім єством, що сонце має і на нього благодатний вплив, то дивина його народження помножується.

Займаємося ми не з доктором Рао, а з його сином  Прасадом. Харизматичний чоловік, гуру. Але з ним  так просто, від нього йде  потужний струмінь позитиву  і  дві години заняття  минають, як миттєвість. По-іншому і не може  бути, кажуть бувалі учні. Як розповідають старожили (народ зі всього світу сюди з’їжджається впродовж 20-30 років, але в кожного з них був, як і в мене, перший раз), що так же легко і просто було працювати з доктором Рао, який має понад шістдесятирічний досвід і практику.

Зараз йому 96 років, ще минулоріч його бачили на заняттях, виходив лише до фотографії.  Цьогоріч ще не бачили. Відійшла у засвіти його дружина і він тяжко переживає втрату.  Ті, хто працював з доктором, в чиїй долі він зіграв свою роль, переконані, що це не просто знавець своєї справи, Людина з великої букви, а масштабне явище. У нього 9 синів, 18 онуків, 11 правнуків. Він видав понад два десятки книжок, друкуючи одним пальцем на друкарській машинці.

В Путтапарті  Центр Аюрведи і  Йоги доктора Рао,  на даху якого ми займаємося,  відкрили громадську організацію “Надакудуру Ом Саї Аюрведа”  восени  1996 р. Доктор Рао став головним лікарем. Вони  з однодумцями поставили   перед собою благородну мету: поширювати і пропагувати мистецтво  для досягнення кінцевої мети кожної людини – духовного звільнення.

На заняттях я вловила слово  «мокши». Коли запитала про переклад, з’ясувалося, що на санскриті це і означає – цілісний підхід до оздоровлення, внутрішнє очищення, яке зависає  і створює больові відчуття. На хлопський розум, мені пояснили, що не в здоровому тілі – здоровий дух, а таки, коли дух здоровий, душа спокійна, то і в тілі нема недуги. Тут діє програма  зміцнення імунної системи, оздоровлення  і підтримки тіла, розуму і душі. Про це на заняттях нам розповідає вчитель.

Скільки років Прасаду, не питала. Але за гнучкістю тіла може бути і до тридцяти,  за статурою може і шістдесят, за мудрістю… боюся  вгадувати. Він любить казати, що тіло – храм душі і ним треба займатися. Думати, усвідомлювати першопричину недуги, знати канали, якими можна вигнати негатив з організму. Я, звичайно, не можу виконувати ті піруети, які, як подих повітря для професіоналів, але  я дуже старанна учениця. Тим більше  син доктора Рао  не наполягає на повній віддачі, навіть мої знання англійської дозволяють розуміти його побажання виконувати все в міру можливостей.

– Потрошку, потрошку і все буде добре. –любить казати вчитель.

Для мене відрадно ще й те, що він окрилив мене щодо мови. Мені ж треба було з ним поговорити,  взяти дозвіл на світлини, розповісти, що я журналістка з України і що багато чула і читала про його батька. У нього сльози навернулися, так зворушила його моя увага до доктора Рао. Розповідали, що він дуже важко переніс втрату матері, був траур, депресія. Індійці дуже шанують батьків, вони на першому місці, а потім боги. А ще він знає, що Україна – це дуже далеко, казав, що я молодець, що приїхала. Розмову ж я почала з того, що англійську лише вивчаю і хотіла б знати, чи він мене розуміє.

Його щира усмішка подарувала надію  на позитивну відповідь. А в кінці він похвалив мене за те, що я студіюю і побажав успіху. Головне, що він розумів мене. Ніколи не забуду і, власне, дітище доктора Рао – йогу сміху. Її практикує і Прасад.

Для радіорепортажів з Індії я записала  помножений на кілька десятків людей сміх. Ніби ще раз сонце сходить, коли настає ця  прощальна хвилина збагачення позитивом. Медитація, молитва і вправи творять неймовірні дива і перетворення. Ти піднімаєшся над проблемами, вони затіняються і чахнуть, бо, як каже  вчитель, вони є в усіх, а от сміятися над ними не всі вміють, а треба цьому вчитися на заняттях з йоги. А ще після занять хочеться літати, посміхатися, дарувати комусь радість.

На шляху до дому помічаєш  квітники, які паморочать різнобарвністю, кошики з гірляндами чорнобривців, троянд… І ти вже не можеш відмовити нікому сфотографуватися з тобою на вдалий день і тобі всі дозволяють робити світлини. Путтапартівці вранці особливі, натхненні,  напоєні прохолодою і жваві. Поспішають на робочі місця, підвозять до школи дітей. Одночасно на п’ятиметрової ширини дорозі їдуть всі види транспорту – від тракторів до велосипедів.

Шум неймовірний: клаксонів, гудків, вигуків, гулу моторів. Найпопулярніші такі маленькі машинки-мотоцикли з будкою. Це так, як у нас маршрутне таксі. Гомонить базарчик, смажаться при дорозі млинці,  арахіс і над усім цим, як не дивно, вловлюєш  димок ароматичних масел, які запалюють  біля помешкання на прославлення бога.

А ще око тішать  великі комплекси будівель коледжу, музичної школи, спортивного комплексу, музею… Все це має дивовижно живу, неповторну архітектуру, яку створили талановиті  зодчі…

 Людмила ОСТРОВСЬКА      



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.