Тернополянка поділилася враженнями від міста, де заборонений алкоголь і тільки вегетаріанська їжа

0
392

26 січня 68 років тому  Республіка Індія  прийняла Конституцію і перейшла від статусу  британського домініону до республіки. Це найбільше національне свято. Другими за важливістю урочинами  після Дня  Республіки  є  День незалежності від Великобританії, який вперше відзначили у серпні 1947 року. Сучасна республіка за своїм Основним Законом – суверенна, соціалістична, світська і демократична держава.

Телеканали, висвітлюючи подію,  переконують, що всі індійці дарують свій чудовий настрій країні, незважаючи на вік, достаток, національність, релігію. Школярі, скаути, аматорські танцювальні колективи, оркестри всі вийшли на вуличні паради. Повітряні змії над будинками, особливо прибрані  древні божества, багато живих квітів, гірлянд, стрічок, національної символіки.

Путтапарті, де ми знаходимося, – духовний центр індійського святого Саї Баби. Святого – нашого сучасника, який відійшов у інші світи у 2011 році, зробивши своє родинне село, гарним і ошатним містом з розвинутою інфраструктурою для паломників з усього світу. Тут нема п’ятизіркових готелів, нема розкішних ресторанів,  алкоголь заборонений і тільки вегетаріанська їжа.

Люди сюди їдуть, щоб знайти себе, відчути серцем любов, яку заповів аватар. Тут духовний харч і  божі ідеали. Кажуть, що всі курорти Індії в тій чи іншій мірі мають релігійне спрямування, але в Путтапарті з цим дуже строго. Тому особливого руху чи святкового гармидеру нема. На будинках  центральної вулиці  помітила деінде крихітні прапорці. Але  дух свята в повітрі витає. Таксисти дуже загордилися, коли я привітала і сказала, що дуже гарне свято під прапором Індії.

Ми ж вирішили відзначити цей день екскурсією  на гору  релігій. Це я її так назвала, бо як такої географічної назви узвишшя не має. Але там  розташовані величні скульптури богів різних релігій, а на вершині – символ відданості служіння Богу – Хануман. Вражаюча скульптура. Організував пізнавальний похід  пан Юрій з Києва, який тут живе по півроку, зустрічає групи з України, допомагає  землякам у вирішенні не лише побутових проблем (лікар, масажист, меню, ліки), а й опікується культурною програмою.

А проводив екскурсію до Ханумана – пан  Ігор, російськомовний москвич, який досконало володіє не тільки англійською, а й, скажу, забігаючи наперед, українською. Я не дарма заговорила про мову.  Саме вона нас єднає з Індією  найтісніше і найдавніше. А оскільки мій вчитель з йоги Рама Прасад каже, що важлива і благословенна перша думка і бажано її втілювати. У цей день у мене з’явилося бажання обнародувати дві ремарки мовного плану.

У першій ремарці хочеться зробити невеличкий екскурс у далеке минуле, аж до витоків цивілізацій. Як ми уже знаємо,  арійська раса народилася на землі Скіфії  7-8 тисячоліть тому.  Якщо взяти середнє значення – 7500 р., то це точно відповідає народженню Трипільської (Арійської) цивілізації. Тобто у 55 ст. до н. е. у Східній Європі, на просторах багатих чорноземів України, започаткувалася основа Індо-Европейської мови, санскрит.

Вчені стверджують, що це початкова мова білої людини і священна мати Індо-Европейських мов. Її діалекти розійшлися і стали мовами у багатьох  країнах світу. Українська мова – первородна дочка санскриту. Сам же  санскрит став священною  мовою Індії. Задовго до народження Христа принесли її орії з України. А ще санскрит називають аристократичною мовою культури. Бо створили її люди, які уміли орати (знали таїну вирощування зерна) значить були «кращими», «аристократами» – такі поняття про хлібороба були на початках історії ведійської (хліборобської) культури і цивілізації.

Наші предки (орії чи арії), приручивши  коня, вола, винайшовши плуг, створивши колесо і віз, і навчивши дітей своїх орати поле і вирощувати зерно, заслужили звання  оріїв  світу (аристократів).  З їхніх працьовитих долонь хліб пішов у  Індію, Месопотамію, Фінікію, до кочових монгольських і семітських племен. А з  їхніх уст пішла у світ аристократична мова культури.

Отож, наші предки понад 7 тисяч  років тому говорили однією мовою (санскритом). Сьогодні санскрит єднає нас, ошляхетнює, зачаровує  своєю загадковістю,  життєствердністю, первородною самобутністю і глибиною духовної енергії. Багато з нього слів є і в  сучасних українській  та мовах Індії.

Друга ремарка. Я радію,  що і в Індії звучить українська мова. Не скажу, що масово, але в Путтапарті нас п’ятеро не відступали від неї ще ні разу. Українців тут багато. Їхня російська звучить по-українському. А коли зустрічали приятелів  з Одеси, Харкова чи Львова, навіть з Чорткова, то вони з нами тільки  рідною говорили. Якось підійшов до нас чоловік і сказав, що дуже гарна мова, приємно звучить. Він любить Україну. Приїхав із Пскова, а навчався колись у Києві.

Подорожуючи країнами, взяла за правило брати із собою   синьо-жовтий символ. Цікаво, чи будуть ідентифікуватися українці, побачивши наші національні кольори? Завжди спрацьовувало в Європі. Просили навіть дати для фотографування, бо скучили за домом, або довго не приїжджали в Україну…

Гарні спогади, історії розповідали. Запрошували до своїх селфі. По-різному було. Не секрет, що багато українців за кордоном воліють бути рашею, бо тих всі знають. Чи то співвітчизники забувають, що у світі  не дуже радіють ментальності наших агресивних сусідів?  І ось я на найбільше індійське державне свято вбралася ще і в  національні строї.

Місцевому населенню все подобається, усміхаються, роздивляються і прихвалюють, що ти  «very nice», і ти  красунею почуваєшся  у їхніх поглядах. А принагідно кажеш, що з України, що вишиванка, як у них сарі. Дивуються. Пояснюють, що вони вишиване також люблять. Але менше з тим. Мені треба було дізнатися чи признАються до мене  земляки… І тут спрацювало!  Юра та Іра з Києва відразу підійшли і красивою українською  потішилися своїм перебуванням в Індії, зраділи, побачивши  мої старання.

Я була їм безмежно вдячна, що вони не зациклилися (подорожують з литовцями і спілкуються російською). Я розповіла їм про свій експеримент і ми обговорили процес викристалізовування нашої нації. Так якось пафосно звучить. Але йшлося про те, що треба  ж нам було біди, щоб зрозуміли, що тільки в своїй хаті, при своїй мові може бути своя правда.

По-іншому  і слово «незалежність» блякне і на прю за неї треба знову ставати. Юра з Ірою  мені розказали, що минулоріч подорожували Індією місцевим громадським транспортом, то в Путтапарті райський куточок. Отож моя Індія розпочалася з такого чудового  місця, і я вдячна, що Саї мене  сюди привів. А потім до нас приєдналися дві молоді жіночки з Рівного і Луцька, які запевнили, що тільки українською спілкуються. Люблять Україною подорожувати.

Відгукнулася і Тетяна з Новосибірська, у якої чоловік із Запоріжжя. Та що говорити, є тут цілитель із Казахстану, то він служив у армії в Одесі, мене, як родичку, приголубив. Сумчанин  заговорив українською. Але приголомшливим було те, що з екскурсоводом паном  Ігорем, москвичем , ми розмовляли , повертаючись з екскурсії, українською. Просто при розповіді про Хануман, він вжив слова «скибочка» і «блукають». То й хотілося дізнатися, як у москвича вони з’явилися в лексиконі. Та він народився в Одесі, син військового. Деякий час жив у Богодухові і в школі вивчив українську, бо ж військових тоді  часто переправляли в межах Радянського Союзу. Афганець. Він глибоко вірить, що просвітлення на нашій землі наступить, війна закінчиться, безвіз дасть можливість  пізнати життя, одержати мОлоді дипломи Європейського зразка, щоб повернутися і жити, і працювати у своїй країні. В нього гарні спогади про нашу  столицю, про своїх однокласників.

Соборність душ, вона таки є, поза відстанями, часом, національностями і релігіями. В Індії люблять поєднання жовтих кольорів з блакитними, у нас це національний символ. Місцева мудрість  пояснює,  що поєднання жовтого і блакитного кольорів  всі цивілізації використовували  як символ Вищого, як символ божественних сил. Все має бути добре і в них, і в нас!  Із  святом, Індіє!

Людмила ОСТРОВСЬКА


БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ