Відомий тернополянин розповів про трагічну історію лемків

0
229

IMG_0886-678x381Історія України рясно гаптована чорними нитками. Та чи не найбільше випробувань випало на долю лемків: їхніх дідів знищували у Талергофському концтаборі, а батьків силою депортували. Утім, навіть у найсумнішу годину лемки не забували своїх пісень, смак маминої киселиці, орнаменти гердан і вишиванок. Напередодні ХVІІІ Всеукраїнського фестивалю «Дзвони Лемківщини» саме про неповторну лемківську ідентичність, звичаї і традиції розмовляємо з відомим у краї мистцем і краєзнавцем, директором обласного художнього музею, а найважливіше – лемком Ігорем Дудою. – пише Свобода

– Трагедія лемків у тому, що жили вони в Карпатах, поділених між трьома країнами – Польщею, Словаччиною й Україною. У Словаччині, на Пряшівщині, донині автохтонно живуть лемки та щороку в Свиднику проводять фестиваль. Вони зберегли культуру й мову. Особливий внесок належить академіку Миколі Мушинці. Всі мешканці західної частини Закарпаття, аж до Хуста, називають себе лемаками. У міжвоєнний час тут проживали 640 тисяч лемків. На жаль, нині багато хто асимілювався, – зітхає Ігор Дуда. – Але лемки – автохтонний народ. Тисячоліттями жили вони у Карпатах, а згідно з «Велесовою книгою», саме звідси почалася цивілізація і розселення людей на схід, південь, захід. Дехто скептично ставиться до автентичності «Велесової книги», однак слід зазначити, що свого часу окремі вчені навіть не визнавали оригінальності «Слова о полку Ігоревім». До слова, Велес – бог мистецтва, краси, музики, багатства людської душі, її щастя та любові. Опікун усього живого. Покровитель волхвів, ясновидців, віщунів, майстрів різних ремесел та промислів.

– Чому у літературі ХІХ – поч. ХХ ст. лемків називали русинами, а вже пізніше лемками? 

– Лемки – це прізвисько. До ХІХ ст. нас називали карпами  (від «Карпати»), потім русинами, і це – наша справжня назва. До Першої світової війни всі українці Галичини називали себе русинами. Свого часу Московія вкрала нашу назву!

– Ви першим підготували до друку три солідні наукові видання книг – «Лемківські приповідки», «Лемківський словник» і «Лемківській гумор». Отож, скільки слів налічує ваш словник?

– 26 тисяч слів. Як автор «Лемківського словника» стверджую: така мова не може бути діалектною. Тим більше, що вже йдеться про 29 тисяч слів. Дозбирую потихеньку. Лемківська мова є базовою для слов’янських. Я в цьому переконався, перебуваючи у Польщі, Словаччині, Сербії, Хорватії, де вільно спілкувався лемківською мовою. В Угорщині є озеро Балатон. А чи не співзвучна  його назва з українським «болотом»? А знане угорське місто Дебрецен? Чи не схоже воно на наше слово «доброчин»? Недарма у відомій народній пісні співається: «Як ішов я з Дебречина додому».

Приклад з лемківського гумору: відому абревіатуру потужного промислового підприємства «Южмаш» часто вживають і в нас, ось тільки має вона інший зміст, а саме – «юж» означає «вже», а «маш» – «маєш», тобто «вже маєш».

Водночас, лемківську мову вважають найскладнішою у світі, бо ніхто ще її не вивчив: старше покоління вже забуло рідну мову, перейшло на українсько-лемківський суржик, а молодше не вміє нею розмовляти. Це я – такий «абориген», який ще її зберіг, адже з дитинства нею спілкувався з батьками. А вони, дякувати Богу, прожили довго.

Крім того, як редактор газети «Дзвони Лемківщини» я почав друкувати слова пісень із наголосами, бо багато хто з нащадків лемків вимовляє неправильно. Лемківські пісні мають законсервовану пам’ять. Вони протягом століть лишаються незмінними. Пісенна творчість лемків безмежна. Леся Українка «найбагатшою співанкою» називала лемківську. Наші пісні – мелодійні, співзвучні, багаті. Не випадково  мінорно-тужлива «Пливе кача» стала гімном Майдану під час Революції Гідності.

– Але не тільки мова, у лемків навіть традиційний одяг – далеко не традиційний…

– Так, скажімо, заміжні жінки коротко обрізали волосся й обов’язково пов’язували хустиною, а от дівчата ходили простоволосі та прикрашала коси стрічками. Вбиралися у плісировані спіднички, запаски. Вишивка на одязі була дуже скромна, але орнаментика – своєрідна, здебільшого геометрична. На свята молодиці й дівчата вдягали ґердани і справжні червоні коралі зі срібними монетами. Коралі слугували ознакою статусу жінки, дівчини, нареченої.

Усі чоловіки, незалежно від віку, ходили в капелюхах, як правило, прикрашених пір’ям із хвоста півня. Капелюхи були різні: широкополі солом’яні чи з вузькими загнутими крисами, щоб дощ не падав на обличчя, адже у горах дощить постійно. А ще чоловіки вбиралися у вузькі штани з лампасами. Скромно вишиту сорочку заправляли у штани та підперезувалися шкіряним поясом, трохи вужчим, ніж у гуцулів. Це пов’язано з тим, що люди важко працювали, тож мусили берегтися, щоб не надірватися.

– Працювати, насправді, доводилося багато і тяжко, адже карпатські ґрунти – це не східно-галицькі чорноземи.

– Наша земля жовта, з камінням. І потрібно було сотні разів їй вклонитися, аби щось вродило. Пам’ятаю, коли батьки йшли на поле, то брали не сапи, а мотики, а я відкидав каміння на межу. У нас пшениця не родила, тільки жито, овес, ячмінь. Навіть кутю на Різдво готували не з пшениці, а з рису, а вже заправляли медом і горіхами. Хліб пекли з жита. Він був надзвичайно смачним, ніколи не пліснявів. А якщо засихав, розмочували у гарячому молоці, і він ставав ще смачнішим. Ще сухарі розмочували у супі.

У вихідні мати ліпила пироги (вареники) з картоплею і сиром, вишнями чи сливами, грибами. Запивали ябчанкою –  узваром із сухофруктів. Чай не вживали, натомість заварювали гарбату – на травах, листі малини, вишні, смородини, афин (чорниці). Напій був дуже смачний, пахучий і корисний.

– А яким був лемківський борщ?

– У нас борщу не було. Здавна варили киселицю – це перша страва із вівса (його замочували, потім розчиняли дріжджі), до якої окремо подавали відварену картоплю, политу лляною чи конопляною олією. О, як то було смачно! Це вам не соняшникова олія! А який запах! Часом хліб посолиш, умочиш в олію, й цим вже можна було наїстися!

Але на свята обов’язково мав бути бульйон – курячий чи м’ясний. Його називали «росіл». До нього подавали домашню лапшу – різанку (від слова «різати», бо тісто різали вручну). У кожному господарстві було багато птиці – кури, гуси, качки, індики. Тримали також худобу – коней, свиней, корів. Але свиню забивали раз на рік, зазвичай, на Різдво.

Ще в раціоні було багато білих грибів. Моя мама дуже любила їх збирати і зналася на них. А який аромат стояв у хаті, як вона їх готувала! Вважала, що білий гриб –  справжній, усі решта – другорядні. Скажімо, опеньки не брала, хіба що маслюки.

– Лемки – неперевершені майстри: дівчата й жінки з бісеру плетуть складні прекрасні гердани, а чоловіки – відомі різьбярі. 

– Серед лемків чимало всесвітньовідомих мистців: композитори Дмитро Бортнянський та Михайло Вербицький (автор музики Гімну України), вчений і громадський діяч Володимир Кубійович, відомий історик Михайло Грушевський, художник–примітивіст Никифор Дровняк і культовий король поп-арту Енді Варгол (Андрій Вархола), поет і літературознавець Богдан-Ігор Антонич, ціла плеяда церковних діячів.

Проте чи не найбільше лемки прославилися у царині різьби. Ми – люди гір і лісу, ясна річ, природа спонукала. Один із талановитих майстрів, до речі, тернополянин, Іван Мердак казав, що природа надає багато образів, потрібно лише почути та побачити їх, щоб створити твір.

Центром лемківської різьби на Тернопільщини і в Галичині було с. Гутисько, що на Бережанщині, де і відбулися перші два фестивалі «Лемківська ватра» (1999, 2000). Тут живуть прекрасні майстри Михайло Завійський, Ігор Михайлишин, заслужений майстер народної творчості Данило Долинський. Свого часу в Гутисько компактно переселилися із Польщі мешканці сіл Вілька і Балутянка. Згодом більшість майстрів-різьбярів переїхали до Львова й Трускавця, де було простіше збувати власну продукцію – дерев’яні тарілки, палиці, скульптурні композиції з різьбленими оленями, орлами, пастухами. Лемки щирі, надзвичайно працьовиті і горді люди. Вони вміють добре трудитися і гарно відпочивати. Приїжджайте на ХVІІІ Всеукраїнський фестиваль «Дзвони Лемківщини» – переконаєтеся.

– Дякую за гарну розмову. До зустрічі на фестивалі «Дзвони Лемківщини»!

Інтерв’ю взяла Жанна ПОПОВИЧ

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ