Лемко із Сибіру розповів, як це – бути патріотом України у Росії

0
178

З головою Національно-культурної автономії українців (НКАУ) у Новосибірську Володимиром Павуком я познайомилася  на фестивалі «Лемківська Ватра», на яку він приїжджає впродовж останніх п’яти років. – Спочатку я приїжджав і ходив з табличкою «Лемко з Сибіру». Неодноразово бував і в Ждині в Польщі. Тепер мене вже місцеві лемки знають, –  приязно усміхається. В 1945 р. його батька і діда  депортували, виселили з рідних місць і осіли вони в Буському районі Львівщини, де і народився Володимир Федорович. А читала я  про цього чоловіка на незалежному сайті діаспори «Кобза. Українці Росії», на сторінках  «Українська мрія Новосибірська», у Фейсбуці.

– Ми пишемо скрізь про себе, в журналах, газетах, виступаємо на телебаченні, щоб знали, що ми є. Так ми можемо підтримувати Україну у цей нелегкий час. Ми не ховаємося. Ми заявляємо, що ми українці,-  почав розмову   пан Володимир.- Я завжди кажу, що тепер я  тимчасово вже 50 років проживаю в Сибіру, – каже  мій співрозмовник.

Для мене ж він – легенда. Бо це саме той українець, який об’єднав земляків там, куди їх висилали, в організацію на два роки старшу від нашої Незалежності. Впродовж останніх 15 років  він опікується українським культурним центром, який сам на свої кошти і створив. Там він чи не власним коштом спорудив   пам’ятник Тарасу Григоровичу, розбив сквер імені пророка і навіть   добився випуску поштою Росії поштового конверту із зображення погруддя Кобзаря  в Новосибірську в кількості 500 тис. шт. Написав десятки різних статей в ЗМІ,  провів безліч  виступів на телебаченні і радіо про діяльність організації, яку очолює, про український рух в Сибіру, про українську культуру, завжди підкреслюючи свою українську ідентичність. Підтримує тісні зв’язки з українськими культурними громадськими організаціями в Росії, Україні, Канаді,  США,  Австралії та інших країнах. Був делегатом з’їздів Світового Конгресу Українців, заступник голови Асоціації «Содружество», яка об’єднує в Новосибірську представників 27 національних організацій. Тому я відразу скористалася можливістю  поговорити з цим унікальним чоловіком, українцем  із мегаполісу  країни-агресора.

Як же воно там бути патріотом України?

– Складно, але ми все мусимо робити в межах законів Росії щодо громадських організацій. А вони передбачають не втручання в політичні питання. Ми проводимо фестивалі української пісні, поетичного слова, відзначаємо історичні дати, дні народження  українських письменників, збираємося  на збори, де плануємо роботу. Які б культурні заходи ми не проводили, в останні роки вони розпочинаються з покладання квітів до пам’ятника Тарасу Григоровичу, пророк нас благословляє на гарні справи.

Ідея встановити пам’ятник у нас виникла до  200-річчя від народження Кобзаря. Оскільки в Новосибірську ще з царських часів є вулиця ім. Т.Шевченка, Шевченківський житловий район, у 2012 р. я домігся від мерії міста дозволу на спорудження  пам»ятника, організував конкурс на кращий проєкт.  У ньому взяли участь архітектори і скульптори з Новосибірська, Сургута, Москви, Києва.

Найкращу пропозицію зробив  новосибірський  архітектор Скоробагатько і  московський  архітектор Ульянов, який, до речі, родом із Києва. Тоді постало питання коштів. Ми стали рекламувати свою ідею, але допомога була незначна.

За два роки змогли зібрати тільки 150 тисяч рублів. Тоді вирішив звернутися до багатих українців, які тут живуть. Та вони не відгукнулися.

Я взяв участь у десяти різних конкурсах мерії, уряду Новосибірська й області. І у трьох отримав підтримку. Таким чином, із трьох мільйонів рублів, які потрібні були на пам’ятник, третину набрав у грантах. Ще 500 тисяч пожертвував пенсіонер з українським корінням, з яким мене раніше пов’язувала робота в галузі геології. І в розпал робіт я зрозумів, що не вистачає 700 тисяч. А тут і  настали конфліктні роки.  Почався тиск на мене. Місцеві радикали писали листи меру, губернату: мовляв, Павук – націоналіст, бандерівець зі Львова, що треба заборонити встановлення пам’ятника.

Сім разів розбивали вікна в нашому культурному центрі, розписували двері свастикою, різними написами тощо. Я зрозумів, що, по-перше, якщо піддамся на той тиск, то собі того не подарую, по-друге, якщо ми ще трохи зволікатимемо зі спорудженням пам’ятника, то на другий рік ніхто нам цього не дозволить. Я терміново вклав  свої 700 тисяч.

Урочисто його  відкрили 29 вересня 2015 року. Був присутній міністр культури, було багато посадовців з області і мерії, багато представників преси… Гранітний постамент має висоту 2,5 м, на ньому розміщено 1,3-метровий бронзовий бюст. На постаменті викарбувано «…обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю…». Ми знаємо до кого звернені ці слова, а кожен може трактувати їх, як хоче. Памятник стоїть в дуже  гарному місці перетину центральних доріг, де щодня проходять тисячі людей. Біля жодного пам»ятника  в мегаполісі  немає скільки завжди квітів, як біля нашого.

– Ви потрапили  в Сибір  після  закінчення Київського геологорозвідувального технікуму, навчалися в Москві. Це був той час, коли народжувалася єдина спільнота людини з адресою Радянський Союз. А там  вдалося  ще до незалежності України  об’єднати  однодумців, які залишилися вірними своєму корінню?

– Я працював понад двадцять років у експедиціях, об’їздив увесь СРСР. Після розвалу союзу почав їздити по світу. Я бачив як живуть і працюють українці в Канаді, США, маючи свої школи, церкви, добротні будинки, де розміщуються їх  осередки.

За статистикою в Новосибірську кожен третій  має українське коріння, тобто  понад 500 тисяч. Але тільки  близько 10 відсотків зберегли свою активну проукраїнську позицію, не асимілювалися в загалі місцевих мешканців. Зараз багато чиновників ховають голови, щоб не видно було їхнє прізвище, що закінчується на «ко». Але ми претензій ні до кого не маємо.

Коли на рубежі розвалу Радянського Союзу в громадах почали виникати  осередки різних національних меншин, наша згуртувалася першою навколо академіка Йосипа Ладенка. Тоді така ейфорія була, тисячі українців приходили на збори, культурні заходи. Запрацювало товариство ім.Т.Шевченка «Просвіта», потім була Громада імені Тараса Шевченка. Але на початку  21 століття влада вирішила пригасити національні рухи і видала закон про регулювання роботи громадських організацій, у якому йшлося,  що в одному місті чи області може бути лише  одна національно-культурна автономія тієї чи іншої діаспори.Так ми стали єдиною українською організацією у півторамільйонному Новосибірську. Я підключився у  2006 році, потрапивши  на зібрання, яке відбувалося у маленькому підвальному приміщенні в 12 м.кв.

Тоді були ще спокійні часи і мені вдалося  укласти угоду з мерією (заступником мера був пан Діденко) і взяти в оренду   приміщення на 150 м. кв. На капітальний ремонт дав своїх 10тис. дол. Тепер маємо крім зали, де проводимо  концерти, зустрічі, де на стінах розміщені ікони, портрет Шевченка у рушниках, різні стенди, фотомонтажі, ще кілька інших кімнат, де зберігаються костюми, музичні інструменти, де можна попрацювати над документами чи сценаріями, випити каву. Ми створили новий ансамбль «Мрія», який є кращим аматорським українським колективом в місті,  єдиний в Сибіру ансамбль бандуристів «Дивоструни»

Ми почали рекламувати свою діяльність на сайтах (про нас можна почитати на сайті «Кобза», сторінка «Українська мрія Новосибірська»), на радіо, на телебаченні, в газетах, у журналах, показувати, що ми є. Це приміщення я і досі утримую на свої кошти.

– Російсько-українська війна сколихнула настрої сибіряків?  Вам складніше стало ідентифікувати свою українськість, проводити заходи?

– Звичайно, ми переживаємо, нас гнітить морально  від цих стосунків, що розігралися на сході України,  антиукраїнська істерія  зомбує, збиває людей з пантелику, але ми свою справу робимо. Тепер багато зрозуміли  те, що відбувається за кадром телевізора. Я кажу своїм колегам-активістам, що в цей період ми повинні ще більше підтримувати  один одного, нашу культуру, шукати нові форми роботи, розвивати нові напрямки. Це буде нашою найкращою підтримкою українській культури і в цілому України. Проводимо масові концерти, заходи, різні виставки, зокрема української вишиванки, причому у великих будинках культури міста, художньому, краєзнавчому музеях. Ми не ховаємось, навпаки демонструємо свою українську ідентичність.

– Саме в роки воєнних дій вам вдалося підтримати українців діаспори і пам’ятником Тарасу Григоровичу, і добитися випуску конверта з погруддям Шевченка в Новосибірську, і розпочати облаштування скверу Кобзаря. У 2015 році ви були удостоєні відзнаки  «Українець  року в Росії». У вас є ще нагороди за  пропаганду української культури ?

– Наша сім’я  була однією з переможниць конкурсу  «Обличчя української родини Росії» в Українському культурному центрі в Москві в 2012 р. У 2016 році редакція  «Кобзи» відзначила  за організаторські і спонсорські здібності, у 2019 р. за багаторічне самовіддане служіння українській діаспорі на посаді голови української автономії у Новосибірську. Ще у 2018 році я був відзначений сайтом «Кобза». Але ми ж працюємо не за нагороди, це потреба душі. Та й відзнаки  не допомагають.  Майже рік довелося оббивати пороги, аби домогтися дозволу для виставки українського вжиткового мистецтва вишивки в головному музеї міста. І влітку 2016 року така виставка відкрилася. Були на ній і вишиті ікони та картини, і рушники з серветками, і наволочки та скатертини, а ще чоловічий, жіночий і дитячий одяг, українські сувеніри тощо. Я маю особисту велику колекцію вишитих речей, більше ста одиниць.

– Як ваша сім’я розділяє захоплення Україною, адже діти у вас новосибірці і внуки також сибіряки вже…

– Дружина Валентина Василівна, уже світлої пам’яті, була   росіянкою, з Воронезької області, але в ній текла  українська кров – бабуся була українкою. Мали  двох синів і четверо онуків. Невістки – місцеві, росіянки. Якось я задумався, як же мені в сім’ї «насадити» українську культуру. Привіз зі Львова шаровари, блузки, вишиванки і подарував невісткам, сватам, дітям, онукам. І років 13 поспіль на Паску вони вдягали  вишиванки і приходили в гості. Було  зворушливо і урочисто, по-нашому. Тепер старший син тут біля мене, а молодший з сім’єю в Канаді.

– Чи є ще українська мрія не здійснена вами в Новосибірську?

-Зараз реалізовую проєкт   облаштування благоустрою скверу навколо памятника  Тарасу Григоровичу. Позаду нього  росте «внучка» Шевченківської верби із Мангишлаку. Взяв її пагони у Львові, в Стрийському парку, від дочки тієї верби, до якої  у 1961 році львівські письменники їздили на Мангишлак і привезли її звідти. Я три роки вирощував деревце на своїй дачі і висадив його там, де ще не було пам’ятника. Коли пам’ятник поставили, я друге дерево посадив. А потім  на відзначення дня перепоховання Шевченка ми посадили там дві калинові алеї. Калину Тарас Григорович дуже любив, оспівував її у своїх творах.

Плануємо там  клумби із квітами, доріжки, малі архітектурні форми на теми шевченківських творів. Я вже домігся дозволу у мерії, розробив та узгодив проєкт скверу імені Тараса Шевченка, який і виконуємо.   П’ять років  добиваюся  на нарадах в мерії української недільної школи, щоб діти хоч алфавіт знали. Але не дозволяють, ставлять різні надумані вимоги, щоби того не було. У 2009-2012 рр. ми проводили такі факультативні заняття, але  тоді було простіше.

– Бібліотеку маєте?

-Так, з понад пів тисячі книжок, які наздавала старша діаспора. Я сам видав брошурку, присвячену  зберіганню експонатів Національного музею Тараса Шевченка,  які в роки Другої світової евакуювали з Києва  в Новосибірськ і зберігали в недобудованому оперному театрі. У мене була зустріч в Києві з генеральним директором  Національного музею Тараса Шевченка  Дмитром Стусом, якому я передав деякі матеріали до музею.

– Ви кажете, що тимчасово вже 50 років   мешкаєте в Новосибірську. А якби довелося обирати  місто для постійного проживання, де б воно було?

– В Україні,  бо тілом я там, а душею завжди тут. Я з Андріївки Буського району, то ж обовязково вибрав би Львівщину, Львів. Але поки там живемо, робимо, що можемо.  Вважаю, що це  сьогодні дуже потрібно. Все ж для людей залишається. Бо політики приходять і відходять. А наша пам»ять про коріння –  вічна.

Уже на міжнародній платформі Тернопільського автовокзаму, куди я прийшла провести лемка із Сибіру,  ми попрощалися, як родичі. Потужної  енергетики українець, гарний син  української землі.

Людмила ОСТРОВСЬКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ