Про причини і наслідки самогубств розповів тернопільський священик

0
382

Deadly drugs

 «Якщо я мусів би жити на якомусь вузенькому шпилі, на скелі або уривистому верху так, що я міг би заледве тільки мої обидві ноги поставити, оточений проваллям, безмежним морем, вічною темрявою, нескінченною самотністю та безупинним бушуванням бурі – я хотів би там залишитись, на мізерному просторі, впродовж усього мого життя, тисячу років, усю вічність – це було б краще так жити аніж зараз умерти! Тільки жити, жити, жити! Як це життя не виглядало б, тільки жити! Господи, яка це велика правда!»

Так говорить протагоніст у романі «Злочин і кара». Надто патетично? Надто літературно? Ні, це власний досвід Достоєвського. Його мали розстріляти у 1849 році, але в останню хвилину замінили присуд пожиттєвою каторгою. Його очі були вже зав’язані. Крик за життям, який проявляється у Достоєвського, мабуть, у нас є тихішим і стриманішим. Усе, що людина робить, можна звести до туги, якою бажає схопити і затримати життя. Але. Чому ж тоді трапляється, що люди вкорочують собі віку? Що стається з отим криком життя, що ламається і чи можна це застерегти? Про це розмова із протоієреєм, кандидатом богословських наук Євгеном Заплетнюком.

– Отче Євгене, чому ви цікавитеся цим питанням, досліджуєте його?

– Я почав цікавитися цією темою з кількох причин. По-перше,  я священик. Бути душпастирем, підтримувати людей у горі та кризі – мій, скажімо, прямий професійний обов’язок. Як духівник наркологічного диспансеру, я часто там зустрічаюся з людьми, які мають суїцидальні настрої і, борючись із депресію, заливають її горілкою чи наркотиками, на підсвідомому рівні бажаючи зупинити свої страждання за всяку ціну.

По-друге, працюючи в проекті психологічної і духовної допомоги родинам загиблих воїнів,  мені було дуже важливо для себе особисто мати максимально повну картину ґенези самогубств, які є в останні часи. Можу вам сказати, що близько 80% смертей у зоні АТО  нині (після т.зв. «перемир’я») відбувається не через вину окупанта, а через необережність, внутрішні конфлікти чи саме самогубства. Тут важливо орієнтуватися в темі й для того, щоб консультувати при потребі воїнів, чи вже допомагати родичам або близьким загиблих.

Це не порожня цікавість. Я працюю над книжкою на тему пастирської допомоги людям, які втратили рідних. Сподіваюся, вже скоро вона вийде друком і стане порадником тим, кому це потрібно – як моїм братам-священикам, так і осиротілим родинам.

– Одні люди платять великі гроші за лікування, щоб жити, а інші – здорові і часто молоді, вкорочують собі віку. Це питання в цінності життя чи щось інше?

– Це питання здорової самооцінки та правильних життєвих цінностей і орієнтирів. Психологи б сказали, що всі ці речі прямо випливають від впевненості людини в собі, від любові та прийняття самого себе – незалежно від чужого схвалення та прийняття.

Священик би окреслив цю проблему дивлячись на неї трохи з іншої точки зору. Людина, яка відчуває любов, увагу та повагу до себе, ніколи не захоче накласти на себе руки. Чим більш «тепліше» в нас середовище, тим менше ми хочемо його покидати. Зрештою, як і навпаки: чим більш агресивне, недружнє до нас середовище,  в якому ми перебуваємо, тим швидше ми прагнемо його покинути.

Іноді люди помилково вважають, що самогубство буде для цього ідеальним варіантом. Насправді ні. Вони просто вбивають своє тіло, продовжуючи жити у світі метафізики. Їхні незагоєні страждання ніде не подінуться, а лише множаться, бо до всіх існуючих проблем додасться ще й самогубство та його наслідки. Тому моє категорична нагадування всім, хто має суїцидальні схильності: самогубство – це ніколи не вихід, а лише помноження ваших проблем. Давайте в теорії та практиці всі труднощі вирішувати з Божою допомогою,  розуміючи, що більшість наших переживань і труднощів послані нам дияволом, і живуть лише у вашій голові.

– Чому люди самі йдуть з життя? З чим вони не можуть впоратися?

– У цієї біди є різні причини, серед яких треба називати їх неможливість вирішити певні проблеми чи переживання постійних невдач. У психологічному чи соматичному плані ці речі можуть бути викликані депресією, порушенням метаболізму нейромедіаторів чи інших важливих речовин у головному мозку. А ще, звісно, існує духовна складова – відчай та зневіра, порушення живого зв’язку людини з Богом. Але, головне це те, що всі ці речі лікуються.

– Як гадаєте, чому на самогубство зважуються найчастіше у березні і в грудні, здається?

– Існують певні закономірності в статистиці самогубств. Вчені точно знають, що чоловіки вбивають себе частіше за жінок, а старші люди частіше за молодих. Так само відомо, що нестабільні люди переживають сезонні психічні загострення. Причиною цього є ціла низка факторів – від авітамінозу, до зміни атмосферного тиску, рівня сонячної активності  чи загального стану організму, впливу спадковості, алкоголізму чи інших речей. У зв’язку з цим треба говорити про соматичне (тілесне, фізичне) походження великої кількості психічних захворювань. Життя буває нелегке, але воно ніколи не складне до такої міри, що правильним вчинком буде самогубство.

– Яка психологія самогубця? Вони вважають, що піти із життя – це означає вирішити якісь проблеми? Втекти від них? Забутися назавжди?

– Загальне бажання самогубців – припинити дію власної свідомості. Якими саме мотивами вони при цьому керуються, треба говорити в кожному конкретному випадку. Для когось – це втеча, для когось – помста, для когось – фіксація своє правоти,  ще для когось – ілюзія припинення душевного болю.

У будь-якому згаданому випадку, ключовою характеристикою кандидата в самогубці є звужена свідомість, вкрай обмежені розумові функції. Саме тому найкращою профілактикою самогубств може бути наша любов і уважність до ближніх.

– Чи є хоча б щось, що варте людського життя?

– Життя саме по собі є величезною цінністю та багатством. Годі вже говорити, що при бажанні людина може настільки наповнити його змістом, настільки яскраво та захопливо його розфарбувати, що живучи до глибокої старості, не буде відчувати ні свого віку, ні дрібних проблем зі здоров’ям чи інших якихось невдач. Більшість проблем у людей нашого з вами часу – надумані. Вони народилися і живуть тільки в нашій голові. Інша справа, що багатьом із нас подобається ці проблеми в собі спеціально вирощувати, приймаючи зручну роль жертви, завжди ображеної, але завжди правої. Всі ці речі треба лікувати в священика та психотерапевта чи психолога.

– Чи доводилося спілкуватися з тими, хто пробував вкоротити собі віку, але вижив? Що вони казали?

– Я вже згадував статистику, що чоловіки себе вбивають частіше  за жінок, у співвідношенні приблизно 4:1. Однак, демонстративних спроб себе вбити жінки роблять у чотири рази більше за чоловіків, при цьому, не доводячи власне самогубство до логічного закінчення. Такі спроби – це волання людини про допомогу, прохання підтримку, розуміння та любов.

Розмовляючи з людиною, яка хотіла себе вбити, я насамперед намагаюся з’ясувати реальні причини такого відчайдушного кроку. Бо ж треба боротися не тільки з наслідками, а причинами цього вчинку, дізнатися коріння проблеми. І ще дуже важливо ось що. Самими справжніми самогубцями, хоча й пасивними, можна назвати людей, які впевнено себе вбивають за допомогою алкоголю, наркотиків чи інших згубних речей.

Як не дивно, і активних і пасивних самогубців об’єднує одна спільна риса – інфантилізм. Такі люди впевнені в тому, що причиною всіх їхніх бід і нещасть є не вони самі, але хтось інший. Без розуміння того, що кожен сам несе відповідальність за своє життя, не можна ні врятувати ні самогубця, ні вилікувати алкоголіка.

– Чи спілкувалися з родичами самогубців? У них, зазвичай, відчуття вини?

– Так, звичайно, мені доводилося спілкуватися з ними. Іноді батьки чи найближчі родичі самогубців настільки впевнені в правильності своєї поведінки, що в пошуках відповіді на причину трагедії, що сталася,  вони готові звинувачувати увесь світ. І що важливо, при цьому не розуміючи того, що в пошуках справжніх співучасників вбивства (чи спроб вбивства)  їм слід частіше дивитися в дзеркало.

Ми всі – Церква, суспільство, родина, друзі, всі – несемо відповідальність за величезну кількість невинних смертей. Звичайно, такими словами я не хочу насадити на людей комплекс провини на все життя.  Швидше я б хотів закликати до реалізму, до тверезого погляду на ситуацію. Не раз родичі буквально тероризують друзів чи знайомих самогубця, звинувачуючи їх у смерті близького, забуваючи, що самогубство це не спонтанне та миттєве рішення, а, найчастіше – добре продуманий, вистражданий і в багатьох випадках – все-таки бажаний і давно виношений у собі  вчинок. Хоча, звісно, набагато простіше та зручніше призначити винним у смерті чи спробі смерті когось чужого та стороннього.

Насправді, всі наші біди та успіхи, радощі та невдачі  родом із дитинства, із рідної оселі та першого досвіду стосунків з батьками і найближчими родичами. У людей, яким із дитинства вкладали впевненість, швидше народиться бажання, прости Господи, вбити когось іншого, аніж самому накласти на себе руки. Натомість, залякані, зломлені, покинуті та не обласкані діти готові капітулювати при найменшій загрозі, міркуючи, що їм і так нема вже чого втрачати.

– Смерть близької людини – велике горе. А смерть через самогубство – подвійне горе?

– Напевно, що так. Навіть переживаючи «звичайну» смерть близького, на певному етапі близькі неминуче відчувають провину за те,  що може не зробили все правильно з померлим, не так повелися, не те сказали, чи навіть – не так лікували під час хвороби. І такі переживання майже завжди приходять до людини та складають невід’ємний момент її горювання. Годі говорити про смерть, про яку точно знаєш, що її не повинно було бути!

Одна справа страшна хвороба чи нещасний випадок, який відвернути неможливо. Зовсім інша – коли на наших очах людина спокійно та продумано позбавила себе життя. Це особливо боляче, коли мова йде  про молодих людей, часто майже дітей, школярів, у яких попереду було ще ціле життя. Із таких трагедій треба робити правильні уроки: щоб надалі запобігати таким трагедіям, а коли вони вже сталися – зробити з них максимально правильні висновки.

Бачите, правда про самогубство страшна. Навіть якщо ми говоримо про психічну складову самогубства, все одно там присутній і духовний елемент. Людина, яка наважується на вбивство самої себе чинить такий гріх, який наче страшна хвороба, заражає своїми метастазами і найближче оточення самогубця. Відомо, що особливу схильність до суїцидів мають особи, в родині яких уже раніше хтось намагався себе вбити. Та що там родичі! Відомий «ефект Вертера» свідчить, що навіть згадки про суїциди в ЗМІ мають здатність збільшувати їх кількість у декілька разів!

– Чи всі люди в якийсь момент можуть зневіритися настільки, що втрачають зміст життя?

– Ні, звичайно. Існує дві стабільні групи, які не можуть мати суїцидальних настроїв уже за визначенням. Найперше – це християни, які сприймають все з розумінням того,  що все що стається з нами – послано з промислом Божим для нашої більшої користі. А відтак – навіть свій відчай вважають смертним гріхом,  не те, що самогубство.

Друга частина людей, серед яких також варто зауважити велику кількість віруючих, – це звичайні, психічно здорові та впевнені в собі люди, які з дитинства огорнені любов’ю та приймають себе такими, якими вони є. Тому, порада батькам: найбільше, що ви можете зробити для своїх дітей, це привести їх до Бога та переконати їх у своїй нелицемірній любові до них, яка безумовна, але турботлива й ніколи не зазіхає на їх свободу.

– Що робити людині, якщо вона починає думати, щоб вкоротити собі віку? Як їй вийти з цього?

– Найперше, вона повинна розуміти, що суїцид це не вихід, а лише помноження проблем, бо самогубець своїм актом не припиняє роботу власної свідомості – чого прагне найперше.

Пригадуєте фразу самогубця: «Коли ти летиш із мосту, ти раптом розумієш, що всі твої проблеми вирішуються. Крім однієї – ти вже летиш із мосту». Убивши себе, людина не тільки не вирішує своїх бід, але навпаки – позбавляє можливості хоч щось зробити та якось собі допомогти. Вона пориває з людьми, які її люблять. Вона пориває сама з собою та всім своїм життєвим досвідом. І вже, безперечно, вона пориває із Самим Богом, Який і є Саме Життя, Який прийшов у цей світ для того, щоб померти замість нас! Він помер, аби ми більше не вмирали.

Самогубець своїм вчинком перекреслює подвиг Христовий. Тому, кожній людині, яка починає думати про бажаність власної смерті, я б категорично радив не відкладаючи на завтра звертатися до спеціаліста. Якщо потрібна допомога священика – я сам готовий зустрітися з кожною людиною, яка переживає кризу. Я можу порадити найкращих психологів і психотерапевтів Тернополя.  Головне знати одне: вихід завжди є. Завжди.  Телефонуйте, якщо це потрібно. Мій номер 066 787 05 22.

– Як помітити сигнали близької людини, друга, тощо, що в неї з’являються думки про самогубство? Які ці сигнали? Як поводитися з такою людиною?

– Існує ціла низка ознак, як вербальних, так і невербальних, які свідчать про те, що людина готується до суїциду.  Найперше треба сказати головне: більшість самогубців декілька разів про це говорять прямо чи опосередковано.  У їх розмові помітні антивітальні настрої. Вони часто говорять про те, що життя нічого не варте, що вони живуть, а не існують, що вже зовсім скоро і все це закінчиться, тощо. У поведінці самогубців часто можна помітити, як вони улагоджують усі свої справи, пишуть довгі листи друзям чи ворогам, часом намагаються примиритися з недругами, підлітки можуть роздавати речі, які мають для них особливе, сентиментальне значення. Психологи наголошують, що ці ознаки залежать від особливості характеру та стилю та умов життя самої людини. Все ж, наша уважність до людини – це найкраща допомога, щоб уникнути біди. Уважна людина завжди помітить щось «не те».

– Чому самогубство – великий гріх?

– Тому, що зазіхання на дар життя – це зазіхання на намір Бога щодо кожного з нас. Це наш бунт проти наміру Творця.  Ще раз повторю. Навіть коли самогубство має своїм підґрунтям психічну хворобу, все одно це ще й величезна душевна проблема людини. У Новому Заповіті саме зрадник Христовий – Іуда Іскаріот наклав на себе руки, зробивши свій вчинок логічним продовженням зради Спасителя. Він обрав автономію, життя без Бога. Але ж очевидно, що повної автономії від Бога досягнути неможливо. Це самообман. Тому Церква завжди з категоричністю ставилася до самогубців. Християнин, який наклав на себе руки,  перестав вважатися християнином, його позбавляли та й досі позбавляють християнського похорону та церковної молитви.

Самогубство – це виклик Бога на битву. Вже навіть душевні стани гордині чи відчаю, які супроводжують самогубців, вважаються найбільш небезпечними гріхами серед усіх можливих. Убити себе страшно із фізичного і з духовного погляду.

На закінчення нашої розмови я б хотів побажати всім нам завжди доброго настрою, побільше любові до себе та своїх ближніх, міцної віри в Бога та його план щодо кожного з нас. Нехай прийдешні свята ще раз нагадають нам про те, що всі проблеми – тимчасові, а кожну чорну смугу нашого життя неминуче змінює біла. Піст заради Бога завжди закінчує свято та щедра трапеза в Божому Домі. Іноді лихо до нас приходить лише для того, щоб ми навчилися більше цінувати моменти свого щастя. Подумаймо про це.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ