Талановита журналістка із Житомира отримала права тракториста і навчилася збирати меблі

1
356

Журналістка з Житомира Олена Корж має унікальний життєвий досвід. Отримала права тракториста. Уміє збирати меблі, може постелити ламінат, поклеїти шпалери, відремонтувати замок чи щось припаяти. Вміє прясти, шити (від спіднього до пальта), плести на шпицях і гачком, вишивати різними техніками. Здобула освіту вчительки і агронома. Та основним своїм хобі називає мудрішання шляхом набивання гуль. Про мудрість, реалії сучасної журналістиики і життєві гулі розповіла сайту Про Те.

Офіційно до радіородини Житомирської обласної держтелерадіокомпанії (тепер складова Суспільного «Житомирська регіональна дирекція») я приєдналася 15 червня 1995 року. Але «стосунки» з власне радіо почалися значно раніше. Школяркою уважно слухала програму Українського радіо «Спробуй, відгадай». Наївно довіряючи тьоті дикторці – пробувала, відгадувала, малювала відгадки і надсилала на Хрещатик, 26. Перемогти, звісно, не судилося, але кілька відповідей зі столиці (банальних заспокійливих відписок на віддрукованих в типографії бланках) – отримала.

Для сільської школи то було щось, по-теперішньому, WOW! Ті аркушики носили з класу в клас, мене з тиждень по сто разів на день перепитували, як то я наважилася… Та, отримавши другого листа (здається, був і третій, але збереглися два) – я замислилась: чому за правильні відповіді мені написали щось на кшталт: «…Наступного разу пощастить…»??? Напевне, це і було першим знайомством з «потойбіччям» журналістики. Хоча я про цей фах тоді і не думала, і не мріяла.

От стати пожежником (подобались великі червоні машини), міліціонером (форма дільничного, сусіда по гуртожитку, теж подобалась), геологом (завжди в русі, завжди в пошуку) – хотіла. Останньою усвідомленою «професійною» мрією було бажання скласти на права і стати дальнобійницею, ганяти фури за кордон. Памʼятаєте, були такі велетенські «СовТрансАвто»? Зір підвів… Хоча – права тракториста таки отримала. А про журналістику, чесно кажучи, не думала ніколи. Це за мене робила доля. І робила це в дуууже дивний спосіб.

Спершу вона подбала аби я запізнилась з подачею документів у обраний виш – Харківський художній інститут, потім провалила екзамени в Харківський педагогічний і, за добором, вступила в аграрний технікум у Білорусі, але – не пішла працювати в тамтешнє сільське господарство та ще й залишилася в Україні.

Мене, випускницю з червоним дипломом, вдома, а точніше – в сусідньому селі, за кілька днів до відʼїзду збили легковиком… Лікарня, операції… Років півтора пішли на одужання: повторне навчання ходьбі, реабілітацію… А ще понад пів року по тому – на пошуки роботи. Будь-якої… Паралельно районка друкувала мої вірші і одна з доріжок завела й туди. Тодішній редактор чемно послав мене… до редакції районного радіо, де саме шукали кореспондента.  Зорі зійшлися в потрібну конфігурацію. Мені дали завдання (13 червня, на хвилиночку, у вівторок (це важливо!)) і до вечора я взяла інтервʼю в керівника господарства, який раніше ніколи на спілкування з журналістами не погоджувався. Я його зненацька заскочила своїм проханням.

До ранку написала матеріал. В середу вже була в редакції, де його, мені на прикрість, «звільнили» від усіх ліричних відступів («Це тобі не Житомир»), начитала решту тексту і… отримала перший наганяй за шалену швидкість начиткиJ. А в четвер зі своїм майбутнім керівником поїхала до Житомира працевлаштовуватись. Відтоді в трудовій лише записи про переведення, увічнення реформ та перейменування посад. Крайній, наприклад, про трансформацію з редактора в оброблювача інформаційного матеріалу (мʼяса, риби, заготовок… синонімічний ряд можна продовжувати до вичерпання можливостей 4 розділу чинного Класифікатора професій).

Основним хобі, напевне, є мудрішання шляхом набивання ґуль. Ну ніяк не виходить вчитися на чужих помилках. Бо в решті захоплень – перевершую кота Матроскіна: вмію прясти, шити (від спіднього до пальта), плести на шпицях і гачком, вишивати в різних техніках, обожнюю бісер і власного виробництва прикраси з нього, часом малюю, особливо коли треба зекономити на ілюстраторі до дитячих книжок (кілька видала у співпраці з подругою), ілюструю в геть не ілюстраторських програмах, обожнюю збирати меблі, можу ламінат постелити, шпалери поклеїти, замка відремонтувати, припаяти щось… Багато чого можу.

Коротше, коло моїх захоплень і вподобань настільки широке, що іноді вмикаю улюблений серіал і дистанціююсь від нього якнайдалі. Або беру книгу. Поважаю фантастику і відверто не розумію людей, які ставляться до неї зверхньо, як до дитячої забавки. Якщо майбутнє забавка, то…

– Олено, почну з компліменту. Ви досить гостра на язик. Блискавично реагуєте словом. Це вам в житті допомагає чи, навпаки, заважає? Можете навести приклади?

Навіть і не знаю, чи варто сприймати гостроту язика за підставу для компліменту. Гра слів, скорше від неї підстави дочекаєшся. Язик-бритва – це така підступна річ… Часом безпечніше, спокійніше для себе перемовчати, а він (язик) так не вважає і обовʼязково якусь шпичку пустить. Хоча, як на мене, 99,9% усіх наших бід і проблем саме від недоказаного. Один не завважив за потрібне висловитись до кінця, другий, отже, потрактував як зрозумів, третій втрутився зі своїм баченням… а що на памʼять наразі кожен нарікає – поле для словесних баталій розширюється з… яка там прогресія збільшує щораз удвічі? Здається, арифметична? Десятки прикладів кожен відшукає у власному житті. Але… тут є і беззаперечний плюс: лякливі-обережні,  невпевнені у собі люди одразу відсіються, а вороже налаштовані – проявляться. Особисто для мене важливіше уникати підміни понять, коли базікання сприймають за гостроту язика, не зважаючи на… якби його чемніше сказати, незагостреність мовця. Намагаюсь, і інколи навіть вдається.

Блискавична реакція словом, якщо без жартів, межує з реальною небезпекою. Може, наприклад, спровокувати опонента на застосування сили, коли його амбіції в дискусії перевищують можливості (байдуже, хто почав першим), а частіше – на брудну помсту по-тихому… Теж, до речі, траплялося. І не раз. Тому мимоволі вчуся визначати, чи варто сперечатися і з ким, та про всяк випадок опанувала кілька прийомів самозахисту. В роботі журналіста потрібні речі, особливо – коли мусиш повертатися з вечірнього ефіру 11-м номером, пішки тобто, бо не з нашими зарплатами на таксі кататись. Чи придатні ці навички для оброблювачів? Побачимо.

Щодо прикладів… О, пригадала один випадок із студентського життя. Прочитала про туніське плетіння, захотіла мати такого гачка і собі. І от котрась із подруг сказала, що в магазині поблизу гуртожитку такі є. Знайомі дівчата з іншого факультету – я з агрономії, вони – із зоотехнії – якраз ішли в тому ж напрямку і запропонували своє товариство. Але якщо вони не поспішали – я полетіла б. На лихо дорогою трапився гурт хлопців і мої супутниці ще сповільнили крок. Я кажу: «Хутчіше ходіть, я поспішаю». А одна так поважно мені: «Народжений плазувати літати не може». Кажу: «Гаразд. Плазуйте, а я полетіла». Коли вони нарешті допетрали чому і з кого хлопці сміялися – обіцяли мене побити. І могли б, якби не боялися нашої згуртованості. А гачка я так і не купила, розібрали.

– У яких життєвих обставинах жінка стає гострю на язик? Для цього потрібні спеціальні умови? Чи це вроджений дар?

Зірка розгублена (сміється). Як невиліковна оптимістка, я воліла б, аби влучне слово було вишуканою оздобою цікавої розмови. Романтичне таке бажання. На жаль, буденність і романтика не поєднуються. Тому, коли чиєсь его, чиїсь амбіції прагнуть вразити, а не змігши – боляче вразити, показати вищість, зверхність, владу, принизити, знищити морально – це все оті спускові механізми, які слово у відповідь загострюють до стану зброї.  А взагалі, на мою думку, це як почуття гумору: або є, або нема. До речі, гостроязиким почуття гумору притаманне апріорі.

– Яке ваше найбільше досягнення у журналістиці?

«Вечірня казка на Житомирському обласному радіо». Був такий проєкт, існував кілька років до появи НСТУ. Здогадайтесь, хто його вів? Якось дідусь з району приїздив, аби розказала, чим казка велика закінчиться, бо «раптом з бабцею помремо і не почуємо кінцівки?» (Цитата). Сиділа в кабінеті шефа, розповідала. А потім – зміст наступної, ще більшої. Реформаторам казки виявилися не потрібними. Токсичні, напевне…

Дивлячись що вважати досягненням. Маю в колекції звання «Журналіст року» обласного масштабу, скількись дипломів різного ступеня місцевих, республіканських та міжнародних конкурсів. Але в плані досягнень це такий собі показник, лишень коли ніхто зі «своїх» на результат не впливає. В професійних змаганнях я брала участь або на вимогу, або як виклик обставинам і думкам інших (ці роботи, до речі, всі призовіJ). Ніколи не ходила в творчу відпустку на час підготовки конкурсної програми, хоч мала право. Тема вигадувалась на ходу, спікери знаходились на марші, програма робилася «на коліні» паралельно з основною роботою…

Весь цикл виготовлення програм я виконую самостійно ще відтоді, коли працювала з касетами та бобінами. На відміну від обласного радіо, операторів монтажу в районі у нас не було. І звукорежисерів теж. Компʼютер освоїла вже після  дочасного виходу з декретної відпустки. Один з дипломів, між іншим, – за режисерську роботу. Хоча ця незалежність, повертаючись до попереднього запитання, теж когось іноді дратує. На своє лихо я не амбітна, ніколи не прагнула керівних посад, чи стати Заслуженою і на фоні всього перерахованого це дратує ще більше. Бо лякає. А ми завжди боїмося того, чого не можемо зрозуміти. Психологія. От бути працюючою – прагну… І мати можливість вільного творчого лету. І це теж декого дратує.

– А розчарування у роботі і взагалі в журналістиці?

Ризикну накликати на себе спопеляючий гнів багатьох дипломованих  журналістів, але все таки скажу: журналістику я розглядаю як сферу діяльності, не як різновид освіти. Виключно коли одночасно якісно опановується ще  якась конкретна спеціальність. Інакше виші продукують оброблювачів інформаційного матеріалу без особливих знань і досвіду (як в Класифікаторі написано), але з дипломом про вищу освіту. Польові спостереження, на жаль. І причина найбільшого розчарування в журналістиці зокрема.

Пощастило, до речі, познайомитись з кількома закордонними журналістами, які працювали і наразі працюють в різних куточках планети для солідних національних видань у себе вдома. Знаєте, що найцікавіше? Всі мали вищу освіту, але жоден – диплом журфаку. Збіг, можливо.

А робота, якщо ти її любиш і вмієш робити (так, принаймні, кажуть), хіба може розчарувати? От заробіток розчаровує. Але ж ти роботу любиш і тому намагаєшся не зважати на цю маленьку прикрістьJ. «Творчо-організаційні» метання столичних керівних розчаровують… Важко зберігати бажання щось створювати, коли бачиш руйнацію, руйнацію і ще раз руйнацію, не без закиду на пишноту названу «реформою». На жаль, наразі слова «реформа, оптимізація, покращення» в сучасних українських реаліях асоціюються зі скороченням, фактичною фінансовою обдирайлівкою і відвертою маніпуляцією поняттями. Але говорити про це вголос – то ніби розкривати велику комерційну таємницюJ…

Хоча насправді, я так думаю, не від диплома рівень професійності та якість журналістики конкретного колеги/колежанки залежать. І навіть не від розміру окладу. На них дивним чином гнучкість хребта впливає: чим гнучкіший хребет – тим менше журналістики і тим більше розчарування у типу журналістах…

– Ваш гострий язик допомагає в умовах морального знищення досвідчених журналістів на Суспільному? Як?

Принаймні допомагає мені самій не втрачати самоповагу, часом  підтримати геть зневірених колег, вивести їх із стану апатії… Наша Леся недарма казала, що слово – зброя крицевої міцності. Воно і рятує, і вбиває. Я віддаю перевагу порятунку.

– Як думаєте, що тримає на плаву тих, на кого морально тиснуть? Як їм вдається вижити, не зламатися у ворожому середовищі?

Давно над цим міркую. Моя версія – істинно український ген наполегливої впертості (в доброму сенсі). Може прозвучить занадто пафосно, аж надто занадто, але ми – маленький прообраз великого українського народу (в сенсі величі, а не розміру) в його змаганні за власну ідентичність. Опонентам скажу: вивчайте матчастину, панове, читайте українську історію України і українців.

А якщо патетику залишити осторонь – то жити і не ламатися в умовах постійного тиску, відвертого чи завуальованого, триматися вертикально насправді надзвичайно важко. Мене, таку незламну та стійку, теж часом «накриває» депресія, але тоді я стаю саркастичною і… співучою. Спів – це мій антидепресант. А сарказм ніби асистує.

– На вашу думку, чому відбувається це явище?

Демонстративного тиску, знецінення, приниження?.. Багато причин, від рівня розвитку свідомості конкретних осіб до великої політики. Наразі назву лише одну «золотосерединну»: тому, що більшість колективу це дозволяє. Бо ж говорять вголос одиниці, решта… хтось мріє відсидітись, перечекати, хтось сподівається на диво нового керівника, хтось себе і інших переконує, що від спротиву стає тільки гірше…

Є такі навіть, хто посилається на «посттоталітарність» суспільства, наслідки геноциду, тобто звичку коритися, що вже в генах закарбувались… Ці, до речі, найнебезпечніші. А що від творчих людей справжньої згуртованості годі сподіватися – то настановлені вершити їхню долю (ніби на царство помазані, прости, господи) – і поводяться як феодали. А мовчазна «толерантна» більшість їм це дозволяє.

– Чи довго так триватиме?

Ну, щось має статися першим: або падишах померти, або віслюк здохнути. Тобто, або відбудуться суттєві якісні зміни у вищих ешелонах влади Суспільного (а ми ж говоримо про нього) і регіональні підрозділи почнуть відроджуватися, або від усього загалу філій залишаться жменька корпунктів з усіма наслідками. Наразі це має бути свідомий вибір кожного: прийняти мантру «Ми ніщо, ми – маленькі люди, від нас нічого не залежить», чи вказати її пропагандистам перелік недвозначних «адрес». Але для цього потрібна перед усім самоповага і достатній рівень кальцію у хребті. Читайте вище, як кажуть.

– Чи шкодуєте про щось у житті?

Хто не має за чим чи за ким шкодувати – той не жив. Шкодую, що поганий зір завадив мені втілити мрію стати дальнобійницею. Лише двоє жінок цього домоглися. Я могла б бути третьою, але… З тієї ж причини, головно через зір, хоча й не лише через нього, не мала шансу піти до війська, коли росія на нашу землю напала. На мою землю! Я родом з Донеччини. Я – Волноваха. Я побачила світ у волноваському пологовому. І незалежність характеру, мабуть, від того, що перші півтора роки життя минули у степовому селі (нині смт.) з надзвичайною назвою Привільне. Та додайте мамині поліщуцькі гени – вибухова суміш. Хоча, на превеликий жаль, пізніше знайомство з односельцями – практику там проходила – показало, що привілля, воля, свобода поняття їм незнайомі. Тому туди війна і прийшла. Це відсилка до розчарувань, до речі.

– Яке ваше найбільше щастя?

Ну, це запитання з тих, на які простої відповіді нема. В лікарні (коли «зросталася») я щоранку спостерігала одну й ту ж картину: під час обходу лікар запитував: «Ну, дівчатка (деяким за 70 було), як почуваєтесь?». Першого ж ранку я зрозуміла, що вислухає відповідь лише тоді, коли конкретно тебе запитає. Ну, а тому надалі обмежувалась коротким «Добре». А «жорстокий» лікар, не дослухаючись до скарг, ішов далі, кинувши через плече: «Болить – значить живі». Зміст зрозуміла значно пізніше: він з порога бачив хто в якому стані і як кому  болить. Мені все ще болить доля мого радіо, отже в професії я ще жива. І це, після всього, що з нами сталося, особливо впродовж останніх трьох-чотирьох років, – щастя.

Про особисте краще помовчу. Бо як в американських фільмах про копів: все, що ви скажете, може бути використане проти васJ.

– Що вам приносить спокій?

Гарний настрій рідних. Спілкування з однодумцями. Перегляд улюблених фільмів, ще й коли ніхто не відволікає. Цікава книга. Взимку додається спілкування з різнокаліберним птаством, маю дві годівнички, щодня їх наповнюю. Муркотіння кота. Коли гість вчасно переступає поріг студії, а після ефіру – благополучно дістається домівки…

І непохитна віра в перемогу правди. Одна з моїх найулюбленіших казок – «Синичка» Оксани Іваненко. Почитайте, дуже цікава.

 

 

 





1 коментар

  1. И ни слова о том, что поэтка, что делает прекрасные переводы, о том, что в Германии вышла книга переводов и оригинальных стихов Олены “Пятикнижие”, презентацию которой, даст Бог, войти в колею после этого ковидного сумасшествия, скоро сделаем!!! Ни об антологии “ПАРК Шодуара”, редактором и корректором которого была, ни о публикациях в Международном альманахе ” Свиток 34″? А только про коня, да горящую избу….

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ