Тернополянка розповіла, коли тиша буває страшною

0
195

Він любить тишу…

Коли вона, ніби густий медовий нектар, скрапує на саме денце втомленої свідомості.

Любить смакувати її кінчиком самого погляду серця, коли в ранковому передсвітанні чутно тільки те внутрішнє тук-тук – то дихає саме життя…

Коли ж тиша починає наповнюватися звуками новонародженого дня – це теж дуже цікаво… Ще не бачачи, ти вже чуєш, як народжується трава, вмивається казкового росою і всотує кожну молекулу ще свіжого повітря. Тому коли вдень ідеш по стежці – не гоже якось ставати на шовкове покривало запилюженим «кирзаком» чи гострим каблуком… Хочеться босоніж… Але вже як і кому виходить. Трава вибачить. Земля вибачить.

Тільки роса не вибачить, коли скаламутиться піском, кров’ю…

В тишині погожих ранків особливо страшно чути вибухи. Танків.

Після такого пекельного струсу повітря ще довго напружені вушні перетинки. Танкіст, заточений в броньовану шкаралупу живе між двох світів, на межі наказу і його виконання.

А коли все закінчується… То навіть ангели ненавидять слухати божественну тишу.

Адже тоді той, хто звик босоніж ступати по шовковистій смарагдовій траві… Вже не чує… Не чує остиглим краєм свідомості найгучнішого крику свого серця. Немає вже «тук». Тому тиша така неоднозначна…

Починається день…

Кожен повинен подумати, чим наповнити тишину своїх ранків…

 Наталія ВОЛОТОВСЬКА



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ