Тернополянин розповів, як він не сів у маршрутку

1
1975

perepovnena_marshrutka_1278558Я чекав. Як я її чекав. Була б у руках якась троянда чи хоча б гвоздика, здалося б, що я на побаченні чекаю вродливу панянку. А вона запізнюється, як будь-яка жінка. Адже маршрутка також жіночого роду, отже може дозволити собі запізнитися. Ось тільки вона дозволила собі запізнитися настільки, ніби є не старою розвалюхою, у якої скриплять усі шарніри-суглоби, а щонайменше супермодель з відповідними параметрами.

Я чекав. Вийшов зранку, як завжди сповнений надій і впевненості, що вона приїде вчасно. Адже вчора міський голова Тернополя пообіцяв, що комунальні служби працюватимуть, не покладаючи рук, щоб привести місто до порядку. А якщо не вірити міському голові Тернополя, то кому ж тоді вірити?

Я чекав. Найгірше не те, що вона запізнювалася. Найгірше, що чим довше її не було, тим більше нас, очікуючих, ставало. І ці люди для мене були уже не потенційні пасажири – вони були конкуренти за «місце під сонцем». І я, і вони розуміли, що усім місця не вистачить. Отже мова уже йшла про боротьбу видів. Тому що «вижити» у цій ситуації зможуть лише найдужчі і найспритніші.

І ось вона з’явилася на обрії. Їхала повільно, немов їй нема куди поспішати.

Не знаю як у кого, а моє серце почало калатати у грудях, мов скажене. До зупинки їй залишалося ще кількасот метрів, а ми дружно зробили крок уперед. І ще крок, і ще.

І ось ми стоїмо уже ледь не на проїжджій частині.

Вона під’їхала. Заскреготіли гальма і двері.

– З посвідченням можна? – пролунав тихенький голосок.

Це справжнє диво. Як цій бабусі вдалося першій добратися до дверей, прошмигнувши поміж нашими спресованими тілами, не зрозумів ніхто. Як і ніхто не зрозумів, на що вона сподівалася, задаючи питання, на яке могла бути лише одна відповідь.

І поки водій пояснював їй, що з посвідченням у нього уже є, з переповненого салону на нас дивилися очі.

І читалася у цих очах ненависть. Вони там, у тісноті, але не в образі, чудово розуміли, що чим більше нас заштовхнеться, тим менше життєвого простору у них стане. Вони ненавиділи нас за те, що ми стоїмо тут, а ми – їх за те, що вони уже там.

І я не пішов до дверей. Я пішов пішки. Не хочу, щоб мене ненавиділи, як і не хочу ненавидіти сам.

Повз, стогнучи, проїхала маршрутка. Як же я її чекав…

Марко КЛЕВЕЦЬ

1 коментар

  1. Автобус в сторону Золотогірської робив вчора лише два рейси замість 4-х. На зупинці “біля танка” скупчилося ввечері море народу. Коли ж нарешті підійшов до зупинки автобус і вдкрив двері, першою вийшла молоденька дівчина, щоб пропустити тих, хто бажав вийти, щоб самій зайти знову. Але тая маса , що чекала на зупинці, як почала прориватися в салон, що бідна дівчина там і не змогла сісти, хоча і голосно кричала, що вона заплатила вже за проїзд. Та цього ніхто не хотів слухати. Двері зачинилися і автобус, перекошений на один бік, поїхав. А дівчина опустила голову і почимчикувала мовчки вздовж дороги до Кутківців

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ