Ніч у Вероні або як тернополян вчепився блуд

0
408

veronaЦе було недалекого 2011 року…Спека неймовірна. Щоб хоч якось розважитись, ми туристи, мляво обговорювали прихід неоднозначного 2012 року з його 21 грудням і так званим кінцем світу… Та, зрештою, всі втомились і перебували у якомусь напівсні в очікуванні в’їзду у Верону. Чому наша поїздка була спланована таким чином, що побачити місто судилось саме під зірками – тяжко вже сказати, проте я особисто намагався себе підбадьорити тим, що ходити вулицями, по яких ступали Монтеккі і Капулетті, іншої пори просто неправильно! Отож, та-дам! Ми минули високу ковану браму, яка відділяла вхід до міста від траси і поринули в шекспірівську атмосферу.

Гід одразу звернув нашу увагу на великий круглий годинник на башті – незважаючи на ніч, чорні узорчасті цифри дуже чітко видно на сліпучо-білому тлі. Було за 5 хвилин опівніч… Я усміхнувсь про себе – італійці не лише знають толк у вині, а і молодші від нас на годину, адже мій наручний годинник, який забув перевести, показував уже майже першу ночі…

Я ще собі подумав: «Ніч у Вероні – це, мабуть, не жарти!». Однак нас чекало деяке розчарування. На оглядини міста виділили, хто б подумав про таку наглість – 60 хвилин! Проте, ще поки не наросло обурення і протест всередині нашої маленької групки, ми спокійно прямували, подібно до невеличкого стада, за керівником. Вийшли до центральної площі, поруч з якою був такий собі амфітеатр, схожий на той, що в Римі, і почули звук хорового співу.

«Невже це воно?!».

Я переможно оглянувся на сусідку, яка сьогодні скептично доказувала, що привидів не існує. Але все легко пояснилось.  Виявляється, у Вероні вночі мають звичку репетирувати актори і вокалісти оперного театру… Отож, поки відволіклись на неймовірну красу довкола. Як виявилось, місто не спало цієї пізньої пори! Туристи, безкінечні закохані пари, як юні, так і зовсім літні, неспішно ступали по… рожевих плитах, якими були вимощені затишні романтичні вулички. Так, то був справжнісінький рожевий мармур, місцями геть затертий ходою часу, але ж чого тільки він не бачив?! Все довкола було напоєне леготом, яким дихала маєва нічка, у вірші Богдана Лепкого – спокій, мир і любов. Тільки ми якось не зовсім вписувались у цю благодать із своїм бажанням протаранити історичні місця зі швидкістю ракети.

А далі був якийсь фантасмагоричний танок безкінечних італійських «places of interest» – видатних місць і, звичайно ж, славнозвісні і балкон Джульєтти, і вуличка, і будинки міфічних закоханих… Час летів із шаленою швидкістю, і ось залишилось 10 хвилин до завершення екскурсії. Ми вже повертались зворотною дорогою, як раптом одна з наших юних дам захотіла спробувати італійського морозива. Треба сказати, що спека, незважаючи на таку пізню пору, ще і не думала розсіюватись.

Тож група розділилась на два табори – перелякані туристи, що боялись загубити з виду чималий зад нашої гідесси, і прогресивна меншість, яка в знак протесту проти такого короткого візиту славного міста вже вишикувалась за юнкою, бажаючи і собі посмакувати смаколиком на італійській землі. Ми ще бачили залишки нашої групи, коли останній з нас викупив своє революційне морозиво, та й зрештою, як нам тоді здалось, дорогу назад, до автобуса, теж пам’ятали…

І тут я зрозумів, що серед «бунтівників» – тільки я один такий молодець. Все решта – дами, ну і ще один кволенький сивочолий професор… Отож, коли ми минули площу і вийшли до стоянки автобуса, яка до речі, виявилась пустою, всі погляди звернулись до мене, так наче це я дав команду відбитись від групи! Виходу не було, зробивши вигляд, що все норм, я попрямував у напрямку брами ( а це добрячих метрів 500). На губах ще не зник смак шоколадного морозива, тож я трохи заспокоївся. Говорили про те, і се, але дійшовши до годинника на вежі, зрозуміли, що йти далі на відкриту трасу, в ніч – зараз не вихід. Тому й повернули назад… Якось краєм ока я завважив, що годинник і далі показує за 5 хвилин опівніч, та було не до того, адже автобуса на місці не виявилось! Зрештою, може спинився?..

Попрямували назад до площі, звідки звернули кудись вправо, оминаючи амфітеатр із опівнічними співаками зліва. Так як це була одна з центральних вулиць, вирішили було обійти його, театр тобто, кругом. На одному з будинків я знову побачив годинник, і що найдивніше… він показував за 5 хвилин опівніч… Це було вже занадто! Я стрімголов кинувся вздовж кам’яної стіни, начебто знов у пошуках автобуса, та все було марно. Група, підхопивши мою тривогу, теж біг не спиняла. Яку відстань ми подолали вже й не скажу, проте калорій спалили чимало. Спізнюватись завжди неприємно, особливо, коли ти турист і розумієш, що якщо не встигнеш у свій автобус, то доведеться викласти кругленьку суму таксистам, щоб наздогнали свій диліжанс уже в наступному місті… Така думка не додавала радості нікому, особливо якщо згадати, що ще й половина запланованих сувенірів не куплена.

Отак взявшись за руки, гусачком вже не бігли, а приречено плелись в італійській солодкавій темряві, як раптом, подібно до примари старовинного замку із нічного мороку… виплив наш автобус…

Розсідаючись по своїх місцях, ми намагались не звертати уваги на роздратовані  і заспані погляди сусідів.

Проте ще більшим стало моє здивування, коли я виявив, що блукали містом…   дві години і весь цей час туристичний автоплан змушений був циркулювати містом – тривалі зупинки іноземного транспорту в таких містах заборонені… Так і не втямив – невже то така шалена сила бажання жінки, яка запротестувала проти вказівки гіда і час спинився?..

… на бензин нам таки довелось докинути… Та все ж смак неповторного веронійського морозива з присмаком містики і досі бентежить мою пам’ять…

Наталя Волотовська

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ