Тернополянка розповіла про подорож у центрі Європи

0
144

Завершився прес-тур у рамках поєкту #подорожуй_Україною, організований Буським медіа порталом у Закарпаття. Три дні подорожі були яскравими і насиченими. Адже період цвітіння сакур і тюльпанів неповторний і неймовірний!

Розпочалася наша мандрівка з Рахова, куди ми прибули вранці потягом. Мінус два, на вершинах сніг і сакура з малесенькими пуп’янками, Тиса бурхлива і повновода талими снігами, що навіть я побоялася купатися. Знамениті підвісні мости, вишиванки, місцеві кнедлики, визначні місця, пам’ятки, і розкішна виставка художниці Анни Волошин. Чудова харизматична вчителька початкових класів, яка першу картину намалювала в 48 років, стала для мене вже вкотре підтвердженням того, що коли талантом Бог нагородив, він неодмінно заявить про себе. Вона наскільки позитивна і тепла, що поруч розчиняєшся у її букетах, обіймах сонця, глибоких очах Землі,пейзажах, які вигулькують у вікна, як продовження полотен. Наша зустріч у будинку культури відбулася на рівні дива. Виставка «Мовою веселки» мала відкриватися завтра. Але тут є виставковий зал і ми зайшли поглянути, чим живе Рахів у культурному аспекті.

У дверях зустрічаємо привітну і красиву жінку, запитуємо чи можна глянути виставкові зали. Вона з радістю згоджується показати і заводить нас у кімнату з дивовижними малюнками. На вулиці морозець, а тут буяє стигле літо, зеленить гори довкола Рахова, п’янить чебрецем і м’ятою, бузками і маками, ромашками й конюшиною…

А потім уже майстриня, а саме вона нас зустріла, розповіла, що дуже хвилюється перед вернісажем, мають приїхати друзі з Києва, Ужгорода, Івано-Франківська, рідного Яремче. 60 картин цієї тематики уже бачили в її рідному місті, тепер на суд рахів’ян вона винесла понад сімдесят полотен. А загалом це її третя авторська виставка, відтоді, як взяла пензель в руки. Так літо красно цвіте на полотнах майстрині, осяяне особливим теплом, трепетом, любовю до рідного краю, що хочеться, щоб воно тривало вічно. Ділюся своїми побоюваннями, що здається, проста людина не може мати прямого доступу до цих таїнств природи, одиницям даровано унікальний шанс навчитися сповна сприймати сей найвищий дар і відтворювати його пензлем. Анна Волошин приязно усміхається і каже, що цього треба дуже хотіти. А я тішуся разом з нею, що їй це даровано Богом.

А як же в Рахові без писанки? Ми знали, що тут вона претендує на найбільшу в Україні. Ця красуня стоїть перед будівлею рда і приваблює до себе всіх перехожих. Цей головний атрибут Великодніх свят має 3.5 м заввишки з діаметром – 7,3м. Коли прискіпливо оглянути цю гуцульську красу в орнаментах місцевих мелодій, то можна знайти і сховані на яйці символи, а це букви «Х» та англійська «V», які означають всім відоме Христос Воскрес. Також на ній є невеликий підпис «Арт Марінець» – оскільки зробили її тато та син-Павло і Василь Марінці із сусіднього з Раховом села. Місцеві люди все знають. Ну як же без світлини біля цього витвору мистецтва?

Мандруючи Україною, не стомлююся захоплюватися її красою, неповторністю, розмаїттям визначних місць! Із шкільних підручників ми знаємо, що саме в нас – центр Європи! А знаходиться він саме тут, на території найвисокогірнішого району України – Рахівського, в Діловому. Це мальовниче село є початком піших маршрутів в гори та кінцевим пунктом української території. Дорога, що прямує над бурхливою Тисою, яка цьогоріч «з’їла» її частину і спонукала дорожників до укріплення берегів, межує з колючим дротом кордону з Румунією. Саме на цій дорозі нас вітали телефонні оператори, то з прибуттям у Румунію, то в Угорщину, даючи координати наших посольств. Навіть годину гаджети показували місцеву, що нас ввело трішки в сум’яття.

Історія відкриття центру Європи описана в путівничку, який можна придбати в Карпатському біосферному заповіднику. Цей заклад взяв під свою опіку це місце , створивши біля Ділового еколого-освітній осередок «Центр Європи». Саме тут бажаючі можуть одержати сертифікат про своє перебування у центрі Європи із занесенням свого імені до почесних гостей визначного місця України. Я одержала такий документ під номером 4457.

Історія знака сягає ХІХ століття. Тоді в Закарпатті відбулися геодезичні дослідження, які проводили провідні географи Австро-Угорської імперії. Вони готували проект побудови залізниці з Рахова в Сигіт-Мармароський. Попутно з цими роботами вони встановили, що у Верхньотисянській котловині знаходиться центр Європи. По-іншому і бути не могло, бо наші землі з глибини віків на перетині чи не всіх європейських доріг, слов’янська земля перегукувалася історією, духовністю, культурою і долею з цілим світом, але, попри те, ніколи не губилася в нім. Висновки географів зацікавили вчених з Віденського Імператорсько-Королівського військово-географічного інституту.

Вивчивши ретельно місцевість, вони точно визначили місце передбачуваного географічного центру Європи. 1887 року тут встановили історичний знак з каменем. Зважаючи на те, що євпропейська система цінностей зараз є панівною в світі, а це – географічний центр Європи, отже це ще й центр Землі – пуп світу!

Звичайно, багатьом країнам хотілося б володіти серцем Європи, тому і з’явилися заявки про істинність центру у Литві, Естонії, Угорщині, Білорусі, Польщі, Словаччині… Вчені стверджують, що дослідники використовують іншу методику розрахунку центру ваги Європи і схрещення їхніх координат припадає туди, де роблять «свої» центри. Наш найдавніший і ми знаємо, що саме Україна володіє європейським серцем. А щоб не виникло сумнівів, біосферний заповідник, проводячи конференцію зі швейцарськими колегами про закарпатські праліси, попросив їх провести спеціальні дослідження в архівах Відня, Лондона й Будапешта. І як твердить довідник заповідника, такі архівні документи знайшли у Відні і вони підтверджують, що Кайзерівсько-Королівський військово-географічний інститут в Угорщині займався відповідною зйомкою і зафіксував таку точку. В 1977 р. встановили новий знак з металу, котрий ще раз вказує, де саме центр Європи.Є ще тут і стелла з написом про достовірність цього надзвичайного місця.

А позначає його простенький, особливо непримітний, білий з блакитними гранями кам’яний стовп з довгим написом латинською мовою. У перекладі це означає : «Постійне, точне, вічне місце. Дуже точно, зі спеціальним приладом, виготовленим в Австро-Угорщині, за шкалою меридіанів та паралелей, в Європейській системі широт і довгот , встановлений центр Європи. Рік 1887». А перед знаменитим стовпом – ледь помітна металева «кнопка». Власне вона і є тією точкою, де перетинаються уявні лінії між землею Франца-Йосипа і Босфором, Лісабоном і Уралом, Кавказом і Північним морем. Кажуть, хто загадає бажання і торкнеться пальцем до самісінького центру Європи , тому вона відкриє обійми і допоможе у здійсненні мрій. Я торкнулася того місця з молитвою за мир. Буде мирне небо над головою, ми зможемо все на світі здійснити!

А далі в нас був щедрий на дива, компактний і розмірений Ужгород.Там уже було плюс 20. Про цей обласний центр завжди говорять з додаванням префіксу «най»: найзахідніший, найменший, найкомпактніший, найколоритніший… А ще це місто сакур. Саме тут найдовша в Європі з них алея, висаджена понад десять років тому. А от найдовшій у Європі липовій алеї – понад сто років. Щоразу захоплююся її величчю, коли буваю в Ужгороді. Особливо в пору цвітіння цих медоносів. Перш ніж пройтися набережною Ужа (маленька річечка Ужик десь закопана в труби), про це знає лише рибка з парасолькою, ми заглянули на найдавнішу пішохідну вулицю Корзо із скульптуркою дядька Миколи, який запалював міські ліхтарі. Захопилися і майданом з Великодніми інсталяціями і бомбезними тюльпановими клумбами. Набережна завжди дарує відчуття польоту. Створює необмежену видимість аж до горизонту. Зовсім поруч із знаменитим пішохідним мостом, на поручнях огорожі – найменша у світі статуя Свободи, вага якої – лише 4кг! Цей витвір мистецтва був тут встановлений у 2011р., але вже отримав шалену популярність серед туристів!Місцеві подейкують, що в Ужгороді понад чотири десятки маленьких, прикольних скульптурок, які тішать око і змушують уяву працювати. Маленький кораблик, що першим приплив рятувати «Титанік» в одному з положень ока – таки пливе річкою.Бачили ще унікальний телефон і цікавих їжачків. Найголовнішим сюрпризом Ужгорода для мене була зустріч із однокурсницею, журналісткою Ужгородської телерадіокомпанії Вірою Вишняковою. Саме з нею ми часто подорожували фестивалями радіо- і тележурналістики. А ще Ужгород мав свій міжнародний фестиваль «Рідний край», на якому я навчилася готувати страву густішу за борщ і рідшу за смаженЮ, з»івши яку, стаєш драконом-вогнедишцем… Саме Ужгород називають столицею бограча. Аромат і колорит Закарпаття не можна відділити від таких ексклюзивних страв, як банош, бограч, суп дзяма, кіфлики і домашні вина…

Завершувався маршрут прес-туру в Мукачево, де нас чекала літня спека до 30 градусів. Я вже дуже давно не була тут, з того літа, коли відкрила для себе, що в Закарпатті росте ківі. Це було дуже несподівано і я тепер, заглядаючи у двори, не могла розрізнити лозу винограду і ківі. Треба ще раз приїхати влітку і освіжити в пам»яті як росте той великий родич агрусу. Бути в Мукачеві і не торкнутися його вічності -замку, не пройтися тим камінням , яке пам»ятає ще Х1 століття, коли вперше його згадали в письмі, не побачити цю перлину середньовічної фортифікаційної архітектури, просто не можливо. Не скажу, що ми чули, як завиває чорт на дні 85 метрової криниці від обурення, що Теодор Коріятович його обдурив, давши такий мішок золота, в який влізло 2 монетки!!! Як довго не довбали в цій вулканічного походженння горі водограй, таки століттями пили звідти воду. Тому і не страшна тут була облога печенігів, орди хана Батия.

До речі, Мукачівський замок “Паланок” є однією з п’яти фортець у Європі, які ніколи не були взяті штурмом. Саме тут була найсильніша фортеця на сході Австрійської імперії. У дворах, двориках і терасах оживає історія з розповідями екскурсовода. Не можу не сказати про велике здивування не історією і пам’ятками, а сучасністю міста. До замку ми добралися автобусом (зеленим), зараз ви зрозумієте чому колір має значення, на який купили в кіоску квиточок за 7 гривень. Посадка особлива: схоже на метро, зчитування і турнікет, який пропускає тебе із сходинок в салон. Не в усіх це відбувається швидко і передбачувано. Для нас це була новинка, тому весь автобус з нами зчитував і водій окремо впускав, бо ми не встигали пройти. Думали, що ми незграбні, але це було всю дорогу від центру і до замку, що веселило публіку. Ми ж купили квиточок і назад, щоб не шукати кіоск. Але повернулися в місто на таксі. Яким же було наше здивуванння, що ми вже цим квиточком не скористаємося, щоб добратися до залізниці. Більше автобусів з турнікетами нема, треба купляти квиток у салоні у водія. З’ясовується, що проїзд за цим документом можливий лише у зеленому автобусі і тільки за одним маршрутом. Дивина та й годі. Це новий досвід.

Але розповідь завершимо весняним. Рожевохмарним. Сакури тут бомбезні! У Мукачеві, кажуть, росте 7 тисяч сакур на 30 вулицях міста. Загальна довжина вулиць із деревами японської вишні в місті – понад 4 км. Зокрема, квітнуть вони на найдовшій на Закарпатті алеї сакур, яка має протяжність 1 371 м. Бачили ми і алею на вулиці Ужгородській, де 8 років тому висадили 287 дерев. Ось така фішка в туристичній привабливості регіону! Але це цифри. А торкнутися рожевих суцвіть, відчути їх аромат, обняти цей величезний яскравий букет на фоні голубого неба – неймовірне задоволення! От за тим туди і їдуть!!!Подорожі дають незабутні враженння, які впливають і на фізичний стан. Філософи стверджують, що з мандрів ми повертаємося іншими людьми, кращими, відкритішими світу , бажанням пізнавати його і захоплюватися ним А він потім знову кличе в подорож! А хто не любить, щоб ним захоплювалися!?

Людмила ОСТРОВСЬКА, Тернопіль-Закарпаття

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ