Тернополянин Тарас Комаринський щодня долає від 15 до 32 кілометрів пішки

Тарас Комаринський – айтішник за професією, поет за хобі, журналіст за версією Спілки журналістів і просто людина згідно з теорією Дарвіна. Саме так він презентує себе у соцмережах. До себе Тарас дуже прискіпливий і так само обережно обирає людей, яких допускає близько до серця.

– З віком став більше побитим життям і менш чутливим, – віджартовується він. Саме завдяки гумору Тарас із дитинства пише пародії.

– Пародія має подвійний ефект, – розповідає Тарас. – Вона тішить автора, бо пародист, по суті, популяризує його твір. Хтось міг не читати оригінал, але прочитає пародію – і зацікавиться. Є й стимулюючий ефект. Автор потішився, а потім думає: «Ах ти ж, зараза, пародію написав. Тепер я напишу так, що ти тисячі моїх віршів перечитаєш і не знайдеш зачіпки».

До слова, мій колега, автор літературних пародій Микола Базів підказав, чим звичайна пародія відрізняється від лінивої. Звичайна повинна мати конкретну зачіпку і бути написаною тим самим розміром та в тому ж ритмі, що й оригінал.

Тарас поділився, що найбільш боляче йому читати слабкі вірші на релігійну тематику.

– Напише людина відверто слабенький вірш: ні рими, ні ритму, ні внутрішньої “математики”, – пояснює він. – Але вставить Бога і все, – критикувати не можна, бо ти одразу антихрист. Думаю, якби Бог прочитав усе, що про нього пишуть, то дві третини авторів, певно, вбив би блискавками.

«Наче прийшов у куфайці на бал»

Упродовж восьми років Тарас відвідує літературне об’єднання при НСПУ.

– Я колись працював у банку, – пригадує він. – Якось син прийшов зі школи й сказав, що їм задали написати акровірш. Я написав. Наступного дня син повернувся і каже: «Тату, ніхто не вірить, що ти автор. Ніби десь украв. Опублікуй його в інтернеті, щоб переконалися».

Тарас знайшов поетичний сайт і виклав вірш. З’явилися коментарі. Серед читачів були люди з літоб’єднання. Одна з них – Ольга Новоставська – і запросила його прийти на засідання.

– Я довго вагався. Коли прийшов, прочитав кілька гуморесок. Мені сказали, що добре. А коли почав слухати інших, подумав: нічого собі… Почувався так, наче прийшов у куфайці й валянках на бал. Зрозумів, що іще не готовий, і пів року не ходив.

Згодом Тарас прочитав статтю про поезію, усвідомив власні недоліки й почав працювати над собою.

– Літоб’єднання – це стимул вдосконалюватися. Це можливість показати себе і послухати інших. Вирватися зі своєї зони комфорту й почути критику. Бо від похвали людина деградує: думає, що вже досягла небес і працювати над собою не потрібно. Критика – стимул.

– Як ви відрізняєте конструктивну критику від знецінення?

– Конструктивна критика завжди має конкретні й чіткі вказівки на недоліки. А не просто “погано – і все”. І ще важливо: перш ніж критикувати, варто хоч трохи знати характер людини. Когось можна “розбити в порох”, і він зрозуміє. А комусь потрібно делікатно натякати поступово.

– Поети, зазвичай, чутливі. А пародисти?

– Написав пародію на твір одного гумориста і він досі зі мною не розмовляє. Навіть більше, образився ще й на тих, хто вподобав пародію у соціальній мережі. Але були й інші випадки. Коли я написав пародії на твори Володимира Кравчука, йому було приємно. Пам’ятаю, він отримав премію, а я після вручення прочитав пародії. Думаю, він тішився ними більше, ніж самою нагородою.

– Із соцмереж дізналася, що вас прийняли до Спілки слов‘янських письменників…

– Коли голова Спілки Володимир Барна запропонував написати заяву, я подумав, що він жартує. Як повідомили, що мене чекають на урочисте вручення квитка, я чекав розв’язки на кшталт: “вас знімає прихована камера”. Але ні, квиток за номером 190 я таки отримав. Для мене це великий стимул для самовдосконалення, аби відповідати підвищеним стандартам. Сподіваюся, що моя друга книжка, яку готую до друку, це доведе.

Гроші можна взяти в кредит, а час – у кредит не візьмеш

Тарас Комаринський має дві освіти: в галузі ІТ та юриспруденції. Каже, що вміє захистити себе юридично й не раз допомагав друзям.

– Ви добра людина?

– Думаю, що радше ні. Добрим гірше живеться. У книжці я навіть опублікував антилірику про добро. Не хочу бути настільки добрим, щоб на мені їздили.

Щастя для нього – це спілкування з близькими людьми і саме життя. Найбільше нещастя – смерть. Будь-чия.

– Як ви ставитеся до грошей?

– Гроші потрібні, щоб мати необхідне. Але якщо гнатися лише за ними, втратиш значно більше. Час цінніший за гроші. Гроші можна заробити, зекономити або навіть узяти в кредит. А от час у кредит не дадуть.

– Чи варто завжди говорити те, що думаєш?

– Варто не брехати. Але не обов’язково говорити все. Слова можуть перекрутити, використати проти тебе або через них можуть образитися. Іноді краще недоговорити або взагалі уникнути відповіді.

– Які люди викликають у вас повагу?

– Відкриті й щирі. Навіть якщо вони говорять те, що мені не подобається. З ними не завжди легко, але з ними безпечно.

– Що для вас означає жінка?

– Некрасивих жінок не буває. Кожна просто має зустріти свого чоловіка, для якого буде найкращою. У когось краса зовнішня, у когось – внутрішня.

– Які маркери, що найпершим підказує, що це саме твоя людина?

– Це спонтанно. Іскра. Але це миттєве відчуття потрібно перечекати, побути в ньому і перевірити з часом. Якщо іскра згасла, отже, не те. Якщо горить надалі – це вже щось справжнє. Це моя суб’єктивна думка. Тобто іскра іскрою, а розум треба вмикати. Тільки не одразу, бо завадить.

Рекорд – 32 кілометри пішки

Тарас каже, що намагається зберігати в пам’яті лише те, що справді потрібне.

– Якщо помилився, але зробив висновки, навіщо пам’ятати це в деталях? Головне, що свої дії на майбутнє вже перепрограмував.

Найбільше він любить прогулянки. У вільний час може ходити цілими днями. Бере із собою навушники і слухає аудіокниги.

– Якщо за день не пройшов хоча б 15 кілометрів, то день пропав. Мій рекорд – 32 кілометри. Я тоді пішки дійшов із Тернополя до Петриків і назад, а потім ще обійшов навколо озера.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА

Світлини: Наталія ЛАЗУКА