Лідер тернопільського гурту «Шафа Шамана» не боїться, коли йому дорогу переходить брюнетка

0
192

18386823_1466767630042064_223463388_nТернополянин Микола Шпаковський часто дивує фейсбучну спільноту постами надвідвертості і щирості, несподіваними жартами чи надто реалістичними віршами з матюками і простими життєвими висновками.  А який Микола Шпаковський, коли не жартує? Коли думає і самозаглиблюється… Про своє бачення себе і світу він розповів сайту Про Те.

Успіх як такий – це перший крок дитини, перше вимовлене слово, перша самостійно зловлена риба. Іноді здається, що все складне й так повертає до простоти, що мета, зусилля і час різьблять з людини генія. І кожен із нас є таким. Щодо моїх досягнень, здається, що це яскраві спалахи саме сьогодні, вчорашні вже не такі яскраві, блякнуть, а завтрашні ще будуть. Успіх як дорога і процес, тому треба йти далі, не зупиняючись. Ну хіба що часом треба трохи поспати і набратися сил.

Будь-який план ніколи не спрацьовує на сто відсотків, тому важливою є послідовність кроків, кістяк дій. Іноді буває, що заплануєш собі щось і вже паришся, що от виходить не так все взагалі. А згодом вже розумієш, що те, що відбулося зовсім не так – насправді було кращим варіантом, ніж ти собі задумав. Зрештою, все вирівнює наш любий Час. Я, мабуть, більше керуюся відчуттям часу і візуалізовую собі те, чого хочу і те, ким хочу бути. Детального плану свого життя як такого не маю, бо не все можу передбачити, світ зараз надто швидкий і мінливий.

Коли хочу нагородити себе, скоріш за все, я шукаю якийсь рок-концерт і йду на нього зі своїми друзями або просто втікаю у свою зону комфорту, щоб відпочити від усього. Любити себе треба, але та любов йде через призму відчуттів до людей, яких любиш. Основною нагородою для мене є те, що моя праця не пішла намарно і комусь вона стала корисною. А чому себе треба любити – це щоб кожного ранку хотілося зробити щось нове і легко вставалося з ліжка.

18386860_1466767586708735_835199108_nПриймаючи важливі рішення, переважно раджуся з найближчими друзями, які дурного мені не скажуть. Мусить бути якась виваженість, тому зважитись на щось мені буває нелегко і не надто швидко, особливо в пріоритетних завданнях.

Про прикмети. Якщо мені через дорогу переходить брюнетка – отже, вона просто собі переходить дорогу.

Поразки бувають красивими у своїй гостроті. Просто варто витримати паузу і не заганяти себе в кут мовчання. Насправді, коли програєш – спочатку находить якийсь такий екзистенційний смуток, відчуття чогось змарнованого, особливо, коли я вже наперед собі щось нафантазував. А далі йде розуміння того, що я принаймні спробував щось зробити, наважився помірятися силами і то в першу чергу із самим собою. Тож надалі роблю висновки, що саме мені завадило, чого я не врахував і як на майбутнє я можу зробити справу краще, з мінімальними втратами.

Для мене важливий саме конструктив у творчості, емоції – це вже другорядне. Нині тебе можуть любити, а завтра ні, бо завжди з’являються нові тренди і улюбленці. Тому реагую спокійно на захоплення інших мною, хоч і приємно почути щиру похвалу, розумієш, що недарма віддав сили і час на те, що реалізовуєш. А бувало й таке, що незнайома людина нав’язується, на грані наглості вимагає від тебе речей не дуже пов’язаних з творчістю. В таких випадках я роблю крок назад, мені стає некомфортно, тому що у свій простір впускаю лише найближчих друзів.

Відчував заздрість. Коли в дитинстві інші хлопці мали кращі іграшки, то було страшне, відчував себе обділеним. Вже потім я почав розуміти, що міряти себе з кимсь – справа дуже невдячна, бо передусім вганяєш себе в негатив і спустошення, стаєш безсилим. Заздрість – то коли хтось має щось або є кимсь, чого тобі бракує, а ти думаєш, що тій людині воно прийшло легко. Виходом з таких станів є неустанна праця над собою, вміння ділитися з іншими та захоплюватись їхніми перемогами.

У житті і роботі є жорсткість принципів, а є еластичність дій в залежності від обставин. В першу чергу є людина, а вже потім робота і конкретні вимагання. З таких принципів, мабуть, універсальні: не люблю, коли брешуть і виправдовуються, коли обіцяють, а потім в останній момент «кидають», а це зазвичай люди, які не вміють слухати і багато говорять, позаочі в тому числі.

18386892_1466767600042067_1784041735_nКритика є невід’ємною частиною творчого процесу, тому її навіть треба шукати, вчитись у кращих ніж ти. А відносно несправедливих звинувачень – то намагаюсь гостро не реагувати, насамперед запитую в тієї особи, які вона має факти про суть речей. Але такі вже ми люди і краще просто робити для себе висновки, щоб вміти передбачити ту конкретну людину наступного разу.

У роботі люблю чіткість і запланованість, зрозумілість завдань та вчасність у виплаті заробітку. А коли вже щось починає йти не так, збої в часі, невиконання наперед узгоджених зобов’язань, стаю ліриком, беру близько до серця, перегоряю і добряче виснажуюсь.

Мені добре з людьми, але ця любов вибіркова і дуже конкретна. Якщо говорити про самодостатність особистості, я ставлюсь до цієї тези трохи скептично, тому що всі ми є взаємозалежні і меж розвитку як таких не існує.

Не пробачаю лицемірства і зради.

У мене є кілька таких подруг і вони неймовірні, часом вчусь від них психологічного оперування їхнього мислення, раджуся з ними, питаю чи завжди «так» означає «так», а «ні» означає «ні». Ну й самі розумієте, що часом буває важко зрозуміти те, чого хоче жінка. Як на мене, дружба між чоловіком і жінкою може закінчитись, коли їх на ніч зачинити у темній кімнаті. Жартую. Або не жартую? Загалом, у любові чоловіки більш фізичні, жінки більш емоційні. Ну власне, зразу спадає на думку сексуальний аспект відносин чи вже якщо у них був секс – то вже дружба неможлива? Особисто вважаю, що коли є розуміння іншої людини, бажання відносин, пізніше в сімейному житті та дружба лише поглиблюється. Так, друзі інколи одружуються.

18387380_1466767613375399_361829575_nКажуть, що нас творить наше оточення. Якось свідомо не думав про те, що ношу з собою лінійку чи вагу, щоб вибирати для себе друзів. Очевидно, все стається само собою, через деякі життєві моменти, бажання до спілкування, міста проживання, спільні веселі і не дуже пригоди, зацікавлення, симпатію як до людини, довіру і підтримку. Якось так.

Якби зараз мені не бракувало грошей – ставився б до них веселіше. Гроші, вони як трансформація енергії в матерію і навпаки.

Коли сумно, шукаю щось, у чому б відволіктись. Найкраще в тому допомагає один метод – наїстися чогось смачного, зайняти себе роботою і не брати дурного до голови, а потім добре виспатись.

Вірю в Бога у людині і природі. Мій досвід мені часто прояснює, що деякі речі додаються наче самі, основне, почати йти в тому напрямку.

Щодо того, чим керований світ, хочеться частіше вірити, що то любов. Але тут я досі невпевнений.

Довідка. Микола Шпаковський народився 13 листопада 1983 року в с. Конопківка на Тернопільщині. Закінчив факультет психології в Люблінському Католицькому Університеті ім. Івана Павла ІІ, стипендіат Фундації Івана Павла ІІ. Засновник гурту «Шафа Шамана». Перекладає із польської, координатор та тренер у міжнародних проектах з мультимедійної журналістики. Лауреат ІІІ-ї Літературної Премії видавництва «Смолоскип», номінант-переможець Міжнародного Кінофестивалю «Куб», лауреат ІІ-ї Літературної Премії ім. Богдана-Ігоря Антонича.

Наталя ЛАЗУКА

18448127_1466767603375400_731621420_n

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ