Швейцарець вивчив українську мову і став волонтером

Швейцарець Лев розуміє значення слова «ухилянт». Він вивчив українську мову і став волонтером. Розповів, що перестав вірити російській пропаганді, відколи у Швейцарії познайомився з українцями. Українську мову вивчив швидко, адже знає кирилицю. Батьки Лева – серби.

Кілька днів Лев перебував на Тернопільщині. Тут на Спаса уперше скуштував трошки самогону. Каже, що смак нагадує сербську сливовицю.

– Як вас сприймають українські дівчата? – цікавлюся.

– Хай це буде секретом (сміється). Мені дуже подобаються українки. У Сербії гарні жінки, але їх особистість не така, яка мені потрібна. Українські дівчата – не галасливі. У тому їх перевага. Та це лише мій досвід.

– Ви розповідали про схожість української і сербської вишиванки.

– Я дуже здивувався, коли побачив українські вишиванки. Вразила схожість. Пригадую, як на День української вишиванки у Швейцарії одягнув свою сербську сорочку і прийшов у ній до парку, де зібралися українці. Мене питали: «А де ти її купив?».

До України Лев приїхав уже вп’яте. Був у Полтаві, Харкові, в Сумах.

– Як їхали із Харкова до Сум, у полі побачив обгорілі танки. Друг розповів: «Далі – ліс, а за лісом уже є росіяни». Коли захотів в туалет, ішов у поле. А солдат сказав мені: «Не можна. Там міни». Заміноване поле, замінований ліс. Зрозумів – я в Україні і потрібно бути дуже обережним. Кожного разу приїздив на тиждень. Цього разу приїхав на три місяці. Уже є досвід, але не знаю, наскільки я готовий до небезпечних ситуацій.

– Видно, що ви спортивна людина, у вас швидка реакція…

– Думаю, що дрону неважливо, який у мене вигляд і як я реагую. Потрібно постійно дивитися в небо й уважно слухати.

Коли ми їхали до Сум, я спостерігав за небом. Мій друг був за кермом. Ми не слухали музику в машині і не розмовляли. По дорозі бачив заправки, яких вже немає. Це не був страх загинути. Це був страх, що невідомо, що буде через п’ять хвилин. Коли летить ракета, розумієш: так, летить ракета. А коли нічого не чутно, а небезпека звідусіль, не знаєш, що буде зараз. Уже як приїхали до Сум, усе було по-іншому. Там нас чекали. Ми привезли великий генератор для людей з інвалідністю.

У Швейцарії є кілька фондів. Я активний учасник одного із фондів. Збираємо речі для українців: ліки, турнікети і так далі.

– Волонтер віддає. Але так буває, що коли ми віддаємо, одночасно щось для себе і черпаємо. Не обов’язково матеріально. Що здобуваєте ви, коли допомагаєте українцям?

– Усе дуже просто. Швейцарці востаннє воювали майже 180 років тому. Волонтерство показало мені іншу сторону спілкування. Якщо у Швейцарії хтось тобі каже «дякую», це зовсім інше, ніж «дякую» в Україні.

Пригадую, як ми приїхали до однієї жінки, яка жила в будинку без вікон. Швейцарцям таке навіть важко уявити. Запам’ятав, як ця жінка плакала і обіймала мене, коли ми дали їй гуманітарку і ліки. Вона часто повторювала: «Дякую, дякую…» Це було дуже емоційно. Розумів, що людині це потрібно.

У Швейцарії скажуть формально: «Дякую за допомогу». На – 10 франків чи 10 євро. Можливо ще запропонують каву. А в Україні абсолютно інакше: «О, дякую тобі, друже. Давай, щось поїмо. Приходь у гості. Розкажи щось про себе». В Україні більше емоцій. У Швейцарії все не так – робота важливіша, ніж зустріч із друзями. Звісно, я не скажу, що швейцарці холодні. Ні. У Швейцарії багато теплих людей.

– Ви – точно тепла людина.

– Дякую (сміється). Можливо тому, що маю слов’янські корені.

Пригадую смішний випадок, який стався у Швейцарії. На одному заході була група українців. Я сказав їм щось українською мовою. Вони були в шокові. А як дізналися, що я серб, то ще більше дивувалися. Адже це рідкість, щоби серби підтримували українців.

Щосуботи у нас можна скуштувати українську їжу і дати пожертву. За ці гроші ми купуємо те, що потрібно в Україні. Якось прийшла одна жінка, яка родом з Одеси. Уже майже 30 років вона живе у Швейцарії. Її чоловік – швейцарець. Вона звернулася до мене російською мовою. Відповів: «Я не розумію російської. Вибачайте. Знаю лише українську». Тоді вона спитала німецькою мовою, звідки я. Розповів, що народився у Швейцарії, але я серб. Пояснив, що українську мову вивчив, бо займаюся волонтерством. Їй стало так соромно, що вона не знає своєї мови. Далі говорила зі мною швейцарською.

Лев вільно володіє швейцарською, англійською, українською, сербською і німецькою мовами.

– Швейцарська мова не дуже відрізняється від німецької, але німці нас не розуміють. Якось допомагав німецьким волонтерам в Україні – перекладав.

Поки спілкуємося, Лев смакує наваристий борщ із салом в одному із кафе у Тернополі.

– Борщ вперше скуштував у Швейцарії, коли зустрівся з українцями, – розповідає. – Це було дуже смачно. Навіть не думав, що буряк може так смакувати.

– Чи є борщ в сербській кухні?

– Борщу нема. Але у нас є бограч. Через те, що серби були під окупацією мусульман, це дуже змінило нашу кухню. Багато турецький страв. Також для сербів звичними є сало і ковбаса.

– Ви куштували наш закарпатський бограч?

– Звичайно (сміється). Сербський бограч такий же. Тому і борщ дуже люблю, і бограч.

Дуже класно, що у Швейцарії є українська кухня. Щомісяця хоч раз іду туди, щоби поїсти борщу. Також люблю шашлик. До речі, я не їм солодкого взагалі, бо займаюся спортом. Але коли є український медівник чи торт «Наполеон», тоді я не можу сказати «ні» (сміється). Навпаки – дай.

– Ви у гарній формі.

– Дякую (сміється). Можна сказати, що це слов’янські гени. Раніше займався греко-римською боротьбою. Знаю, як себе захистити. Останні чотири роки – спортзал і турнік. Якщо матиму час, знову займатимуся боротьбою. Зараз обмаль часу.

Леву лише 23 роки, а за його спиною уже є досвід і драми на кілька життів. Показує свої татуювання. На руці тату із сербською кирилицею.

– Це дуже старий символ. Ще з тих часів, коли серби боролися з мусульманською окупацією. Підпис: «За короля і батьківщину. Воля або смерть». Мої предки під час другої світової війни воювали проти комунізму і нацизму.

На шиї маю тату трьох птахів. Це голуби. Кожен щось означає. Перший про одного дуже доброго друга, який, на жаль, помер два місяці тому. Другий птах про усіх моїх друзів і знайомих, які загинули на фронті в Україні. А третій голуб про моє нелегке життя в минулому. Багато пережив. Цей голуб нагадує мені, що тепер усе змінилося і стало краще.

Коли був підлітком, мав негативний досвід. Почувався самотнім. У школі не мав друзів. Усі були проти мене. Тоді я не був таким сильним, як тепер. Нині важу 87 кілограмів. А кілька років тому важив 60 кілограмів. Жодна дівчина не хотіла зі мною спілкуватися. Також були проблеми удома.

Я познайомився з хлопцями, які запропонували наркотики. У 16 років вперше палив траву. Коли мені було 17 років, уперше нюхав кокаїн. Був залежним від наркотиків більше двох років. Усе почалося відтоді, коли моя дівчина стала зустрічатися з іншим хлопцем. Мені було дуже боляче. Думав про самогубство. Шукав ліки у наркотиках. І мені стало все одно. Далі почав шукати іншу любов – сімнадцятирічним нелегально відвідав стриптиз-клуб.

Вісімнадцятирічним ледь не помер. Коли до мене прийшов лікар, то він був здивований, що я ще живий. Моє серце билося тільки 30 разів за хвилину. І я збагнув, що так не можна. Думаю, що це доля дала мені тоді знак жити далі. Але протримався два тижні і знову два місяці нюхав наркотики. Потім я побачив, як знайомі померли від наркотиків. І тоді я сам пішов до лікарні, де лікують наркозалежних. Мені було тільки 19 років. Зрозумів, що або зараз я змінюю своє життя, або буду в пеклі. І вже п’ятий рік я чистий.

Я мав так багато проблем і ніхто не хотів мені допомогти. Був зовсім сам. Потрібно було самому боротися з наркотиками. Зараз я волонтер і можу допомогти тим, хто потребує підтримки. Тому що я розумію, як це, коли ти лишився наодинці.

Зараз я дуже обережний усюди: у транспорті, в дорозі, з людьми. Перш ніж щось зробити, двічі подумаю. Намагаюся усе тримати під контролем, тому що раніше моє життя не було під контролем.

– Мабуть, у кожної людини бувають моменти відчаю. Коли здається, що уже все. Що б ви порадили тим, хто на межі? Це не обов’язково наркотики. Ситуації можуть бути дуже різними.

– Такій людині можу сказати: поглянь у дзеркало і спитай себе: «Це я? Що змінилося?». Потрібно пошукати, де той корінь проблеми. Є два варіанти вибору. Або скотитися вниз, або вийти з цього. Найбільший противник – не інша людина. Це ти сам. Коли я зрозумів, що найбільшої шкоди я завдаю собі сам, усе змінилося.

От перші шість місяців цього року у мене були дуже важкі. Я казав собі: «Лев, ти вже одного разу переміг. Давай». Якщо колись були проблеми, а потім кілька років усе добре, це не означає, що знову не можуть з’явитися проблеми. Життя – це іспит. Щодня бувають якісь ситуації, коли потрібно вибирати. З каміння, яке нам трапляється в дорозі, можна збудувати фортецю, сильну опору. Вважаю, що сильна фортеця – це наш мозок. Це моя філософія.

– Якщо повернутися до вашого минулого досвіду і вашої розповіді про українську жінку, в домі якої не було вікон. Чи проводили ви паралелі?

– Так, я не можу сказати, що моя проблема була найстрашнішою. Кожна людина має свою історію. У мене була війна з наркотиками. Мої друзі українці, які зараз перебувають на фронті, воюють з ворогом. У кожного своя війна. Але ми схожі у тому, що воювали проти чогось. Кожна людина, з якою тепер спілкуюся, має свою історію і свої перемоги.

– Що вам додає енергії, гарного настрою?

– Спортзал, мотоцикли, гарна блондинка, можливо одне пиво – і я щасливий. Більшого не потрібно. Я – байкер. Дуже люблю їздити на мотоциклі. Мені потрібна свобода. Маю мотоцикл Harley-Davidson. У дорозі можу перебувати шість-десять годин.

У дечому я старомодний. Не можу 24 години переглядати телефон. Хочу займатися спортом. Люблю ходити в гори. Подобається бути на природі.

Коли повернувся з України, побачив, що відрізняюся від молодих людей у Швейцарії. Там – ідемо на дискотеку, у нічний клуб, вип’ємо алкоголь. Класика, стандарт. Я не хочу бути стандартом.

Якось познайомився з однією гарною швейцаркою. Ми гуляли містом. І тут, бачу, летить дрон. Зйомка відео. Мені стало некомфортно. Тому що я знаю, що за дві тисячі кілометрів далі – це зброя, а не відео камера. Уважно спостерігав за дроном, куди він летить. Дівчина спитала: «А що з тобою? Усе добре?». Відповів: «Це може бути зброя». Вона сказала: «Я тебе не розумію». Не хочу кожного разу пояснювати швейцарцям, що я волонтер в Україні. Тому у Швейцарії мені легше спілкуватися з українськими дівчатами. Мене не розуміють, чому у барі я хочу сидіти так, щоб мені усе було видно. Чому я не люблю бувати там, де багато людей і галас, чому мені незатишно, коли летить дрон.

У Швейцарії дуже багато іноземців, але швейцарці люблять спілкуватися тільки між своїми.

На одному заході були швейцарці, які говорили неприємні слова про українців. Вони не знали, що я розумію швейцарську. Своїм друзям з України завжди кажу: «У Швейцарії ви тільки гості. Це не ваша держава. Тут є дуже-дуже добрі чистокровні швейцарці, є швейцарські волонтери. Але це рідко. Я народився у Швейцарії, добре розмовляю швейцарською, і все одно я іноземець. Навіть неважливо, що маю швейцарський паспорт».

У цьому українці мене не розуміють. Маю лише одного друга швейцарця. Усі інші мої друзі – іноземці. З одного боку я розумію швейцарців, адже багато мігрантів створюють проблеми. Але мігранти з Балкан чи Східної Європи інакші, ніж мігранти з Африки чи арабських країн. Ми інші.

Українцям не надто легко у Швейцарії. Але, на жаль, є багато українців, які не хочуть працювати. Вони приїхали до Швейцарії на дорогих автомобілях, мають великі гроші. Тримаються соціальних виплат і нічого не роблять. І я, як іноземець, їду у вашу країну, де війна, де летять ракети, а ви нічого не хочете. Знаю українців, які за три роки у Швейцарії не вивчили жодного слова німецькою. Не ходили на курси, щоб вчити мову. Я хочу допомагати українцям в Україні, а не українцям у Швейцарії.

До речі, і в Україні мав одну неприємну ситуацію. Три тижні тому у Львові в барі один чоловік підійшов до мене, побачивши, що я іноземець. Спитав, звідки я. Відповів йому, що я серб. А він сказав: «Нам сербські волонтери не потрібні – їдьте в росію». Вважаю, що він ніколи не був на фронті. Я думав: «Друже, коли ти чуєш, що я волонтер, то неважливо, звідки я. Ти мені кажеш «дякую» або не кажеш нічого. І пий свою горілку й покажи, який ти націоналіст у Львові».

Також у Швейцарії були схожі ситуації. Пригадую, рік тому молоді українці у Швейцарії слухали російську музику. Я підійшов і сказав: «Дай мені телефон. Покажу тобі, яка пісня дуже мені подобається». Я пошукав і ми слухали «Батько наш Бандера». Хлопці почали співати. Я сказав: «Послухай, друже. Ти тут у Швейцарії можеш співати «Батько наш Бандера», а не можеш воювати?». Або навіть не обов’язково воювати. Можна волонтерством зайнятися, можна трохи грошей дати. Ні. Ти тут, п’яний, тобі 22 чи 23 роки, слухаєш російську музику, а один серб волонтер часто перебуває в Україні і вивчив твою мову».

Це для мене не ясно. Що ви, такі патріоти, які можуть співати «Батько наш Бандера», робите у Швейцарії, Ірландії чи Канаді? Ви молоді, спортивні, високі, розумні і ви не готові допомогти вашій країні. Коли я кажу, що я волонтер за їх країну, мене питають: «А чому ти то робиш? Це твої проблеми, що ти допомагаєш Україні. Це твій вибір. Нам це не потрібно». Ось так мені якось сказали. Так, я знаю, що українці є дуже різні. Але я не зможу зрозуміти, чому ці патріоти і націоналісти перебувають за кордоном. Мене не люблять, коли це кажу.

За ці два роки я також познайомився з багатьма іноземними волонтерами і добровольцями, які казали, що просто хочуть воювати. А потім вони розповідали, що їм було дуже страшно в Україні. Війна – це не гра. Ніхто не буде так сильно воювати за українців, як українці самі за себе.

Також я познайомився з волонтерами, які зайнялися благодійністю тільки через те, щоби мати контакти українських дівчат. Казали: «А, знаєш, українки такі гарні». Волонтери теж дуже відрізняються.

Війна – це випробування для всіх. Але найстрашніша ситуація для тих, хто на фронті.

– Можливо ще є щось, про що я не здогадалася вас запитати, а ви хотіли б про це сказати?

– Єдине, що хочу додати: «Слава Україні. Героям слава».

Спілкувалося Наталія ЛАЗУКА