Поет з Тернополя ніяковіє, коли його називають геніальним

1
403

Сторінка за сторінкою листав пережите  заслужений діяч мистецтв України Олег Герман, зібравши величезну сім’ю шанувальників свого таланту в Тернопільському академічному театрі актора і ляльки з нагоди свого 70-річчя.

Для довідки. Народився 21 березня 1948 року в Чернихові. Навчався у Кобзарівській середній школі, у Львівській політехніці  й на факультеті художнього конструювання інституту прикладного мистецтва у Львові.

Працював  асистентом Тернопільської філії Львівської політехніки, старшим викладачем кафедри українознавства приладобудівного інституту, завідувачем відділу культури Тернопільської міської ради, заступником голови обласного об’єднання Товариства української мови (нині товариство “Просвіта”). Автор більше тридцяти наукових статей та більше двох сотень публіцистичних матеріалів у пресі. З 1995 року – проректор з гуманітарної освіти і виховання Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя.

Видав  понад два десятки книжок з поетичними і прозовими творами. Автор циклу музичних творів, учасник фестивалів авторської пісні «Оберіг», першого конкурсу української естрадної пісні «Червона рута». Режисер-постановник масового святкового дійства до 450-ліття Тернополя, врочистих програм «Хресна дорога України»,«Великодна родина» , режисер художніх телефільмів «Ріка часу»  та «Червоний жупан». Автор сценарію художнього телефільму «Князь Церкви». Підготував кілька програм з Галицьким муніципальним оркестром під орудою народного артиста України Василя Феленчака . Має неперевершену колекцію авторських малярських полотен філософського звучання.  І тепер успішно доторкнувся до постановки балетної групи «Т.А.Н.Г.о» -«Нескорені духом».

Дописавши довідку про цю талановиту, обдаровану Богом, багатогранну людину, уже і про творчий вечір можна не розповідати. Бо всім зрозуміло, що митцеві було що сказати, про що звітувати в такий поважний день.

Але як це було! Шляхетно, велично, тепло і достойно! Я одержала неймовірну насолоду від причастя  до свята Майстра, частинка від якого залишилася в  моєму серці. Тому я не можу не поділитися з вами тим позитивом, ніжністю, глибинністю його думок, громадянським і ліричним звучанням його слова, які, як молитви, створювали неповторну ауру  і залі.

Ми вийшли звідти, як сформований колектив, одним миром помазані. Але, думаю, ми і зайшли туди, як родичі, бо Олег напередодні до всіх особисто телефонував, запрошував. Вхід на імпрезу був не просто за запрошеннями, а запрошеннями поіменними, які  за алфавітом були скріплені буквами. Як на виборах, – кажеш прізвище і маєш місце.

Жодного вільного стільця у залі не було. Я не пам’ятаю такої прискіпливої організації. З фойє  починалося входження на гостину до поета. Закінчення замайоріло квітами, подарунками, посмішками, зізнаннями у давній і вірній любові.

Єдине, що Олег Михайлович  попросив, щоб слово  «геніальний» не всі казали, а хоч через одного, а то він кремпується від почутого. Я ж підкреслила нашу зустріч  його рядками:»Щаслива мить така мала, але ж була вона, була!».  Три години зустрічі з Олегом Германом стали миттєвістю, яка вже стала історією.

Я навіть гублюся сказати, чи Олег був головною дійовою особою. Головним було слово, з якого почався поет, пісняр, композитор, співак, художник-графік, різьбяр, вчений, чоловік, батько, дідусь, наставник, вчитель… Головним було дійство зі словом… Олег був виконавцем… волі Божої на цю днину.  Це було Різдво великого українця, який свій талант присвятив рідній землі. Він відтворював мелодію слова. І душа його співала  разом з нами.

Відкрив  палітру березневого вечора падолист поезії, який поступово перейшов у снігопад, на якому неможливо було не почути , як «яблука  згадок колишніх падають на папір». А потім сивий грудень прошкував до весни , розсипаючи «срібні борги». Так,  зима заборгувала нам снігу, і  дуже доречним було пряме включення співака і композитора, пісенного побратима ювіляра Василя Дунця, який зараз в Німеччині, з піснею «Падає сніг».

« У словах є дивна річ –

Політ уяви і реальності основа.

Для думки Слово – це незмінність і обнова.

Їх уникаєш і… нових чекаєш стріч,

Коли слова не розбредуться врізнобіч,

А постає із них довершена будова.» – говорить поет і згадує свої кроки до довершеності. Терновий вінок – символ терпіння, мужності, стійкості в боротьбі став домінуючим  на столику, що гармонійно вписався в  графіку сцен, задуманих автором вечора і головним його винуватцем. Вишиванка, гасова лампа, під світлом якої народжувалися перші рядки поезії, відкривалася книжкова і житейська мудрість.

– Кожен із нас відчуває тернові колючки в душі, коли йдеться про життєві негаразди. Квітів надовго не вистачить, вони гублять пелюстки і вянуть. – каже  пан Герман, – А терновий вінок- це моя доля. Вона має витоки, продовжується і  спонукає до праці, до відкриттів, до творчості.

«У чотирнадцяти рядках щемкого болю

Переплелись, як у вінку, мої думки.

Хотів розкрити тайни Слова… й навпаки

Ще більш заплутався в творіннях березолю.

Весняна пісня – не прихильна до контролю.

Було так всюди, з усіма, в усі віки…

І все ж ми прагнемо прорватися таки

В Палац Поезій, та… не знаємо паролю.

Отут і є увесь секрет і таїна:

Нас так багато, а Поезія – одна,

Живе в саду,

Що здавна звуть словесним раєм.

Ніхто її не в силі взяти у полон,

І не тому, що кожен з нас… не Аполлон –

Вона сама собі достойних обирає». – каже поет в одному з віршів. І ми розуміємо, що вона його обрала. Бо не було б тих величних сценаріїв з присвятами геніям України- Шевченку, Шептицькому, Небесній сотні, героям-захисникам  Вітчизни. Не було б книжок, які також лежать на столі на сцені. Їх назви промовисті, образні, символічні: «Прислухайтесь… Дзвенить струна», «Мелодія слова»,«Настрій полудневого дощу» ,   «Краплини тихої довіри»,  «Найпершою була любов» , «Душа болить словами», «Щаслива мить», «Хресне сходження»,  «Силуети», «Від хати до хати»…

Деякі з них ще пахнуть друкарською фарбою, удостоєні презентації на урочинах, як  збірка «Пастораль». Багато з цих книжок я тримала в руках, насолоджувалася його словом. В радіоефірі вони звучали і звучать в його неповторній тональності, виколисуючи кожен образ. Його трепетність до магії слова  передається на відстані, органною музикою вона звучить і у залі, ніби запрошує до світлиці чи до причастя.

– Поезію не слухають,- застерігає автор ,-  а відчувають, спивають, як вино – без поспіху, бо вона таїть в собі сяйво Зорі й тягар Хреста.

І вже ми розчиняємося в його думках, в тембрі голосу. На його питання, ми шукаємо відповіді  у нерозривному змереженні власних відчуттів, помислів та діянь.

Моє життя у цьому вінку і в цих книжках. – зізнається Олег Михайлович.-Щоб щось написати, треба його  прожити, пережити. Щоб написати про щастя, треба біль зрозуміти,  виболіти ним, тоді ніби очищення настає, світло.

«За солод – прегірка розплата, –

Переповів Сковорода.

Нехай! Як радість розпізнати,

Не взнавши, що таке – біда.»

Звучать уривки із його повістини (цей жанр для свого твору  придумав сам автор)»Співоча скеля»,  як в намисті нанизуються вірші з інших збірок: «Соло для двох ангелів»,«Жайворонки в місті не співають».Там йдеться про друзів, які приносять щастя.

І ми разом з Олегом  тішимося, що нас  так багато і не тільки в залі, а й поза ним. Він довірливо каже, що  пишається кожним, бо це  життєві вчителі …

Ми всі  розмаїті і в цьому наша велич. Ми різні, рівні, рідні…- по-Германівськи бавиться словом ювіляр.

А тим часом на екрані  оживають друзі, з якими довелося з»їсти не один пуд солі, які залишили слід у творчості  ювіляра і в житті… Ми їх знаємо – Гром’як,  Яворівський, Скорик, Гузар,Марчук, Плачинда, Герета, Мосійчук, Алич, Гевко, Дмітрух, Доскоч, Хаварівський, Шаблій і багато інших.

– Вчитися, це означає чути, чути  серцем. – говорить Олег Михайлович про  невидимий зв’язок з поколіннями друзів, з якими жив і живе в одному енергетичному полі.

І це коло розширюється. Кілька років  тому  письменника осяяла думка, що можна не тільки словом увіковічнити гідність, незалежність, перемогу, протистояння в боротьбі із загарбником, а й музикою, динамікою  та пластикою долучитися до цієї святої теми. І він написав лібрето до балету. Втілила задум заслуженого діяча мистецтв України  хореограф Любов Борисяк – керівник студії сучасної хореографії «Т.А.Н.Г.о» ТНЕУ .Так народився балет «Нескорені духом».

Ми мали можливість пізнати цей новий вид мистецтва, до якого причетний ювіляр. Незабутнє враження лишив  своєрідний колаж різноманітних танцювальних картинок,  об’єднаних  спільною темою:«Чим є свобода для нас, українців?». Головні герої балету – Нескорений, Свобода, Фатум, Диктатор – збірні художні образи, кожен з яких має свою місію. Бравурно і обнадійливо  в творі звучить  музика Бетховена,  Бурга, Ейнауді… Яскраве світло та спецефекти, неперевершена атмосфера, талановиті артисти подарували усім присутнім чудове доповнення до свята поезії.

Продовжили тему нескорених героїв прем’єрні пісні на слова  винуватця урочин у виконанні юних  учасників  Народної хорової  капели “Зоринка” імені Ізидора Доскоча під керівництвом Анжели Доскоч- «Ангелику», «Голос неба, поклик неба»,»Зорі». Тужливо  над залом звучали слова про материні три надії, які зоріли  над землею, – Правда, Воленька і Пісня.  Цих  дітей України  проганяли, зав’язували очі, щоб не бачили, як  над сестрами знущаються. «Воля прагнула зламати чорні грати»…а її на невірі розіп’яли. І залишилися в матусі кароокі три надії, які з глибокої ями проросли, як три пізні квітки.

– А допомагає нам вистоювати в борні «ВІН», – каже ведучий вечора і головний його герой, показуючи на образ Ісуса. – Його не треба шукати, треба відкрити серце і він  прийде, як ця музика, цей світ, як кожен з нас.

«ВІН» – це назва збірки  духовної поезії. «Він був  поет, поет невдаха і дивак, якого мають розіп’яти, замість слави – кулі, грати.

Він був сам посеред люду, цей шлях веде його  до суду. Глаголить істина, а ми не тямимо слова пророчі. Поети зайвина для хати,  не можуть ні терпіть принижень, ні мовчати.»

Коли Україні потрібні поводирі, ними стають  поети, бо служать вони Богові, а не владам. Тому і легко йти по линві над прірвою, бо хтось підтримує незримою рукою канатоходця між небом і землею. О, пан Герман пам’ятає той творчий вечір, який волею долі, був тут на сцені  лялькового  театру  35 років тому. Треба було узгоджувати програму, представити поезію  відповідальним людям… Але хто їх тепер знає, а Олега Германа знають у нас усі.

Ще одного чоловіка  такої фактури немає ні в Тернополі, ні в світі.  А він і досі робить відкриття, шукає, як би зберегти ту,  забуту, покалічену, бліду , яку ведуть через майдан продажності. І навіть, коли в одвіт – колючий іній, він не здається. Бо Україна для нього звучить холодним неспокоєм. Ми не можемо зрадити небо, під яким виросли, набираються сили діти і внуки, мовиться рядками поезії.

– То моє небо. І любов, і сльози, і мова, і пісня. – зворушливо говорить поет.-Коли в слові «родина» загубиш «Р» і «а», – будеш один. Мені любе Шевченкове слово «Украйна». Відділи «Ук», «а» – і лишається «Рай». Наш рай, який мусимо плекати, цінувати, повнитися ним, вирощувати, викохувати, мандрувати ним, тішитися цвіту, шанувати кожне дерево і любити тих людей, які  його посадили.

Україна подарована Богом, тому вона вічна і буде жити у віках, поки в неї є українські сини, українські діти… І підсумком цього чудового дійства звучить завершальний акорд:» Життя – не стишена хода, у ньому вічна боротьба… Життя безмірне і мале, у ньому радість рівна миті поміж стражданнями, але без нього порожньо у світі.»- сказав поет, який  подарував нам   неймовірне свято. І не заперечиш думку, але й нічого не додаси, бо краще за Олега Германа  про наше буття на землі не скажеш.

Він, запрошуючи на зустріч, казав, що хотів би  гармонійно поєднати багато жанрів мистецтва, показати  щось нове, що порушує звичне уявлення та канони таких заходів. Але він перевершив усі мої сподівання своїм талантом. Неймовірно тобі, Олеже , вдячна за цей подарунок у твій день народження! Ти геніальний. Тут я можу сказати це слово і ти не протестуватимеш. Почувай себе таким завжди!

Людмила ОСТРОВСЬКА

Фото Олег СНІТОВСЬКИЙ, Терен

 



1 коментар

  1. Та який геній, ну ви серйозно? Студентів і учнів примусово зганяли слухати його дурненькі віршики, і всіх від цього аж тошнило. Ще один поет, ага.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ