Священник з Тернопільщини розтопив серця ірландців, збираючи тисячі євро для ЗСУ

Про зустріч після недільного богослужіння в парафії Блаженного священномученика Миколая Чарнецького УГКЦ у Дубліні із душпастирем  для українців  о. Василем Корницьким  ми домовилися заздалегідь. Я мала можливість слухати святу Літургію, ангельські співи церковного хору. Велике враження справив святковий концерт різдвяної української класики у виконанні  українського   хору й інструментального ансамблю «Ґроно» з міста Кілкенні під керівництвом  Оксани Куровець, який виступив на запрошення отця.

Представники церковної громади висловили вдячність аматорам, які два роки тому об»єдналися в колектив з відданістю українській культурі та збереженню ідентичності далеко від Батьківщини. Я бачила, що ця година в церковних мурах просвітлила обличчя вірян, вони дякували за цю атмосферу умиротворення, яка нагадала їм свої домівки. З цієї ноти ми і почали розмову з отцем.

– Отче, передаю вам вітання від земляків з Тернопільщини, бо ваші Самолусківці Чортківського району, де ви народилися,   вас пам”ятають і огортають молитвами.

– Дякую. Там мої батьки, друзі. Відчув рідну землю.

– Ваша церква стала пристановищем для людей, зранених війною. Вони йдуть сюди зі своїми страхами, переживаннями, мріями і надіями. Після глибокої спільної молитви видається, що світ стає іншим, хоч, ми знаємо,  він залишається тим самим.Чому таке відчуття?

– Зміни відбуваються у нас самих, ми починаємо дивитися іншими очима на світ, коли молимося. Українці, які переживають війну, перебуваючи далеко від дому, від рідних, потребують великої підтримки. Вони прагнуть бути почутими, вислуханими. Мені багато людей кажуть після служби, що ніби вдома побували.Отже, тут вони зуміли знайти спокій, захист, любов і частинку України далеко від дому. Ісус дає нам більше, ніж ми очікуємо. Він дарує духовне оздоровлення. Тому і легшає, світлішає на душі.

– Розкажіть про українську громаду, осередком якої стала церква. Як збільшилася кількість парафіян за ці чотири роки широкомасштабної війни в Україні і чим живуть наші земляки?

– Наша громада існує тут близько 25 років. Її засновником був світлої памʼяті отець Сергій Келегар, який ще в кінці 90-х років ХХ століття згуртував людей, переважно заробітчан, які приїхали з України. До початку повномасштабного вторгнення московитських військ  в Україну я був єдиним священником в Ірландії, приїхавши сюди 14 років тому. На той час наша громада існувала в Ірландії тільки в Дубліні. Я  подорожував у різні куточки «Смарагдового острова» — хрестити, вінчати, хоронити. Коли з початком широкомасштабної війни кількість прихожан збільшилася в рази, стало і шість священників.

Наша громада в Дубліні не має свого храму, тому для служіння ми використовуємо римо-католицький. Тут я є ще сотрудником і капеланом для українців. Я багато читав про війну в Україні, бо моя родина, мої батьки — всі там живуть, але я не пережив дорогу на чужину в страхові і невпевненості,  митарств на кордонах, біль за розрив родини чи  втрати близьких.

Коли  побачив тут людей з різних куточків України, страх і розгубленість  в їхніх очах,  зрозумів, що я не знаю,  що таке війна. Тому моїм завданням, як священника, було створити для земляків  середовище, де вони відчували б, що їх люблять, за них дбають і ними опікуються, щоб люди зрозуміли, що вони не покинуті Богом, що Бог є частиною їхнього життя. Це відчуття безпеки дуже важливе, бо багато людей з дітками і  постійно живуть у дилемі, що їм робити: чи повертатися в Україну, чи залишатися тут.Вибір буде за кожним, але підтримка і розуміння мусять бути.

Наша громада – люди з різних куточків України з  різними  традиціями, але ми збираємося до церкви і разом єднаємося з Богом. Незручності в тому, що прихожани живуть розкидано по острову, змушені долати великі відстані до церкви. Водночас я їм дуже вдячний, що, попри труднощі, вони з такою завзятістю і любовʼю до нашої Церкви, до Бога долають перешкоди, і завжди дуже радий їх бачити.Нас єднає біль, війна, горе і велика віра в нашу перемогу над ворогом.

Після кожної Літургії, щоб побути разом, крім молитви, ми організовуємо чаювання. Організовуємо різні події, святкуємо релігійні свята і національні.

Цими днями в гостьовій кімнаті відбулася творча зустріч з  письменником-ветераном. Сергій Адаменко, уродженець Луганщини, який зараз мешкає в Ірландії, після окупації Криму росією,  у 2014 році, добровольцем пішов на фронт і там розпочав свою письменницьку історію. Він презентував книгу «Герої сучасності» та трилогію, до якої увійшли романи «Політ Метелика», «Погляд ворона» та «Крок вовка». Бажаючі мали змогу придбати книги з авторським підписом.

Дуже багато збираємо допомоги для України: гуманітарної, медичної, коштів на закупівлю необхідного для ЗСУ, на підтримку сиротинців та дітей-сиріт. Стараємося в нашій спільноті бути одною міцною родиною, організовувати прощі, як святими місцями Ірландії, так і світовими паломницькими центрами. Нас завжди єднає і повинна єднати щира молитва за Україну, і ми на кожній Святій Літургії молимося за всіх воїнів, які її захищають, за тих, хто в полоні, хто в окупації. Дуже молимося за мир і перемогу України.

– Отче, розкажіть про свій священничий шлях до Дубліна.

– Я народився в Самолусківцях і відколи себе памʼятаю, завжди хотів бути священником. Цьогоріч святкуватиму 21-річчя священства.

Розпочинав свою священничу формацію в Івано-Франківській семінарії, а потім закінчував священничі студії у семінарії Святого Духа в місті Оттава в Канаді. Дуже велику роль у моєму покликанні відіграли сестри служебниці Непорочної Діви Марії, які жили в нашому селі, проводили катехізацію з дітьми. У 1994 році вступив до Івано-Франківської духовної семінарії.Потім служив у Сполучених Штатах Америки, був парохом у Рівергеді, зараз є священником Стемфордської єпархії.

Після смерті отця Сергія Келегера тут, в Ірландії, владика Гліб Лончина, тодішній апостольський візитатор, шукав священника, який би знав англійську, зміг на запрошення архиєпископа Дубліна приїхати в Ірландію і бути капеланом для українців.

У березні 2012 року я приїхав до Ірландії і почав служити в українській громаді. Багато наших українців, які приїхали в Ірландію і одержали  тимчасовий захист, живуть в ірландських родинах, не маючи  власного  транспорту. Господарі привозять наших людей на богослужіння і залишаються.

Ми надрукували Літургію двома мовами: українською та англійською, і  деякі частини беремо двома мовами, щоб вони відчували себе частиною нашої спільної молитви, щоб найголовніші молитви звучали і їхньою рідною мовою. Я проводжу службу і для місцевих парафіян. Бачу, що  людям дуже важливо пізнавати обряди один одного.

– Всі, з ким розмовляла, казали, що ірландці з великим розумінням і співчуттям прийняли  напад росії на наші землі…

– До широкомасштабної війни, знаючи, що я з України, спілкуючись із нашими діаспорянами, ірландці відкривали для себе нашу країну. Розуміли, що ми не якесь село в росії, а ми незалежна держава, розвинена, самодостатня. європейська. А коли цей агресивний напад зі всіх боків  відбувся, мігрували на острів наші люди, ірландці були дуже щирими, справді зрозуміли наше горе, бо вони також виборювали свою незалежність і наші історії дуже схожі.

Я бачив і в себе, і в ірландській парафії, наскільки люди з відкритим серцем відчинили свої домівки і прийняли понад 100 тисяч біженців з України. А в перший день російської агресії ірландці попросили мене  відслужити Месу за мир в Україні. Тоді у  нас було кілька кошиків і ми їх поставили просто так у церкві, і люди після служби, склали туди 27 тисяч євро на допомогу Україні. Це знак того, наскільки вони перейнялися нашим горем.

Звичайно, з плином часу ентузіазм трішки спав, але дотепер є підтримка. Кожної неділі ми виставляємо  скриньку для адресної допомоги ЗСУ і люди з обох громад складають  до 700 євро. Зараз маємо акцію збору « кава – чай» для ЗСУ  в обох громадах. Люди часто підходять до мене і кажуть, що моляться за мир в Україні. Ми спільно  багато молимося до Бога, щоби Він допоміг зцілитися. Всі українці потребують загоєння ран війни. Тільки Божа любов здатна зцілити.

– Чого навчила вас служба за ці роки?

– За останні 4 роки вчуся бути поруч і слухати людей, співпереживати їхні болі, травми, розчарування. Люди потребують бути почутими Богом у молитві і їхнім священником. А за роки священництва навчило, що найголовніше  це любити людей і створювати таку атмосферу в церкві, щоб вони відчули тут дім.

– Ви на службі казали слова підтримки парафіянам,  висловіть їх і для України та українців на рідній землі і тим, хто не вдома.

– Найперше, хотів би, щоб кожен українець чи за кордоном, чи в Україні єднався в неустанній молитві до Бога за припинення війни. У цій війні ми можемо перемогти тільки світлістю духу й молитвою. Даруючи час тим, за кого ми молимося, ми проявляємо глибоку і дієву християнську любов.Нехай наша молитва стане містком, через який ми будемо торкатися інших людей, стане духовним фронтом для наших воїнів і кожної стражденної душі, яка зараз в Україні найбільше потребує Божої благодаті та світла.

Я завжди молюся і прошу всіх своїх парафіян у Дубліні єднатися, слухати один одного, підтримувати, адже так нам буде набагато легше подолати особисті переживання чи турботи. Бажаю, щоб ми всі жили в Божій любові й любові один до одного, це нас обовʼязково зцілить і війна припиниться, настане справедливий мир.

Людмила ОСТРОВСЬКА, Дублін. Ірландія