Від Монблану до окопів: витривалість мандрівника з Тернопільщини стала силою солдата

У Хмельницькому видавництві  «Лілія» побачила світ книжка воїна, мандрівника, автора ютюб-сторінки «Впізнай світ з нами», мешканця Клювинців Чортківської громади, що на Тернопільщині, Віктора Гоцалюка «За поворотом – світ». За цими словами – вулкан емоцій, як Вікторових, так і моїх, життя позділене на «до» і «після».

Ми ходили в зимові Карпати в одній зв”язці, потім при можливості спілкувалися, на рівні дива перетиналися в аеропортах в перельотах Європою. Ми просто знали, що ми є на цьому світі і нам було достатньо. Я безмежно вдячна Вікторові за те, що він пішов захищати той світ, який ми всі любимо, за довіру читати  перші розділи з книжки, які він  писав уже в окопах.

Ми спілкувалися лише через мережі, коли в нього були моменти для такого зв”язку:

«Ремонтуємо окоп. Той самий, в який нещодавно влетіла ефпівішка. Знизу хлопці подають якісь дошки, а ми з Белим зверху підставляємо їх, натягуємо маскувальну сітку. Поспішаємо, але не метушимось. Кидаю погляд навколо — чи нема ще «пташок» у повітрі. Тиша гуде, як перед грозою. Всередині — адреналін. Ми з ним старі знайомі. Але цей — інший. Не той, що на серпантині в горах, не той, що між фурами на трасі, коли обганяєш мотоциклом. Цей — сирий, хижий, важкий. Не туристичний, коротше. Ось, який-не-який, ремонт зробили. Бігом в окоп — далі в бліндаж. Там вже ніби й безпека, але тіло ще дзвенить. Адреналін не відпускає. І я ловлю себе на думці: що колись же спеціально за ним ганявся. Шукав його — у дорозі, в швидкості, у ризику. Смішно, правда? Тоді — заради гострих відчуттів. Тепер — просто щоб вижити».

Минулої вести він мені написав:

«Я зараз на передку, але наскільки це можливо — потроху пишу книгу. Вона ще в процесі, але вже має форму. Це дуже особистий текст: мандрівки, війна, життя між вибухами й дорогами. Хотів би, щоб ти глянула. Не як редакторка, а як людина, яка відчуває слово. Мені важливо знати, чи воно справжнє, чи тримає. Не знаю, скільки буде часу — і, можливо, це те, що залишиться після мене. Якщо матимеш змогу — я скидатиму частинами. Буду дуже вдячний. Бережи себе».

Його слово справжнє, бере за живе і довго тримає. Я завжди вражалася  його талантом оповідача, а почавши читати розділи, захопилася  його письменницьким хистом.

«Кішка на війні. Ночі тут дивні. Ворог б’є так щільно, що темрява зникає — і небо з землею спалахують, немов від сотень блискавиць. На мить усе видно, як удень. Потім знову тьма. І знову — вибух. І знову «день». Це може тривати годинами. Але навіть у найгустішій темряві завжди пробивається промінь світла. Для нас він прийшов у вигляді… кішки. Вона з’явилася зненацька, після довгої відсутності. І не сама — за нею бігли кілька  кошенят. Вони шукали прихистку й знайшли його саме тут, поруч із нами, серед вибухів і тривог. Ми жартували: « Навіть кішка знає, що наш бліндаж — найнадійніше укриття». Ми сміялися, хоч сміх був гіркуватий. Бо коли світ довкола руйнується, навіть маленьке муркотіння нагадує: життя не здається. Воно тримається. Воно муркоче». Я ще не маю в руках  виданої в твердій палітурці книжки «За поворотом – світ», але енергетику її змісту відчуваю до клубка в горлі, до болю в душі, бо я  впродовж року  тримала руку на її гарячому пульсі народження.

«Моя книжка буде не тільки про війну і не тільки про мандри. Це буде історія про життя, яке триває всупереч всьому. Про людей, яких я зустрічав у мирі й на фронті. Про те, що ще хочу встигнути після цієї війни. Книга, якої не мало бути. Але буде,» -ділився Віктор.

Вітаю автора з прем”єрою,  з перемогою, бо це справжній подвиг – віддзеркалити з окопів воєнне сьогодення і дати світлий посил нам, читачам.

«Ще недавно я мандрував світом. Будував плани на підйом на Матергорн.А тепер… Замість льодоруба — автомат. Замість гірських стежок — окопи. Замість панорами Альп — діри в будинках і небо, повне заліза.І все ж…Я вірю, що навіть ця дорога веде вгору. Бо ми боремось за життя, а не за смерть. І ми — не самі».

Він вміє виокремити те, що рятує від лихих думок, від яких із окопа не втечеш, але вони тоді спокійніші і не такі докучливі, як він каже.

«Вибухи швидко повернули мене з казкового сну про гори  в жорстоку реальність, я дуже чітко відчуваю, що в мені з’явилася якась наче чарівна скринька з теплом і енергією, звідки я можу черпати сили для того, щоби рухатися далі і наполегливо докладати сил для нашої перемоги». Автор  навіть хотів  назвати її «Між війною і горами», «Між двома світами: від засніжених вершин до диму посадок». Було ще кілька робочих назв. Але Віктор  зупинився саме на цьому  життєствердному заголовку. Бо за кожним поворотом – новий, не бачений світ, який прагне відкриття і вселяє надії, що ти їх неодмінно зробиш.

Особливістю цього автобіографічного твору, зміксованого з  мандрів і війни, є те, що, читаючи, ти стаєш учасником цих подій, бачиш красу світанків у горах і прислухаєшся з автором до тиші, в «якій навіть собаки не гавкають». «Ця книга народжувалася двічі. Вперше — у розрідженому повітрі гір, у тиші пустель і на нескінченних стежках, якими я йшов усе життя. Вдруге — під свист дронів, гуркіт обстрілів і в тісноті окопів. Мандри навчили мене йти довго. Війна навчила — дихати обережно і цінувати тишу. Це книга не про подвиги. Вона — про те, як не зламатися, коли твій світ руйнують до фундаменту, як витривалість мандрівника стає витривалістю солдата. І про те, як не втратити в собі людину, навіть коли темрява вже всередині. Без прикрас. Як є».

«Я сідаю в автобус, і все навколо здається дивно звичним: сидіння, запах пального, легкий шум шин на дорозі… А всередині мене — хаос. Тривога змішується з рішучістю. Кожен кілометр наближає мене туди, куди не хотів би їхати, але мусив. Я дивлюсь у вікно, і спогади про мандрівки постають як кадри старого фільму. Гори, річки, далекі міста… Там я відчував свободу. А зараз — цей автобус несеться до війни. Сиджу тихо, намагаюся піймати себе: тривога і спогади переплітаються, і я готовий до того, що мене чекає попереду. Я знаю, куди їду. І чому».

Читаючи твір, я вловлювала крилаті ємкі фрази, які не часто і маститим письменникам вдається видавати:

«Окоп — це вулиця, що стала домом. Місце, де життя і смерть сидять поруч через тонку глиняну стінку», «Бути українцем – це постійно відстоювати свої права на існування», «Доля непередбачувана, а весь світ вміщається у наплічнику солдата», «Час на війні — тече по-іншому. Не в годинах. У моментах між «було» і «майже». Між кашею — і прильотом». «Хтось каже: «Розкажи про фронт». А мені ближче згадувати свої подорожі. Бо для мене війна і мандри — це не два окремі світи. Це одне життя. Коли ночуєш у бліндажі під обстрілами — згадуєш, як ночував у наметі десь у Балканах чи на Кавказі. А коли піднімаєшся на Монблан чи Сивулю — ти вчишся витримувати важкі підйоми. Ті самі, які потім знадобилися тобі в окопах». «Третя година ночі. Десь там, за кілька кілометрів, глухо бухкає. Хтось, мабуть, уже не встане. А ми сидимо на ящиках і стискаємо холодний метал, ніби це рятівна ниточка, яка ще тримає нас тут, серед живих… Війна — це коли ніч розривається вибухами, а ти вчишся цінувати кожен подих. Колись, після перемоги, ці рядки стануть спогадами. А зараз — це наша реальність. І все ж у глибині душі я тримаю іншу картину: шум водоспаду в Маняві, сміх дітей у Карпатах, дорога, що веде вгору.Туди, де буде новий світанок».

Чому саме зараз видрукували книжку? Автор відчув, що поставив  крапку і поділився враженнями: «Дивне відчуття. Ні радості. Ні полегшення. Просто тиша. Цей текст писався довго. Між дорогами, позиціями і тими ночами, які краще не згадувати». А потім  кількаденна відпустка все вирішила.

«Відпустка — це не про відпочинок. Це коли, нарешті, можна трохи побути в тиші й розкласти все в голові. Саме в такі дні я зрозумів, що ця книга вже не моя — вона готова йти далі. Я її просто написав. Як умів. Як жив. Далі — хай живе своїм життям».

Цей документальний автобіографічний твір ще раз нагадує, що усе стабільне, цінне для нас,  може змінитися. Існують сили, імперські ідеї, які прагнуть захоплювати, використовувати, заміновувати,  навіть  вічні гори,можуть бути зруйновані. Ця тема, як оголений нерв, який не всі  поза фронтом не відчувають.Книжку варто перекласти мовами світу і презентувати не лише в Україні. Світ мусить почути цей тонкий діалог,  вибудований Віктором Гоцалюком  між руйнуванням і відновленням, війною та життям, щоб  знати на чиїх плечах лежить його безпека і докладатися  до встановлення справедливого миру.

«Чотири роки  війни. Ми її не хотіли. Ми не нападали. Ми не кликали її. Але вона прийшла. І тепер ми боронимо своє — проти ворога, що втричі більший, чисельніший, озброєніший. Я їду в автобусі. На мені бронік, каска, автомат, що бʼється прикладом об скло при кожному повороті. За вікном — світанок. Сірий, напружений, ніби втомлений. І знищені будівлі — села, де колись співали півні, а тепер стоїть лиш бетон без вікон. Повний автобус солдатів. Різного віку. Хтось спить, поклавши голову на автомат. Хтось гортає телефон. У кожного своя історія. Але зараз у нас — спільний маршрут. Ми їдемо на ротацію. Міняти тих, хто вже втомився, хто тримав позиції тижнями. У кого втрати, у кого “трьохсоті”, у когось — порожній погляд.Їх треба замінити. Вони мають поїхати, щоб повернутись до себе. Ми — їдемо туди. Ми знаємо, що нас чекає. Ми знаємо, що не всі повернуться. Але мусимо. Бо хто, як не ми?»

Людмила ОСТРОВСЬКА