Повномасштабна війна росії проти України так чи інакше зачепила кожного, хто вільно дихає, творить, думає, мріє. Демократичний світ зрозумів, щоб зупинити агресію росармії, потрібна сила. Нею стала не тільки новітня зброя, а й людські ресурси України і країн, де живуть наші земляки. Настав момент дуже зрілої єдності в усвідомленні свого прагнення перемоги та спротиву.
Одним з найчисельніших інструментів на шляху визволення від цього абсолютного зла, яке несе загрозу світові, став волонтерський рух. Добровольці стали посередниками між донейторами і потребуючими, ланкою, де зустрічається пропозиція допомоги і попит на неї. Ми почали розмову з пані Валентиною Тимчук, очільницею асоціації українців Португалії «Добре серце» із феномену волонтерства, яке з’єднало весь світ довкола болю України.
– Волонтерство для мене більше, ніж життєва позиція. Я вибрала цю ношу сама у 2014 році, коли почалася війна в Україні. Ми з чоловіком зі Львова переїхали сюди на початку двотисячних. Двоє дітей залишили з батьками. А коли стали трохи на ноги, забрали сюди і дітей.
З Майданівським рухом в Україні, ми почали тут виходити на мітинги підтримки, проводити фестивалі, ярмарки зі збором коштів на допомогу активістам в Києві. Тоді я зрозуміла, що потрібна організація не тільки для статусу, щоб можна було реєструватися на заходи, а й щоб біля нас гуртувалися португальці, а ще тут вітається громадянська ініціатива. Так і народилася наша асоціація.
Я часто буваю на ефірах радіостанцій і коли запитують, чому саме волонтерство і про мотивацію, то я не дуже і розумію запитання. А як по-іншому? Адже українці, які за кордоном, відчувають те ж саме, що й ті, хто на батьківщині, ми пуповиною зв’язані.
Нам хочеться також зробити свій внесок у вирішення проблем, які є в Україні, а зараз внести свою лепту у нашу перемогу. От ця допомога та підтримка дає нам можливість відчувати себе потрібними, частиною боротьби за волю, яка відбувається на теренах Батьківщини. Тобто, волонтерська допомога – це емоція для серця, яке б’ється в унісон з Україною. І якщо вона в біді, то спокою немає і в наших душах. Важко дивитися, як звичний світ валиться на очах. Якщо можу хоч якось допомогти, я допомагаю, – каже пані Валентина.
«Добре серце» українців у Лісабоні – це команда волонтерів, які роблять безліч добрих справ для України: збирають кошти, допомагають нужденним та дітям, військовим, що захищають цілісність нашої держави, проводять заходи солідарності та патріотичності, ініціюють благодійні акції та вирішують багато інших проблем, які поставила війна.
Команда, за словами очільниці, невелика: «внутрішня”- десять адміністраторів, які приймають колегіально рішення щодо планування проєктів, ініціатив, заходів. «Робоча» – це постійні помічники , які відгукуються на заклик з проведення тієї чи іншої благодійної роботи.
– Поруч з тернополянами Оксаною і Віктором Бутковськими, Лілею Галушкою, Олександром Дубовченком, Ларисою та Андрієм Мархіянчуками представники всієї України: Світлана Лень ,Оксана Друцул, Галина Гречук-Семенюк , Петро та Марія Топали, Галина Сембай, Ольга Мирна, Тетяна та Валерій Радчуки, Маріяна Недич, Ігор та Наталя Ткачі, Звенислава Марко, Галина Мриглод, Леся Флякович, Юрій Чайка. Я всіх не можу назвати, бо буває хвилеподібно різна кількість людей, яким я дуже вдячна.
А ще у нас є величезний загін волонтерів-«фрілансерів», які періодично можуть брати участь в різних ініціативах. Таких багато у світі, бо ті люди, що долучаються до справи, стають, як осередками «Доброго серця» у своїх містах, країнах, континентах.
– Якими виконаними проєктами ви пишаєтеся особливо?
– За 9 років ми реалізували багато задумів і всі мені дорогі, бо за ними стоять люди: як ті, що допомагають, так і ті, кому потрібна допомога. Ми збираємо і відправляємо медикаменти на передову та Львівський і Київський шпиталі. Щороку до тисячі кілограмів гуманітарних вантажів розходяться Україною, адже ми роками співпрацюємо: на Тернопільщині із Бережанською школою –інтернатом, на Вінниччині з Будинком-інтернатом у місті Плисків, з родинами атовців у Львові. Нам вдалася добра справа, організувати реабілітацію побратимам добровольця АТО, снайпера 24 Яворівської Залізної Бригади Назара Семаніва.
Був у нас міжнародний проєкт «Подаруй дитині радість». Маючи список дітей-сиріт, чиї татусі загинули на війні, ми купували і передавали їм подарунки. А потім цим діткам, які йшли в школу, ми дарували «Портфелик від діаспори». Наповнювали його не тільки канцтоварами, а й одягом, солодощами, так, що він важив понад 5 кілограмів.
Ми – це «Добре серце», львівська організація «Допомога сім’ям АТО», українці з Ірландії, Німеччини, Польщі, США.Ми стали «Святими Миколаями» для 50 діток – купили і передали кожному індивідуальний подарунок (одяг, солодощі, іграшки). Це було у 2018 році. А вже через рік до нас долучилися Туреччина, Австралія , Італія, Латвія. І ми змогли вже подарувати радість 75 діткам. Ось так ініціатива невеликої за чисельністю української організації у Португалії об’єднує українців у різних куточках Європи і світу.
А ще ми брали участь у всесвітній акції «Об’єднані прапором» , яка була присвячена поверненню Криму Україні. Прапор підписують у різних країнах, у різних містах, щоб висловити підтримку. Наша громада отримала його із Лондона, перед тим його підписали українці і кримські татари у США, Канаді, Австралії та Малайзії. Коли подивишся маршрут, коли бачиш, скільки підписів стоять на полотнищі, розумієш: разом ми справді сила. Такі акції ми проводимо, щоб світ знав про Україну, що в ній росія чинить геноцид нації.
У Португалії своїми заходами ми нагадуємо місцевим політикам, інтелектуалам, простим людям, що Крим – це Україна, війну в Україні розпочала росія, і знищення людей, яке вона чинить на нашій землі, загрожує світовій цивілізації, тож плакати «Stop Putin! Stop war!» – у нас постійно під рукою.
– Велика і масштабна агресія росармії в Україні змінила зміст вашої роботи?
– Останній рік війни ми переключилися на допомогу військовим. Багато поїхало українців з Португалії на війну. Ми опікуємося адресно воїнами Михайлом Навроцьким, Андрієм Іванюком, Володимиром Азовським, сім’єю , світлої пам’яті, Вадима Кочкіна. Тісний у нас зв’язок із волонтеркою – зв’язковою ЗСУ, тернополянкою Галиною Теплою. Вона 15 років прожила у Неаполі, а в 2020 році вирішила піти на фронт, оскільки дітей уже поставила на ноги, а кінця війни не видно. Вирішила, що там принесе більше користі. Зараз вона на передовій. На її військову частину ми висилаємо палети понад 600 кг із тим, що замовляють тернопільські воїни. Вона на місці розсилає землякам у військові підрозділи. Купляли тепловізори, берці, прилади нічного бачення, рації, дрони.
І ще приймаємо від нашої подруги замовлення. Якось пакували посилки на фронт, а прийшов до нас чоловік з Тернополя запитати чи немає у нас бандажів, бо синові треба в район Бахмута. Його дружина Наталя Дрозд із Тернополя з волонтерами відправить на передову. Він був дуже схвильований, бо вдалося знайти лише один бандаж. А ми якраз закупили. До того, що він просив, ми додали ще й теплий одяг, шкарпетки, ласощі і лимони, каву і вийшло в нього замість однієї посилки –три. Дружина уже надіслала світлини для звіту. Цього року ми були «Миколаями» для дітей Харківської і Миколаївської областей, де діти святкували під сирени тривоги і розриви бомб. Залишилася у проєкті сім’я із Львівщини. Марія Ракус має 9 донечок, які вже підросли і двоє навіть вийшли заміж.
Пані Марія рано лишилася вдовою, її чоловік воював у складі «Правого сектора напочатку війни, а комісувавшись додому, мав хворобу несумісну з життям. На знак вдячності за нашу увагу багатодітна мама вишиває і надсилає нам вишиванки бісером, які ми продаємо на ярмарках, збираючи гроші для нужденних українців.
Новий струмінь нашої роботи – співпраця з благодійним фондом Галуста Гульбенкяна. Коли в Португалію почали прибувати українці, рятуючись від московських окупантів,представники фонду зустрілися з нами і запропонували надати грошову допомогу біженцям з України. В першу чергу ми запропонували проєкт, який набрав найбільше пропозицій серед наших волонтерів, які найбільше знали проблеми земляків, – забезпечення українських шкіл всім необхідним: підручниками, навчальним приладдям і канцтоварами. Якщо у нас в суботніх школах навчалося до 80 дітей, то цього року прийшло в школи понад триста учнів.
Було дуже прикро, коли ми замовили всього необхідного на 2 тисячі євро у Харківському видавництві «Фоліо», а його розбомбили росармійці. Довелося шукати знову, бо ж гроші адресні. Так ми натрапили на книжкову гуртовню в Тернополі. Нам дуже допоміг її працівник пан Андрій Тичинський. Ми придбали на 10 тисяч євро книжок і всього необхідного для школи. Директори казали, що за всі роки вони не мали такої кількості таблиць, наглядних матеріалів, приладдя та підручників, які послужать кілька років, залишаючись у школах. Разом з асоціацією українців «Мрія», якою керують тернополяни Валентина, Іван, Маркіян П’єхи, (прізвище Іван П’єх, якщо сім’я то П’єхи? Бо щось засумнівалася, зауважте (ми відправили в минулому році 18 фур гуманітарних вантажів в Україну.
З перевізниками посилки доходять до чотирьох днів, так що наші ароматні лимони ще більше тільки настоюються. У нас цьогоріч величезний урожай цих фруктів. Ми їдемо в села, де великі сади, кажемо, що в Україну треба лимони. Не було ще такого, щоб нам хтось із португальців відмовив, навпаки, самі привозять і пропонують. Ми їм дуже вдячні за це. Немає великих волонтерів чи менших, коли хоч одну добру справу зробиш, комусь у цьому світі легше стане жити, світ покращає.
– На початку війни мені доводилося їздити на передову з волонтерськими вантажами і я споглядала, з якою любов’ю воїни в першу чергу розбирають дитячі малюнки. Зворушливо зустрічати такі виставки у бліндажах чи в місцях дислокації підрозділів наших захисників. Я бачу, у вас на складі також багато малюнків: і португальських, і українських школярів…
– Учні зі шкіл «Родина», «Світлиця», «Оберіг», центру «Натхнення», «Український віночок», з багатьох дитячих садочків і португальських шкіл приносять малюночки до нас на склад. Роботи учнів ми кладемо зверху в упаковки і їх першими і розбирають наші захисники. Нам для звіту потрібні світлини з товарами, а вони люблять фотографуватися з дитячими малюнками, розвішують у бліндажах, кажуть, це нагадує сім»ю, своїх дітей. Дуже затребувані ті аркуші зі сценками мирного життя, яскравого сонця, синьо-жовтої символіки. А вже які легкі були валентинки, ангелики, пташки миру! Це дуже зворушливо, ми вдячні всім за людяне серце і тепло душі.
– Як ця шляхетна і потрібна справа змінила ваше життя?
– Додала багато хвилювань, безсонних ночей, переживань. Феномен у тому, що втоми немає, є гарне відчуття віри в себе і свої сили. Я зрозуміла, що волонтерство – це унікальна можливість стати кращим, допомагаючи іншим. Кожен, зокрема в нашій команді, став , як на мене, досконалішим. Бо ця справа потребує відповідальності, організованості.
Ми навчилися швидко й ефективно працювати, перемикатися між завданнями. Особливо в нас цінується надійність. Тобі довіряють, бо знають, що ти не підведеш. Стаєш рішучим.Ми так боялися чи зможемо провести акцію «Портфелик від діаспори», що починали з 15 адрес першокласників, а потім стало 75 подарунків. Так ми на передову починали збирати посилки з кількох штук, а люди почали зносити смаколики, лимони, теплі речі, спальники, білизну, ліки, які потрібні завжди, бо їх на фронті легко можна втратити, і вийшли великі обсяги для кількох перевізників. Для захисників також важливо знати, що їхній тил забезпечують люди, які люблять свою справу і відчувають себе потрібними тут і зараз.
Отже, волонтерство – це ще й неоціненна можливість бути корисним, відчувати і свою силу, бо ніякі гроші світу не замінять почуття виконаного обов’язку. Тому організація допомоги це завжди хвилювання, це дуже емоційна історія. Я завжди дякую всім, хто хоч чимось долучився до цього процесу. Дякуємо і нашим захисникам, які утримують, знищують та женуть геть з нашої землі ворога.
– Якщо поставити на терези ваші подяки людям, що допомагають Україні, і вдячність українців, яким ви допомогли впродовж цих дев’яти років благодійної праці, яка шалька переважить?
– Ми ж не працюємо за подяки. Головне, що робимо добру справу, нас десь люди також відчувають, підтримують і відбувається такий кругообіг добра над планетою, від якого зло тьмяніє. Мені хотілося б, щоб переважила шалька нашої подяки Богові, за те, що ми можемо це робити і інші люди – спожити.
Митрополит Шептицький колись сказав: “Більше поту – менше крові”. Піт економить кров. І коли піт переважить кров, яка проливається на передовій, тоді ми переможемо. Бо ніхто не зможе перемогти згуртованих людей — націю, яка воює за своє життя.
Думаю, що зараз кожен українець робить чи мусить робити свій особистий внесок у вигляді доброї справи задля майбутнього України, а можливо і всього світу.
Людмила ОСТРОВСЬКА
Наш спеціальний кореспондент
Лісабон, Португалія