Тернопільська співачка Ольга Монастирська записала нову пісню «Сильна».
– Моя творчість неконтрастна за останні місяці, – розповідає Ольга. – Тему війни я підкреслила ще кілька років тому. А недавно реалізувала нову пісню «Сильна». Це як боротьба проти слабкості, заклик до впевненості і свободи, віри у майбутнє.
Ця пісня відрізняється від інших тим, що не весела, не мажорна, не жартівлива. Ще й складна гармонією. А ще драматична, контрастна за текстом. Тут не лише в нотах складність для вокаліста, але й емоційний стан. Її як можна віднести до пісень «реквієм», так і до тих, в яких є надія майбутнє. Сама назва про це говорить – “Сильна” .
– Що вплинуло на стиль створення і виконання пісні?
– Для описання конкретної теми потрібен досвід пережитого. Те, що дуже впливає на мою емоції, потім обов’язково відображається у моїй творчості. Тому я нічого не вигадую. Пишу все, як відчула, як пережила.
Музику до пісні «Сильна» написала давно, та не могла спочатку підібрати слів, аби правильно лягли на ноти. Для мене в піснях важливішим є не виконання чи якійсь технічні можливості релізу, а правильне співвідношення слів до нот.
Є такі пісні, яким замало досвіду життя одного року, потрібно прожити і кілька років, щоби правильно і правдиво передати суть. Пісня “Сильна” – є однією із таких. Тема та ідея про сильну жінку, а тепер вирішила поєднати це з Україною.
До спільної праці, а саме студійного релізу долучились друзі Юрій Майданик та Ігор Яснюк. За це їм щиро вдячна. До пісні підібрала цікавий образ: етно вінок відомої тернопільської майстрині Інни Рудик.
– Які рішення в ці місяці давалися тобі найважче? Чому?
– Залишитись під час війни вдома. Дотепер багатьом моїм знайомим моє рішення незрозуміле. Адже я прожила більше 12-ти років в Америці і маю можливість туди повернутись.
У моменти, коли летіли ракети по всіх куточках нашої країни, мені здалося, що я безпорадна, що нічого не можу робити. Найперше склала у валізу вишиту сукню. Потім за якийсь час перекладала валізу ще кілька разів. Це улюблена сукня, яку часто вдягала на концерти. У валізі вона дуже пом’ялася, мені стало шкода і я все повиймала назад. Порожня валіза додала мені впевненості і спокою. Думаючи, що вже нікуди не поїду, знайшла час для творчості.
– Що найбільше тебе вразило в теперішній реальності?
– Мужність, сила духу наших військових. Та героїчними вчинками славляться люди похилого віку і навіть діти.
Коли бачу, як на фоні героїв бодай якось хочуть виділитись деякі світські персони, це смішно. Вже пора зрозуміти, що для гламуру час минув. Тепер слава інших людей. Тих, які захищають нашу Країну: військових, лікарів, волонтерів, рятувальників, комунальників і так далі. Тому деякі популярні зірки несподівано зникли, а деякі оправдовуються патріотизмом.
Приємно вражає творча молодь. Телевізійні марафони, що з’явились за часів війни, відсторонили популярність деяких музичних, платних телеканалів. А ще умови перегляду змінились, адже коли звучить сигнал тривоги, то краще спуститись в бомбосховище. На мистецтві це також позначилось. Виділились справжні артисти. Відсіялось непотрібне, а з’явилось багато нових зірочок. Такого, як за лічені дні змінюється Україна, я ще не бачила ніколи.
– Коли востаннє відчувала безсилля і чому?
– З початку війни також нічого не могла робити. Спочатку це був шок, потім стрес, пізніше безліч необґрунтованих, поспішних рішень, які зводились до того, щоб покинути Україну. Але заради чого? Що може бути краще за мою землю? Я ж нею живу, оспівую її. Чужий світ не дасть мені цієї енергії. А з віртуального я багато не почерпну.
Проживши трохи в чужій країні, я відчула різницю у розвитку і якісному рівні життя. Все це завдяки верховенству закону і прав, які створені для людини, а не проти неї. Будь-який українець одразу ж там відчув, що значить дотримуватись закону. Притому він не ставав убоги. Такі умови може мати демократична держава. Будь-який конфлікт у розвинутій, демократичній країні вирішується дипломатією. Тому хочеться дещо пригадати і подякувати нашим українцям, які вже давно проживають у США. Вони зуміли не лише зберегти, але й відтворити маленьку Україну там.
Українська діаспора ще у 2007 році мене здивувала своїм патріотизмом. Вони активно діяли і до війни, бо добре знали, як має виглядати Україна на фоні світу і що вони є її обличчям.
Будемо відвертими, десять-п’ятнадцять років тому не всі пишались своєю символікою, культурою, мовою в Україні. Через те у світі українську націю не розпізнавали. Казали, що ми росіяни, що немає ніякої різниці. Питали: а де така держава Україна і чи взагалі вона існує як така? За це мені було дуже прикро.
Не можна приховувати, соромитись свого, вихваляючись чужим, запозиченим. Бо чуже добре не знаємо і виглядаємо неграмотними та смішними. Це неповага до себе. Приміряючи чуже – це наче позичити одяг не свого розміру. Можливо така убогість комусь була вигідною? І той , хто нібито позичав, а точніше нав’язував, виглядав дуже милосердним. Адже позика спонукає до покірності, смиренності, вдячності – ну чим не раб? Ще й дурний, бо добровільний.
Ті українці, які жартома відповідали що вони «раша» бо російською було зручніше для них, вже тоді віддали пріоритет країні агресору.
«Добрі і прості люди» – це був гладкий комплімент для інших, аби мовчали і не виділялись. Деякі, щоб бути просто добрими, почали соромитись свого.
Перша хвиля еміграції ,яка опинилась за межами України, добре пам’ятає, хто змусив їх виїхати. Адже вони покинули свої домівки не з власної волі, а щоб залишитись живими. Тому з презирливістю відносилась до тих українців, які приїхавши в пошуках кращої долі за океан, маючи вже свою державу, безглуздо демонстрували російську культуру. Ці люди угруповувались ближче до росіян, щоб мати якесь лице на фоні світу і бути серед «так званих своїх». Саме на чужій землі чітко підкреслювали, що з Україною їх нічого не пов’язує. Виходить , проукраїнська діаспора зробила для України більше, ніж деякі, що приїхали тоді з українським паспортами.
Я знаю, що в ті роки мої пісні і багатьох інших україномовних артистів вважались неформатом. Та лиш порівняйте, як усе змінилось. Супер хітом тепер стає славна пісня «Ой у лузі червона калина» і ніхто тепер не скаже, що це неформат. Сфабрикована пропаганда російськомовного контенту дає тріщини. Нарешті пробудилась наша національна свідомість.
Українське завжди було в моді, просто це треба було відстояти і правильно показати. Якби українська культура нічого не значила і прирівнювалась до масштабу одного регіону, то стількох її творців не було б убито. Але якщо убити сокола, то його нащадки все одно не стануть плазунами.
Також дивують і не дають мені спокою ті люди, які не розуміють, що таке – віддати своє життя заради визволення від окупанта. Слово «визволення» розумію більш масштабно.
– У чому відчуваєш себе сильною?
– Моя сила у моїй впевненості. Чітке розуміння того, чого хочеш, дає заспокоєння і це допомагає у правильному виборі, пошуку себе і вдосконаленні. Не страшно бути неідеальною. Страшно коли думаєш, що ідеальна. Самозакоханість заважає розвитку. Я можу ще багато чого не знати і в чомусь бути слабкою, але на те Бог дає роки, щоб навчитись.
– Кому допомагаєш і як?
– Тепер дуже стало модно допомагати, волонтерська діяльність. І складається враження, що той, хто цього не робить, якийсь бездільник. Але уявімо, що всі стали помічниками, волонтерами, залишивши основну свою роботу. Одразу ж перестають працювати усі підприємства, заклади освіти, медицини. Мені здається, що немає непотрібних професій. Ті, хто працюють у звичному режимі, допомагають країні досі. Уявіть, що медсестра робить перев’язу і знімає це для соціальних мереж. А що, як таких перев’язок за день 20, а то й більше? Чи професія журналіста. Інформацію знати завжди потрібно і це хтось має подати. Це потребує часу.
Думаю, людина щодня має робити добро, не вихваляючись. На те вона й людина. Хтось має боронити, хтось відновлювати, а хтось зберегти Україну в тих масштабах, де вона, принаймні, була.
– Чим готова, не зважаючи ні нащо, ділитися з людьми?
– Досвідом. Своєю творчістю. Мистецтво потребує натхнення, а воно з’являється, як пориви вітру, не циклово і не за планом. Саме зловити момент дуже важко, бо завжди є багато побутових справ, які несподівано потрібно відкласти. Я це дозволяю собі, бо інакше втрачу те, що прийшло.
Завжди думала, чому мені так важко давалась математика. Також не до кінця розуміла тих, хто зовсім не мав музичного слуху і не вмів співати. Тепер точно знаю, що Бог помилок не робить. Ми створені різними, щоб урізноманітнити світ.
Коли вперше помітила, що мої пісні подобаються людям, тоді несподівано відкрився новий просторий шлях, якого раніше не бачила. Відтоді вже не можу йти чужими дорогами, бо хто ж тоді йтиме по моїй? Те, що я бачу в деталях, хтось навіть може не помітити в масштабі. У кожного своя дорога і свої здобутки. І я ділитимусь тим, що вмію робити. Це – пісня. Це художнє слово. Це моя зброя. І в тому є прояв моєї любові до України.