Неможливо по-справжньому полюбити ні за місяць, ні за два, ні за п’ять.
На це підуть роки, поки ти більше взнаєш людину і про людину.
Коли звичайні недоліки ти зараховуватимеш як переваги.
Коли з’являються спільні спогади.
Жарти, які зрозумілі тільки двом.
Коли душею відкриваєшся, а не тільки розумом.
Коли пройдені якісь труднощі і отримані спільні перемоги.
Коли ти розумієш, де і в чому можеш покластись, а в чому можеш розраховувати тільки на себе.
Коли вже обоє втомилися показувати себе з кращої сторони, а та гірша, як виявилось, нікого не злякала.
Коли можна не боятись разом мовчати.
Коли посваритись, не дорівнює розійтись.
Коли в кожного є свій простір і своє життя.
Коли очікування стають реальними, а претензії безглуздими.
Коли обоє відбуваються у своєму, а не втілюють плани один одного.
Коли є довіра сформована досвідом, а не тільки сліпа любов.
Коли: “зараз не хочу тебе бачити”, – про зараз, а не на завжди.
Коли відмовити не значить відкинути.
Коли можна чесно сказати про своє хочу і про своє “фе”.
Коли можна разом, а можна і окремо і це не про розлуку.
Так, для цього потрібен час, людина і бажання…
Бажання обох.
Читайте також: «Люблю людей, довіряю їм. Болісніше – не довіряти», – Володимир Рабінчук










































