Тернополянам показали фільм про місця боїв вояків УПА з енкаведистами на Тернопільщині

0
140

З нагоди Дня Героїв у актовій залі Тернопільської міської «Просвіти” відбувся перегляд фільму «Поділля у вогні». У ньому йдеться про місця боїв вояків УПА з енкаведистами в нашому краї, про Тернопільську та Чортківську тюрми, в яких мордували борців за Україну, місця поховань героїв.

Автор показав рейд «ворогів народу» з переповненої Чортківської тюрми до Умані. 187 пратріотів не дійшли до місця призначення, а 766 українців розстріляли в Умані. Автор задає запитання, чому енкаведисти не зробили цього у Чорткові? І сам висловлює здогад, що, напевне, щоб ці муки походу бачила вся Україна, щоб вчилася шанувати окупантів.

Зворушливо у фільмі оживають спогади членів ОУН-УПА та їхніх родин. Прізвища закарбовані на хрестах і постаментах: Петро Пасічний, Марія Панчак, Олег Беднарський, Степан Клиник, Микола Арсенич, Ганна Гунька, Степан Мельник, Ксенія Городишин… Та багато інших, які дають нам право говорити, що УПА – це не тільки сторінка з підручника історії, це історія наших сімей, родин, бо це батьки наших батьків відстоювали і наше право гідно жити на цій землі, право на свою державу.

Це один із 30 документальних фільмів про УПА, відзнятих у циклі «УПА очима східняка» документального проєкту легендарного Євгена Дзюби «Рабів до раю не пускають». Автор – аматор живе у Сватовому Луганської області. Ідея проєкту з’явилась у нього в серпні 2014 року, коли на Донбасі йшли запеклі бої. “Коли мене обрали головою обласної “Просвіти”, я поспілкувався з просвітянами і вони попросили зняти фільм про ОУН і УПА для Луганської, Донецької, Харківської областей,- розповідає ентузіаст. – Дякуючи греко-католицькій церкві і львівській, тернопільській та івано-франківській “Просвіті”при підтримці обласних братств ОУН-УПА, ми зробили фільм. Спочатку один, другий, десятий і тридцятий.В усіх областях у підпіллі були вояки ОУН УПА.» На зйомки їздить сам. Відзняте передає людині, яка монтує. «У Сватовому, де живу, я принципово показую, що українець, – говорить Дзюба. – Розмовляю тільки українською. Ходжу у вишиванці. Мав десяток, а зараз шість лишилось, бо онукам роздарував. Один із них у морській піхоті служить. Поранений був, слава Богу обійшлося, куля пішла на виліт».

Євген Дзюба зауважує, що його фільми передусім орієнтовані на сприйняття мешканців східних областей, тобто розповідають про, здавалося б, очевидні та звичні для нас речі в історії УПА та розвінчують стереотипи про повстанців. «Бандерівець» з Луганщини впевнений, що нині, як ніколи, потрібно впливати на суспільну думку, адже йому, луганчанину, місцеві повірять більше, ніж будь-кому іншому. Таке бажання у пана Євгена давно зріло ще й тому, що колись на Західній Україні вояк УПА врятував життя його батькові… Він переконаний, що війна, яку зараз маємо на Сході, – це відгомін тієї визвольної війни. Національний світогляд потрібно формувати в садках і школах, бо руйнувати хибні стереотипи дуже важко і дорого коштує.

В одному з фільмів Євгена Дзюби галичанин розповідає, що західняків вагонами вивозили на Сибір, і багатьох із них врятували хлопці з лісу. У кінокартині цей чоловік стверджує, що “хотів записатися в УПА і теж піти з ними в ліс”, а вояки сказали, щоб ішов додому вчитися, бо ще зарано брати до рук зброю”. Це також розвінчує міф, що до УПА брали 17-річних хлопчаків. За словами Євгена Дзюби, УПА в Україні — це чисельна партизанська армія, що мала трофейне німецьке і радянське озброєння, амуніцію, дисципліну, військову тактику, службу безпеки ОУН, агентуру, розвідку, контррозвідку тощо, і чисельність якої з тисячі в 1942 році зросла до 200 тисяч осіб 1944 року.

Прикметним в цьому проєкті є те, що Євген Дзюба збирає докази діяльності ОУН-УПА не лише в західних, але й центральних та східних областях України, що розвінчує міф нібито вояки ОУН-УПА – це лише представники західного регіону України. Автор документальних фільмів доводить, що багато вихідців і з інших областей були добрими воїнами, займали високі посади в ОУН та УПА і мають нагороди. За його словами, «Золотим хрестом бойової заслуги» 1 класу нагороджений курінний Дмитро Карпенко («Лютий») з Полтавщини. Під час війни з німцями‚ вже у званні капітана‚ він потрапив у полон‚ втік і вирушив у Карпати воювати за вільну Україну. Очевидці тих подій розповідали Дзюбі, що в загоні були мотивовані, фізично сильні та добре озброєні бійці. Таким же «Золотим хрестом бойової заслуги»1 класу нагороджений інший боєць УПА Павло Ющенко з Сумщини, який працював у СБ УПА в Закерзонні.
Його дослідницькі маршрути пролягають на Буковину, Закарпаття, Житомир, Харків, Київ, Вінницю і Луганську з Донецькою області, бо й там діяло підпілля ОУН. Співпрацює з місцевими істориками, краєзнавцями, просвітянами, які допомагають інформацією, проводять до людей, які могли б щось розповісти. Пан Євген сміється, що провідника треба, бо коли показує паспорт з луганською пропискою, то люди насторожуються. А скільки кілометрів лісами, горами довелось долати в пошуках місць захоронення вояків, що боролись за незалежність України. Подекуди ті забуті Богом і людьми, зарослі травою могили шукали цілими днями. На різних рівнях Євген Дзюба говорить , щоб місця загибелі героїв ОУН-УПА взяли під опіку краєзнавчі музеї, тоді вони мали б паспорти, номери, охоронялись би законом. Бодай раз на рік ті могили вшановувались би належним чином, бо починаємо забувати героїчне минуле свого народу. З цим стикався неодноразово. Тому дослідження цього чоловіка, здобуті титанічними зусиллями, – безцінні. За патріотизм і жертовність в ім»я України патріарх Філарет нагородив Євгена Дзюбу орденом святого Рівноапостольного князя Володимира Великого І11 ступеня. Удостоєний Євген Степанович також однієї з найвищих нагород Міжнародної Асоціації Козацтва – ордена «Покрови Пресвятої Богородиці українського козацтва», нагороджений медаллю ВО «Просвіти» – «Будівничий України». До цих та інших відзнак патріот з Луганщини ставиться спокійно. Його серце і душу тішить те, що він уже зробив і плани, бо робота щільно спланована 74 -річним патріотом.

У Тернополі, де ми зустрілися з Євгеном Степановичем, у форс-мажорі його переїзду на Ріненщину, патріот розповів про Тернопільщину і її місце в проєкті «Рабів до раю не пускають. УПА очима східняка». Добра половина фільмів про героїв, які або народилися, або знайшли прихисток у нашій землі чи пройшли її з боями.

Так, фільм «Лицар – полковник Ярослав Старух» про вояка із села Золота Слобода Козівського району, «Перший командир УПА» про Дмитра Каячківського, який воював у Пронятинських лісах, «Лицар- підполковник УПА Йосип Дяків», герой нагороджений «Золотим хрестом бойової заслуги» 1 класу, був крайовим провідником, родом із села Олесине Козівського району, «Лицар – майор УПА Василь Процюк». Вояк із Сокальського району Львівщини, що загинув на Тернопільщині. Двічі нагороджений«Золотим хрестом бойової заслуги» 1 класу. Героями фільмів стали полковник Василь Галаса з Білокриниці Підгаєцького району, Ярослав Бусел з Литви, що загинув у Бичках на Тернопільщині, сотник УПА Василь Бель із села Литвинів Підгаєцького району. У планах аматора фільм про скельну криївку в Рукомиші Бучацького району, де впродовж двадцяти (!) років, з 1947–го до 1967–го переховувався від помсти радянської влади боєць УПА, мешканець Рукомиша Юрій Михайлецький. Коли ж його видали, він вирішив за краще живцем спалити себе у тому кам’яному сховку. Уже є намітки сценарію. «Бандерівець» із Луганщини розповідає і про трагедію на хуторі Кулеби, що в Бережанському районі. Там у 41 році Організація Українських Націоналістів, почала активно протидіяти завойовникам. Група складалась із семи осіб віком від 18 до 27 років. Через зраду у ніч із 21 на 22 лютого 1941 року енкаведисти провели акцію зі знищення кулебської групи. У цьому бою загинули підпільники ОУН Іван Галай, Богдан Гульовський, Володимир Лопушанський, Григорій Москаль, Василь Солтис, Григорій Шкапій і Максим Шуран. Я додала, що саме на цьому місці ось уже з десять років нащадки розстріляних проводять фестивалі патріотичних пісень «Чорна вишиванка»…

Переді мною немолодий, але енергійний і жвавий чоловік, якому без особливих посад, державних нагород, погонів, звань чи будь-яких інших регалій уже відведено місце у списку достойників України.

Євген Дзюба ламає всі стереотипи стосовно того, що на Донбасі немає патріотів, які вболівають за Україну. У його документалістиці не лише свідчення минулого, але й застереження: будьте пильними, я з того краю, куди нащадки НКВД знову прийшли грабувати і знищувати українців. Я – з Донбасу, де московіти вже вбили понад 13 тисяч кращих синів України і хочуть знову дійти до Чернівців та Львова. Там – заклик прозріти ватникам його рідної Луганщини – перестати вважати брата з Тернополя, який в холодних окопах боронить на сході українську землю від путіна, – бандерівцем, а значить – і ворогом. Патріот з Луганщини вважає, що його робота це не тільки данина пам’яті героям минувшини, а й посил пошани героїв новітніх, які сьогодні віддають свої життя за соборність та незалежність нашої Батьківщини.

Людмила Островська





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ