В останньому бою УПА біля Чорткова живими лишилися тільки 20 партизанів

8 травня цивілізований світ відзначав завершення Другої світової війни у Європі, окрім президента Трампа, для якого це вже було завершення Другої світової загалом, а не 2 вересня капітуляцією Японії. Але в України були інша хронологія та інша війна.

У травні 1945 року на Чортківщині відбулися бої, тривалістю у битву між УПА і НКВС (281-й полк). Ворог (хто був ким, немає потреби уточнювати) мав танки і літаки, а також 150 «стрибків». УПА була представлена куренем ком. «Крука» Івана Климишина. Ця частина була сформована ще в лютому 1943 на Волині, воювали з німцями.

Навколо табору командир виставив кінну варту – 7 травня після обіду вартові доповіли, що на табір розпочався наступ зразу з двох боків. Зайняли кругову оборону і чекали на ворога. З’явилися два радянські літаки-розвідники, – один літак підбили, другий поспішив зникнути.

Ворог підійшов ззаду і вдарив по сотні «Сірі Вовки» та підстаршинської школи. Сотня наступ витримала, а школа піддалася і НКВС прорвалися до центру табору. Звідти їх викинув контрнаступ резервної чоти і двох роїв. Під вогнем повстанських кулеметників енкавеесівці безладно відступили. Але й сотня зазнала втрат – загибель ком. «Крука» і четверо повстанців, було чимало поранених. Тому вирішили не чекати повернення сильнішого ворога і під нічним покровом рушили на південь, до Дністра.

А пам’ятаєш, друже Карась,

Ті останні бої на Дністрі,

Пам’ятаєш той місяць і зорі?

Друже Карась, а ми ще живі! Із повстанської пісні «Я – Крук».

В останній рейд, а він був саме таким, вирушило 140 повстанців – уродженці Волині, Поділля, Галичини, Наддніпрянщини і навіть Донбасу. Також були «нацмени» – не українці, які різними шляхами потрапили в УПА. Їх наздоганяли НКВСці, посилені «стрибками».

Неповний тиждень повстанці маневрували, а це не туристичний похід, намагаючись відірватися від переслідування, але ворогів у кілька разів більше. В умовах облави всюди стояли ворожі залоги. Повстанці рушили через невеликий лісовий масив між Сосулівкою та Озерянами. Його перетнули в ніч з 8 на 9 травня, вийшовши на околиці села Мишків.

Поблизу була залізниця сполученням: Чортків – Заліщики, через Товсте, де також був гарнізон НКВС. Залізницю перетнули в ніч з 9 на 10 травня. Зранку ворог розгорнув фронтальний наступ, бій тривав цілий день! Оточені повстанці відстрілювалися до останнього. Під вечір зі 140 партизанів живими залишилося лише 20.

Пошарпаний у боях курінь не міг перемогти добре оснащеного полку російських військ противника. Останні українські воїни останні набої залишили для себе. Увірвавшись на поле бою, НКВС побачили мертві тіла.

Ворог збирав тіла і віз до найближчого села. Там зганяли селян і вимагали упізнання, назвавши ім’я когось із убитих. Процедура повторювалася в різних селах – найчастіше безрезультатно. Для будь-кого назвати ім’я загиблого означало знайомство з «бандитом», що за радянською логікою передбачало ув’язнення, допити і Сибір. Але сталося щось несподіване, чого не очікував ніхто. Підполковник НКВС віддав наказ: «Поховайте їх із честю. Вони на це заслужили. Це герої». Невідомими шляхами ця фраза дійшла до історика Лева Шанковського. Повстанці билися за власну гідність. Як і всякі вояки, вони мали вибір між смертю і полоном.

У цій битві останнє слово залишилося за українцями: «Друже Калино, а ми ще живі!».

Ворог той самий. Наше сусідство із ним – як Дамоклів меч над Україною чи терміном сідної філософії – карма, як і нездатність українців обирати українську владу в період революцій: 1917 – 1920-років, так і в сучасності. Чи зможемо вирватися з кола негативних перевтілень і воєн?

Підготував Ярослав Дзісяк, м. Чортків