«Буває елементарний брак вітамінів, а люди скаржаться, що їм пороблено», – тернопільська провидиця

0
448

Тернопільська провидиця Алевтина каже, що часто людям ліньки працювати над собою. Багатьом простіше перенести відповідальність за своє життя на інших людей, на владу, на сусідів і… на пороби. Мовляв, завжди винен хтось. Про це та своє сприйняття життя Алевтина розповіла сайту Про Те.

Вважаю, що вік – це не перепона для будь чого. До мене часто приходять закохані шістдесятирічні.

Люди часто переживають, що інші подумають про них. Я завжди кажу: «Не треба думати те, що про нас подумають. Вони ж не думають, що ми про них думаємо». Багато хто з нас закомплексовані. Дивимося один на одного. Це сковує.

Я народилася і виросла в Москві. Про Тернопіль навіть не чула ніколи. Про Чорнобиль чула, а про Тернопіль ні. Старшого сина народила в Москві. Він зовсім маленьким був, як ми приїхали сюди. Доля покликала мене з мегаполісу саме в маленьке місто. Значить, я тут потрібніша.

З першим чоловіком жила у громадянському шлюбі. Він тернополяни. Не боялася їхати з ним далеко від дому. Було велике кохання. Але з часом погасло. З самого початку було дуже тяжко, була сильна ностальгія. З часом привикла тут. В Україні пережила багато  подій і я люблю свою Україну. Але люблю і Росію, тому що це моя батьківщина. Хочу прийняти громадянство України.

Мій суржик в Тернополі часто не сприймають. Було, що називали мене перебіжцею. А я кажу: «Так перебіжчиця в яку сторону то?». Деякі питали, чого я сюди приїхала, що мені тут потрібно. Але це одиниці. В основному мене всі тут знають. Знають, що я росіянка. Доволі таки нормально сприймають мене. Нема аж такої вираженої агресії до мене.

З роками мені відкривається пророцтво. Зчитую добре людину. Говорю інформацію про неї, можу про щось попередити. Не можу пояснити цього, як саме це відбувається. Це підсвідомо.

Людина створена  за подобою Бога. Виходить, що всі ми творці.

У кожної людини є шосте чуття. Просто ми не хочемо його чути. З кожним буває, що кудись поспішає, а його ніби з дому не пускає.  Щось підказує нам, що нас там не треба. А ми ж уперті. Потім йдемо туди, а результату – нуль. Зазвичай, ми не хочемо себе слухати. Нам простіше спиратися на правила і стереотипи. Зараз же комп’ютерний світ. Нам цього вистачає. Наш мозок практично перестає працювати. Тобто ми деградуємо.

Я, як Буратіно – на радість людям. Не кожен може зазирати в майбутнє. Цьому навіть не навчитися напевно. От ці відчуття я не можу пояснити.

Гріх – коли людина зійшла зі своєї дороги. Коли вона не бачить себе. Коли йде проти себе.

Кажуть: чоботар без чобіт. Долю інших людей розумію. Себе – ми не бачимо. Тут є свої закони. Коли не дотримуємося цих законів, тоді втрачаємо. Все карається. Якщо я не маю права це чіпати, значить, мені дадуть по руках. Це може бути в здоров’ї тощо.

Колись таких людей, як я, в народі називали чистильщиками. Тобиш той, що чистить. Ставить людину на ту доріжку, з якої або хтось її відвів, чи вона сама кудись пішла не туди. Людина сходить зі своєї дороги скоріше всього з дурості. Саме через наші забаганки – от хочу вже і зараз.  А ще в нас є «доброзичливі»  люди, які можуть допомогти зійти з дороги і ще й за руку повести або облити дьогтем. А наше завдання – відчистити той дьоготь, зішкрябати, нагодувати, помити, научити ходити заново.

Якщо я можу комусь помогти, кажу зразу. Якщо ні, то ні. Навіщо мені людей обманювати? Авторитет з роками приходить.

Чи можливо відрізнити людину, яка має дар, від  шарлатана? Були у мене такі випадки, коли приходили клієнти, які в жахові повіддавали комусь все на світі – золото чомусь коробками несли, миючий засіб «Феррі». Я запитувала їх: «Дорогенькі мої, обряди передаються аж-аж через покоління. В жодному обряді нема «Феррі» для миття посуду. Ну ви що, не усвідомлюєте?» Було таке, що жінка для обряду віддала все золото і ще засіб для миття посуду «Феррі» треба було принести. Їй сказали, що будуть чистити золото, за яким потрібно було прийти через три дні. Жінка через три дні прийшла і поцілувала клямку. Вона дуже плакала. Невідомо кому віддала прикраси, які передали їй від бабки. Тобто  дуже дорогі для неї.

Як відрізнити шарлатана від людини, яка бачить більше? Треба слухати, включати мізки. Якщо хтось говорить, щоб треба принести з хати все золото чи гроші, ну це ж абсурд. Навіть якщо і є щось на прикрасах, то ці обряди роблять в присутності людини. Або ж коли радять піти на три дороги, викинути обручку – потім нову собі купиш. Або золоті ланцюжки чоловіка чи ще когось викинути. Ну це теж абсурд. На енергетичному рівні все очищається.  Навіщо це викидати? Ми ж не настільки багаті, щоб золото викидати.

Звичайно, що порча є. Буває і з летальними наслідками, що людина просто починає хворіти, сохнути і лікарі не те що безсилі, а просто не розуміють від чого. Аналізи хороші, а людина сохне. Так буває. Все це є. І прокляття є, і вроки є. Але буває, що приходить до мене людина і каже: «У мене порча. Мені так погано, не можу зрозуміти, чому». А це звичайний побут. Але людина собі навіює, що в неї щось там є і десь сусідка щось кинула на город і все. Часто самі собі навіюють. Може бути елементарний брак вітамінів і людина погано себе погано почуває. Людям простіше спихнути свій побут на якусь порчу і пороби. Є такі випадки. А ми ж втрачаємо енергію з різних причин. Погода, атмосфера може впливати. Але ми думаємо: о, хтось напевне пішов і нас наврочив. Не все буває саме так. Не все воно просто робиться.

Слово має дуже велику силу. Словом можна вбити людину і словом можна й підняти.

В якійсь мірі я є психологом. Коли людині погано, коли їй душу рве, даю їй просте слово. Буває, іноді покричати на неї треба, дати якусь стряску. Звичайна розмова – це теж психотерапія.  До мене майже не приходять з радістю. Всі йдуть зі своїми бідами і проблемами. Одному можна сказати: «Куди ти лізеш?». Тобиш йому треба сказати грубо. Ну поплаче, але йому буде легше. Хтось не сприйме цього і до нього потрібен інший підхід.

Люди часто самі собі шкодять. Навіть словом. Забуваємо, що все матеріальне. Думки також.  Коли щось не виходить в житті, ми починаємо себе сварити. Можемо картати себе. Деколи сказане слово нам шкодить, бо може наблизити негативну ситуацію. Не треба нарікати, натягуючи на себе негатив. Кажуть – не накликай. Не говори, що в тебе нічого нема чи тобі чогось не вистачає. Тому що Бог бачить, скільки тобі в цей момент можна дати. Думки і слова відіграють дуже велику роль. Навіть якщо нам нестерпно  важко, ми не знаємо, чому така ситуація. Нам легше спихнути це все на якісь пороби, на когось, що хтось щось зробив. Важче працювати над собою. Нам даються якісь уроки. Ми маємо черпати ці уроки, вчитися. Виходити із цих ситуацій і працювати над помилками.

Думками і словом ми рухаємо наше життя і наші події. Підсвідомість завжди вказує, куди потрібно іти. У кожного є інтуїція. Просто ми не завжди зважаємо на неї. Часто припорошуємо, ігноруємо те, що відчуваємо. В кожному нашому кроці є підказки. Коли не хочемо слухати нашу підсвідомість, наші підказки, наступаємо на ті ж граблі. Дехто вже ходить по цілому полю з граблів.

Усе наше життя – це боротьба. Навіть на клітинному рівні. Закінчується боротьба, закінчується життя.

 





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ