Тернополянам показали вражаючий фільм режисера, який наклав на себе руки

0
658

У Тернополі відбувся допрем’єрний показ фільму «Людина з табуретом». Представляли  фільм режисер Ярослав Попов і  менеджерка турів фільму Ірина Рязанцева. На перегляді був побратим  головного героя фільму тернополянин  Валерій Чоботар (псевдо «Гатило») – доброволець, командир підрозділу, бійці якого брали участь в обороні Донецького летовища, нагороджений орденом «Народний Герой України».

– Фактично кінострічка – це історія останніх 15 років життя українського режисера Леоніда Кантера, який в 2004 році вирішив  віднести 4 табурети зі своєї кухні до чотирьох океанів, зібрав для цього компанію друзів  і зняв про ці пригоди 500 годин матеріалу,- розповів режисер Ярослав Попов.- Леонід Кантер знімав усе, що його оточувало, не розлучався з камерою і перетворив своє життя на фільм, в якому був і головним героєм, і режисером. “Табуретний шлях” проліг до самого краю землі, на Мис Горн. Мандрівники проїхали автостопом через Канаду, Сполучені Штати, Мексику, Панаму, Болівію, Колумбію, Еквадор, Бразилію, Аргентину, Чилі…

Під час подорожей ще не було чіткої ідеї створення одного фільму про всі 4 табурети. Однак з часом у світ вийшли десять серій «З Табуретом до Атлантичного океану» та трилогія «З Табуретом через Гімалаї» про подорож до Індійського океану. У 2014 вийшла книга «З табуретом до океану» Леоніда Кантера у співавторстві з Павлом Солодьком. Фактично вона стала сценарієм до фільму. Роботу над першим документально-пригодницьким фільмом «Людина з Табуретом» розпочали у лютому 2018.

Проте сценарій змінило саме життя, а точніше смерть  головного  героя. Це була шокуюча звістка. Ми не знали взагалі, чи відбудеться цей фільм, який він буде, але все ж таки вдалося поєднати цю яскравість життя, яке прожив Леонід, із таким трагічним фіналом, і на цьому не зупинитись, – сказав Ярослав Попов.

– Розкрити світ для глядача – світ і світло. Леонід попросив зробити цей фільм про любов, ми думаємо, що нам це вдалося, – переконаний режисер.

Головний герой фільму між подорожами разом із дружиною Діаною Карпенко та друзями створив мистецький хутір Обирок, перетворивши майже спорожніле і занедбане селище на Чернігівщині на осередок фестивального й мистецького руху. Із 2010 року на Обирку відбуваються фести, концерти, кінопокази, дитячі табори. Якщо подорожі до океанів несли українську культуру у світ, то тепер на Чернігівщину почали приїздити люди з різних куточків Земної кулі і привносити частку свого в наш простір.

Леонід Кантер

Леонід вірив, що, створюючи на Обирку свою “країну мрій”, він міняє країну та світ навколо себе на краще.

Коли почалася війна, Кантер з Майдану  пішов добровольцем на фронт. Разом із режисером Іваном Яснієм він зняв документальні картини “Війна за свій рахунок”, “Добровольці Божої чоти” та “Міф» ” про співака і добровольця Василя Сліпака. Про Леоніда  впродовж фільму розповідають його друзі-побратими. Валерій Чоботар виділяє ясність молодого чоловіка, оптимізм, безстрашність.

4 червня 2018 року Леонід Кантер наклав на себе руки, записавши перед цим прощальне відео, в якому  висловив надію, що Ярослав щось із цього зробить. Це відео і  є рефреном фільму, подорожжю головного героя самого в себе. Режисер Ярослав Попов не міг залишити цю подію поза фільмом, тому сценарій пережив трансформації і став таким собі філософсько-пригодницьким байопіком. Цей жанр в кінематографі означає передачу  всебічного життєпису  головного героя. Яскравий життєпис Кантора завершився в 36 років.

Фільм тримає в напрузі з першого до останнього кадру. Показаний у вигляді калейдоскопу,  шматків монологів Кантора, друзів,  нарізки подій з різних часів, але поступово  всі пазли складаються  і сюжет  сплітається в чітку й структуровану розповідь, в основу якої лягає подорож до океану і віра в те, що неможливе – можливо. Фільм насичений сильними, яскравими  переживаннями та безмежною любов’ю.
– Насправді, я не так часто подорожую, але під час монтажу фільму «Людина з Табуретом» цілком компенсував ці враження.- сказав режисер. – Для мене цей фільм важливий, тому що це остання воля і заповіт мого друга. Для глядачів він стане важливим, коли любов, що буде йти з екрана, потрапить у їхні серця і зігріє їх. Тоді наші глядачі стануть більш щасливими, і через них цілий світ, нехай і не набагато, але стане кращим. Ми хотіли це донести людям. Найважче було поєднати  відчуття щастя, мрії з  поняттями війни, боротьби за справедливість, смертю головного героя. А табурет − це предмет, який найчастіше фігурує в стрічці. Простий і геніальний винахід Леоніда Кантера − з допомогою якого вдалося  поєднати статичну приземленість і рух по меридіанах. Автор документальних зйомок  зміг взяти себе в руки  і віднести на берег океану. Табурет може бути і тим, «що біжить  хвилями», доведено, – спокійно говорить режисер, який сам  повірив у дивовижу свого друга-відчайдушногго мандрівника.

Людина і табурет. Я вже й засумнівалася, хто з них головний герой. Предмет заволодів мрією людини,  став мистецьким витвором уяви, якого  не можна  торкнутися, як бажання чи  мрії. Табурет лишився з бажанням мандрувати горами, ріками, долами, а людини нема.

Табурет  у фільмі, це вже не просто мебельний атрибут, а  функціональне явище,  мистецьке з безліччю символів: відчайдушного авантюризму, свободи, мрій, нестримного бажання, величезної волі і сили духу. Або, скажімо, жар-птиці, яка кличе  за собою. Це не синиця в руці, а журавель  в небі, або ж  символ акту « сісти, оглянутися, подумати»- будь-де, будь-коли. А ще мандри табурета  засвідчують   те, що ми самі можемо внести в своє життя трохи дива і казки. І щоб побачити світ,  табурету й тобі, найголовніше – вийти з дому.

Менеджерка турів фільму  фільму Ірина Рязанцева  вбачає  в  документальній драмі  пошуки щастя. Воно всюди, воно позитивом іде на тебе з екрану від  юних ченців Тибету, що влаштовують філософські дебати на вічні теми. Воно народжується з хаосу веселою непередбачуваною дорогою, коли з’являється на світ  молодша дочка Кантера на ім’я Патагонія – в таксі посеред нічної Аргентини. Воно в найщасливіших людях планети –мешканцях карибських островів, яким не цікава квітуча солов’їна Україна, бо їм дуже добре вдома. Валом наростає з океанських пригод, з переможних переходів, успішних посівів хліба і молотіння снопів  із золотим збіжжям, з українською піснею, яку співають жінки у вишиванках, жнучи серпом   колосисту ниву, дитячою казкою, дарованим життям захиснику Донецького аеропорту, де люди вистояли, а бетон здався…

Кульмінація в останньому кадрі. Парадоксальна. До сих пір не вірю, що це міг зробити такий чоловік, який був світлом, продукував позитив і щастя, любив світ і був господарем свого життя. Світ втратив людину. Ще одного Кантера не буде. Якби хоч трішки він повірив, що дива навколо – Божа справа і що він помазаник Божий, улюбленець, можливо, він не зміг би зазіхнути на дане  йому Богом життя, зрозумів би, яке крихке  світле почуття щастя і любові, і як важливо його навіть не зберегти, а просто вірити в те, що воно існує.

Коли настають такі моменти  спокуси відрізати раз і назавжди проблеми, вкоротити потік  негативу, треба згадати щось прекрасне, що було в житті, моменти заради яких варто жити, бачити досвіток над вершиною гори, відчувати обійми океану чи моря. Усвідомити, як би  тобі не було важко, коли збився з орієнтирів, коли депресія, хвороба, коли тебе зраджують, коли втрачаєш коханих чи друзів, втрачаєш сенси, чи будь-що у житті, то завжди на тебе чекає десь свій умовний рятівник-образ, який  наповнює тебе силою і щастям просто так,  тому що ти є. Треба трошки почекати, і життя знову візьме круто вгору.

Невдачі, як і успіх – тимчасове явище. Різниця лише в тому, що поразка, зрада, насилля вбивають, але роблять сильний поштовх для відновлення. Як мені хотілося б про це поговорити з Кантером перед тим фатальним пострілом. Він  пішов із життя, але залишив нам віру в здійснення мрій.

Гатило, виступаючи після перегляду стрічки, сказав, що фільм  збереже тисячі життів людей, які знаходяться на межі від безвиході, депресії, роздвоєння. Колишній боєць тепер  надає психологічну допомогу тим, хто повертається з фронту на реабілітацію.

-Треба помічати один одного, розмовляти  про все, бути людьми,- сказав  Народний Герой. – Часто запитують, коли війна закінчиться? Тоді, коли ми станемо добрішими, коли будемо посміхатися один одному і не хотітимемо стріляти в собі подібних. Цей фільм змушує про це задуматися і він є  не стільки рукотворним пам’ятником для Леоніда, як супер мандрівника, він є  посланням  кожному, що життя захопливе, повне цікавих людей,  неймовірних  пригод. Це фільм про  подорож довжиною в життя,  про неможливе, що стає реальністю. Про дива, що навколо нас. Ми варті того, щоб посміятися і посумувати на перегляді разом з героями цієї пригодницької стрічки,- сказав учасник фільму, бойовий побратим головного героя.

Творці фільму прозиціонують документальну роботу, як фільм про любов. Любов у різних вимірах:до батьківщини, рідної землі, власного комфорту, до бажань, мрій, способу життя.

Як на мене, то це фільм  про подорожі, які нас змінюють. Подорожі у різних вимірах: відстані, часу, простору, свідомості. Подорожі самого в себе, на відстань обіймів, двору, квартири, континентів, океанів, Землі. На відстань  зони комфорту,  совісті, обов’язку, безпорадності і безсилля у величі мрій і духу. І, зрештою,  про  просте  відчуття  життя, як  довжелезної  подорожі, в якій розумієш, що світ для тебе затісний. Так вігукнувся цей твір у мені.

Дежавю з табуретом

А ще у мене з’явилося  відчуття дежавю з табуретом.  Якось на Драгобраті ми піднялися на вершину Близниць. Під тріангулятором, фіксатором висоти, стояв стілець без спинки. Сідаєш на нього і вдивляєшся у безмежність, перебираєш пацьорки  світла і тіней, які дарують гори і мрієш про те, як побачити те, що за видноколом. Я сиділа на залишеному ослінчику  і уявляла людину, яка принесла  його на вершину  і не могла уявити, як і причину з’яви цього повсякденного атрибуту нашого життя на мальовничій, легендарній вершині в піднебессі, де хмари цілують гори.  Можна і горами подорожувати з табуретом, з’ясовується, поєднати ним гірські масиви континентів Землі. Шкода, що я ніколи вже не зможу озвучити цю ідею  тому, хто придумав мрію з табуретом  і здійснив її сповна, завершивши земний шлях.

Такого документального  пригодницького кіно не було ще не тільки в Україні, а й у світі. Талановита кінокоманда має успішний досвід просування документального кіно: «МІФ» та «Добровольці Божої Чоти»  мали найширший прокат в Україні та світі й були показані у 25 країнах! «Людину з табуретом» уже моказали на всіх континентах крім Австралії.  Туди і буде найперше міжнародне відрядження  продюсерської  команди. В Україні фільм вийде в прокат 21 лютого.

Людмила ОСТРОВСЬКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ