«У нашому суспільстві культура упаковки», – розповів продавець-рокер з Тернополя

0
872

Андрій Вакуц працює продавцем продуктового магазину «Джерело» у Тернополі. Каже, що чоловіки таку роботу обирають рідко.

– Я ще не бачив в Тернополі чоловіків на касі продуктових магазинів, – розповідає. – Можливо десь і є, але не зустрічав. Тут фізично робота не важка. Більше морально важче. Є різні типи людей, яким потрібно думати, що говорити. Є постійні покупці, є непостійні. Також каса, гроші – це все відповідальність. Але вовків боятися – в ліс не ходити. Завжди є якісь винятки з правил.

Намагаюся бути ввічливим з покупцями. Це вже елемент виховання, яке не викоріниш. На попередній роботі у «Київстарі» нас вчили етикету, культури спілкування, усі нюанси, як з ким говорити і що. Ну і виховання багато дає. Моя мама завжди каже: «Стався до людей так, як хочеш, щоби вони ставилися до тебе». Так сприймаю покупців. Для мене усі покупці одинакові. Усі – гості, клієнти, з якими можна поговорити. Так і час скоріше йде, і спілкування – це класно. Знаю, що зараз в Європі вже починають відмовлятися від інтернету в кафе. Пишуть банальні записки: «Вибачте, Wi-Fi нема, спілкуйтеся».

Яку отримує зарплату, Андрій не говорить.

– Скажу так – достатньо, – сміється. – Більше, ніж достатньо. Я не матеріаліст. Гроші для мене – це певна необхідність. Набагато важливіше – час. Час – це валюта. Втрачений час не повернеш і не заробиш. Потрібно раціонально його використовувати. Особливо цінна молодість.

– Як перевіряєте, чи справжні гроші дають покупці?

– Було кілька випадків, – говорить Андрій. – Пробували розрахуватися фальшивими грішми. Дивлюся в першу чергу на просвітлення, на водяний знак і на стрічку. Мені тут зручно сидіти,  якраз світло б’є з цієї сторони. Коли я беру купюру, продавець може навіть не зрозуміти, що перевіряю. Зразу бачу просвітлення, водяний знак і стрічку. Як щось не те, тоді вже перевіряю детальніше і беру на інфрачервоне світло. Люди в основному навіть не здогадувалися, що гроші фальшиві. Дивуються. Один покупець взагалі прийшов не з грішми, а зі смайликами, які друкують. Вони були добре завернуті. Коли розвернули, в нього був шок.

Андрій йде до кавового апарату. Покупець замовив каву.

– У нас тут часто замовляють каву, – каже, розрахувавши молодого чоловіка. – Є такі, що працюють в центрі Тернополя, а приїжджають машиною до нас на каву. Це двоє хлопців. Кажуть, що в нас дуже добра кава. Якщо вони стоять в коридорі, я вже знаю, що треба зробити два американо і по одному цукру.

Я також страшний кавоман. Якщо мало вночі спав, то за день випиваю 3-4 порції кави тільки на роботі. Якщо ще порахувати ті порції, що п’ю вдома, то часом буває 10 на день. Зараз вже трошки скорочую розхід кави, бо, як то кажуть, не вічний.

Кажу, що мені дуже сподобалася куртка, яку одягнув, виходячи на вулицю. Особливо бахрома на спині.

– Із самих початків такі куртки носили американські льотчики, – говорить Андрій Вакуц. – Потім байкери взяли собі за моду. Були різні варіації. У народі її називають косоворотка або косуха. Замок закривається набік. Найцікавіше те, що разом з курткою байкери взяли від льотчиків перше правило: «Пам’ятай, що всі хочуть тебе збити». Негласне правило допомагає орієнтуватися і бути обережнішими на дорогах. Є багато нюансів у водінні двоколісного транспорту. Я мав байк, але продав. Обміняв на бронежилет, коли добровольцем їхав на війну. Потратив всі гроші на військову екіпіровку. Не міг просто сидіти вдома і дивитися на все, що робиться в країні. У 2015 році був на сході країни. Вчився на сапера-піротехніка. Постійно був у небезпеці. Втрачав побратимів. Морально був готовим до всього – і до смерті. Мене зірвало ще восени 2014 року. До весни 2015-го готував себе морально і фізично.

Переживав моменти на межі життя і смерті. Зараз вже простіше згадую те все. Як вивчився на сапера, було досить багато ситуацій, що міг підірватися. Певне, не вирахувати навіть. Те, що цього не сталося, допоміг досвід. Нас багато тренували. Ми більшість часу проводили в тренуваннях. Ті, хто верталися з ротації, трошки відпочивали, тиждень-другий сиділи на батальйоні і потім їздили додому на два тижні. Постійно ділилися досвідом один з одним. Розказували, що і до чого – карти, плани, все повністю. І я від своїх хлопців також вимагав повного знання. Не було таких питань – він молодий, не знає, зелений, необстріляний. Ні, навпаки, треба було розказувати, показувати і пояснювати, бо це все може зберегти людське життя. Ми розуміли, що будь-яка дрібничка може допомогти.

– Що ви відчували, коли бачили смерть?

– Тут поняття індивідуальне. Кожен переживає по-своєму. Перший раз мене зціпило просто, не знав, що робиться. Але навички, доведені до машиналу, врятували.

– Ви герой?

– З того, що там було, нема чим гордитися. Якщо хтось про це не дуже охоче розповідає, то ця людина дійсно на війні щось зробила, бачила. А ті, що ходять розказують, що вони герої, як казав Лесь Подеревянський «Я в танкє горєл, я льотчик», то таких можна навіть не слухати. Війна це дуже брудна і нечесна справа. Тут або тебе, або ти когось.

Але там зовсім інша реальність, все простіше. Коли спершу приїжджав додому у відпустку, мені тут було страшніше, ніж там. Там простіше – є наказ і його треба виконати. Все. І я знаю, як його виконати, бо навчений. А тут було страшніше, ніж там. Мені особисто. Відвик від соціуму. Коли довго там перебуваєш, важко тут адаптуватися. Як з гарячої у холодну воду. Там відпадають багато побутових і житейських питань. У тебе є ціль, до якої ти йдеш. А тут дуже багато нюансів. І вони нагнітають. Йдеш з роботи додому, треба щось купити, треба заплатити за комуналку, потрібно щось жінці чи дівчині купити, їдеш додому – племінникам щось купити. Назбирується багато всяких різних проблем і непотрібних питань. Там – все інакше. Мені після війни було дуже тяжко тут пристосуватися. Найважче – сприймати байдужість людей, кожен живе у своєму світі і його більше нічого не цікавить. Коли людина повертається сюди зі Сходу, вона дуже це помічає. Це дуже серйозний контраст. Відчувається та байдужість.

Є в наших людей стереотипи. Якщо бачать, що у формі, це, значить, атошник. А з атошником пов’язані аватари – вже ярлик повішаний. Як би ти не старався – все. У нашому суспільстві культура – упаковки. Це проглядається в тому, що люди дивляться на інших суто через вигляд. Ніхто не хоче пізнавати іншу людину зсередини – яка вона, про що думає, які в неї переконання. Це нікого не цікавить. Ти або багатий і красивий, або інакший. Просто люди звертають увагу тільки на те, що бачать. Нікого не цікавить душа. Зараз все матеріальне в першу чергу. Мені дуже не подобається стереотип, коли інших судять за виглядом. Це як оцінювати книжку за обгорткою.

Андрій любить читати і куховарити. За фахом  оператор ПК і діловод. Слухає музику в стилі рок-н-ролу.

– Музика вся хороша, – розповідає. – Це – вічне. Часом люблю послухати класику – Баха, Моцарта. Але в основному харден хеві, метал. Грав на бас-гітарі.  Пробував навіть рок-групу створити, але з вокалістом у нас не вийшло. Він залишив групу і вона розпалася. Потім наш барабанщик, дуже близький друг Іван Чопик, на жаль, помер. Царство йому небесне. Він довго боровся з раком. Був барабанщиком від Бога. Дуже класно грав. Якщо хтось знає групу Bugs & Bunny, то вони і знали Ваню. Зараз відновлюю гру на бас-гітарі. Недавно був в Києві на концерті Manowar. Знову взявся грати. Концерт надихнув мене. Шкода, що я продав свою гітару. Думаю, що найближчим часом позичу в друга.

Я скоріше рокер, ніж байкер. Поки не купив новий байк. Ніяк не можу вибрати. Варіантів є багато. Це дуже відповідально. Вибирати потрібно виважено. Це і якість, і ціна, і для наших доріг. Багато аспектів, до яких варто підійти відповідально. Це не просто якийсь одяг купити. Це – більше. Вже на рівень вище – чогось духовного. Ну, в мене так. Але ніяк не можу вибрати. Отака біда в мене. Для наших доріг було би добре гірський байк, – сміється. – Але в мене душа лежить більше до Чоперів.

Перший байк в мене був, як і у всіх нормальних людей, «Ява». А потім ще був китаєць Geon Invader 250-кубовий. Люблю відчуття свободи на дорозі. Їздив в основному по Тернопільській області. Далі не виїжджав. Ще не вистачає досвіду, щоб далеко їздити. Хочу зробити трикутник на Київ, Одесу і повернутися назад до Тернополя.

Якось мандрував і віз цікаву попутницю. Я її підвіз,  а вона на місці пригостила мене кавою і ми добрих дві години говорили. Було досить приємне спілкування. У дорозі можна зустріти дуже багато цікавих людей. Але бувало всяке. І падав з байка купу разів, поки навчився. І було в мене трохи безрозсудне водіння. Ганяв. Максимально розганявся до 180 кілометрів за годину. Зараз – більш стриманий. Краще довше пожити. Нікому не рекомендую ганяти на таких швидкостях. Краще берегтися.

Себе не відношу до касти байкерів. Просто мені це подобається. Мало мати байк і вже рахуватися байкером. Цей стан потрібно відчувати. Внутрішній адреналін, свобода, це не передати словами… Байкером мене важко назвати. Більше – неформальна особистість. Як мінімум, мислю нестандартно. Намагаюся вирізнятися із загально прийнятих рамок, від соціуму, від інших людей. Це відображається, як якийсь внутрішній протест. У рок-стилі щось є. Бо монотонність – не приваблює. Серед моїх знайомих рокери, неформали – це дуже цікаві, начитані люди. Вони розвиваються. Читають багато книжок, з ними є про що говорити. Бувають люди, з якими навіть не маєш про що поговорити. Можна хіба декілька тем зачепити. Як от з давніми знайомими, з якими вже давно не спілкуюся. Так – привіт-привіт, згадати минуле, бувай. Пару слів ще можна перекинутися. А є ті, з ким можна говорити довго і отримувати насолоду від тої розмови.

Автор: Наталія ЛАЗУКА

Фото: Наталія ЛАЗУКА

 

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ