Чому тернопільській журналістці не вдалося взяти інтерв’ю у жінки, яка не захотіла бути бідною

0
1059
фото ілюстративне

Не кожна інформація створена  для роздумів. Є така, що пробігає рядочком новин, не залишаючись у схову вашої пам‘яті. Є така, що попроситься до вашого щоденного списку справ, навіть підсумує роботу. Але зникне разом з перегорнутою сторінкою дня чи тижня. Але коли проходить рік, два, п’ять, а ти ще хочеш вийняти зі своїх глибин свідомості спогади – ту емоційну складову інформації, яка засіялась чи то попелом, чи квітковим пилком – це і є те справжнє, що залишає нас у всесвіті. Залишає кодом, наповненням світової енергії.

Дивно, але хіба тепер цікавляться по-справжньому важливими речами. Ким працюєш? Скільки отримуєш? Куди їздиш відпочивати? Яка машина? Ось і все, що цікаво іншим. Ну, ще можуть уточнити, чи є сім’я, діти… Навіть якщо я докладно і сумлінно відповім на всі ці питання, що ви дізнаєтеся про мене? І нікому не прийде в голову запитати, що я відчуваю, що мене хвилює і радує. Бо ті головні акценти, які кожен з нас розставляє в житті, у кожного різні.

Ми збираємо, профільтровуємо крізь себе інформацію – крізь своє сумління, душевні цінності, набуті знання. Залишається зовсім трішки справжнього. Зовсім трішки переосмисленного та пережитого. І якщо зазирнемо у той сховок, побачимо, хто ми є.

Цей сховок життєвих вражень та підсумків є найвищою формою багатства. Порятунком від деградовано-обивательського пересичення, модерної гри у брязкальця.

Час від часу жінка, в якої я хотіла взяти інтерв’ю, гралася у ті брязкальця, бо оточення має інстинкт пожирання відступників від колективного існування. Колись вона поклялася собі не бідувати. Колись вона залишилася без підтримки: сам на сам з дітьми і безгрошів’ям. Коли їй треба було вижити, просто не пропасти з голоду, вона не цуралася ніякої роботи. Плела чужим тіткам светрики на замовлення. Підпрацьовувала на декількох роботах. Та потроху зрозуміла, що працюючи на когось, статків не заробиш. І вклала свій перший капітал – сто доларів. Так почалася її епопея бізнесових проектів.

Тепер не бідує. Тепер вона має достатньо для повноцінного життя. І живе лише потребами своєї родини. Особливо – внуками…

Час від часу вона виймає  зі своїх глибин підсвідомості спогади, перебирає їх, як потерті вицвілі фотокартки раритетного альбому і знову ховає. Бо якось не прийнято виставляти себе напоказ, говорити про свою людяність, бо не в ціні. Свою відвертість, бо засміють. Свою доброту, бо скажуть, що піаришся.

– Яка я бізнес-леді, я звичайна проста жінка без вищих освіт і курсів особистісного росту. – відповіла вона, – не треба ніяких інтерв‘ю…

І це не було позерством. Вона звикла напористо працювати і разом з тим робити добрі справи тихо, без галасу і метушні.  Коли я вперше почула про цю жінку, подумалося, що вислів незабутньої Коко Шанель «Все в наших руках, тому їх не можна опускати» – якраз про неї.

Кажуть, якщо ти ставиш запитання, виходить, ти вже знаєш половину відповіді. Вирішила залишити це інтерв’ю без запитань, бо відчула, що внутрішньо, якоюсь своєю жіночою глибинною пам’яттю я знаю не лише половину відповіді. Я не потривожу того, що не потребує розголосу чи обсмоктування на обивательському рівні.

Бо якщо хочеш пізнати людину, не слухай, що про неї говорять інші, роби свої висновки, слухаючи, як говорить про інших вона.  А ще більше роби висновки з її справ.

Як пророкувала Вічна Книга: для всього свій час…

Зоряна ЗАМКОВА



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ