Тернопільська письменниця видала книжку історій, які не вигадала

0
361

– Уяви собі дотик. Відбиток пальця, який розходиться колами, подібних на які немає ніде у світі. А тепер збільши цей відбиток – і вийде справжній лабіринт, життєва головоломка, якою подорожуємо усенький вік. За вихід із цього лабіринту платимо сповна, – розповідає тернополянка Зоряна Замкова. Вона назвала свою книгу малої прози «У лабіринтах дотиків», яка наприкінці минулого року побачила світ у видавництві «НК Богдан» та за фінансової підтримки Тернопільської ОДА і Тернопільської обласної ради.

– Буває, що люди обвішані замками заборон, самотності, відчаю, зневіри, – продовжує Зоряна. –  Ці замки так і чекають дотику правильного ключа – слова підтримки чи розради. Часто ми, доторкаючись до чиїхось доль, залишаємо свої відбитки. Головне, не загубитися у тих лабіринтах, не втратити себе. Збутися і не розвіятися від зіткнення з реальністю.

А ще своїми книгами я вчуся. Бо, як переконував Фрідріх Ніцше, «дуже нелегко відшукати книгу, яка б навчила нас такої самої великої кількості речей, як книга, яку написали ми самі». І це правда. Ми вчимося не лише мислити і викладати на папері особисті судження. Це все – пережитий досвід, перейдене, насичене і просочене власним потом і кров‘ю.

– Кажуть, що поезія це натхнення, а проза – дисципліна і праця. Чи доводилося дисциплінувати себе з написанням новел?

– Поезія — це невимушеність, це воля  думки, почуття. Розум приходить потім, він тільки шліфує строфи. А пише підсвідомість чи якась творча енергія трансформує все у слова. Це дуже індивідуальні речі. У мене, бувало, з‘являлися на світ один за одним з десяток віршів, які я не обдумувала спеціально, не виношувала у собі ідеї, не дошукувалася рим. Просто записувала, наче надиктоване. Але це прийшло не відразу, а тоді, коли моя душа і серце пізнали справжнє почуття – любові. Так що саме вона сотворила в мені поета.

Я не можу похвалитися тим, що дисципліную себе і пишу по дві – п‘ять годин в день, чи по десять аркушів. Хоч уже п‘ятнадцять років –  у лавах Національної спілки письменників України, не можу собі дозволити займатися лише літературною творчістю. Не знаю жодної людини, котра жила б на гонорари від своїх поезій. «У миру» поет просто приречений бути кимось іншим, заробляючи на хліб. У своєму наступному житті я б хотіла бути просто письменником. Щасливим письменником, який зможе писати, що хоче. Не заробляти на хліб насущний  звітами і моніторингами з восьмої до п’ятої… Можливо, це ще може трапитись і в цьому житті, бо все може трапитись…

– У новелах все ж більше творчої фантазії автора чи життєвих реалій?

Письменник зустрівся з життям і людьми, подіями. Це сировинний матеріал і з ним працює мистецька душа. Оті дотики до доль та світоглядів. І хоч кажуть, що з  безлічі слів не скласти дотику, письменник  намагається доторкнутися до вашого серця. Ці невагомі дотики зближують. А ще письменник, як і будь-який творець, ніби  перетворює реальність. Так складаються мої новели – з живих історій, зі справжніх прототипів, нічого вигаданого. Лише трішки кольорів та метафор. Наприклад, є біографічні оповідання – приміром «Квіти з фронтових листів» та «Яке щастя буває?» – про мою бабцю та пра-прабабцю. Кожна із 52 новел має свою історію. «Профілактика совісті» у книзі – лише передноворічний фрагмент життя демобілізованого чоловіка після перших важких років війни. Всюди – яскраві вогні святкових гірлянд, ажіотаж на ринках і в крамницях. Всі готувалися до свята, а він прийшов з передової, де його другові на його очах вибухом  відірвало голову…Два різних виміри. І чоловік в під‘їзді будинку всі стіни від третього поверху і аж до низу під‘їзду завішав дитячими малюнками. Тими, які посилали бійцям на фронт, де малеча обмальовувала долоньки, мережила на папері синє небо і сонце, як кольори прапору. Усміхнених ангеликів-захисників, діток з татками за руку. Така була профілактика совісті.

Насправді обірвалося життя героя новели раптово – як нитка, сплетена з болю та відчаю. Тішився, що дали йому нову квартиру як учаснику АТО. Перед тим отримав нагороди за мужність з рук керівників області. Тільки б жити і радіти світові, який оновлювався. Та не відпустило його серце пережите…

Про кожну новелу можна розповісти таку передісторію створення. Мистець вибирає теми, проблеми, ідеї, вибирає слова, в‘яже їх у коштовні плетива речень і творить стиль, тільки для небагатьох: письменника і його читача.

– Що найбільше хочеш людям донести своєю творчістю?

– Загалом творчість – це спроба спілкування. Я переконана, що без праці над собою навряд чи можна щось досягти. Це має бути  стан зосередження, думання.

Як висловився Чехов: ”Мистецтво писати полягає, власне, не у мистецтві писати, а у мистецтві… викреслювати погано написане.” У своїй крайній книзі «У лабіринтах дотиків» я вчилася цьому більш наполегливо.

Не можна поставити на книгу штамп «тут присутній Дух». Чи «тут зібрані найвищі цінності». Те, задля чого забрів у цю країну зібраного листя сторінок і роботящих мурашок-літер. Чи в державу, де царює уява і творяться повнометражні фільми твоїх рефлексій.

Читаючи, кожен виокремлює своє. Головне. Цю присутність кожен шукає для себе особисто. Окрім того, вона дивним чином залежить від внутрішнього стану письменника, який формує розповідь і наділяє її власним світобаченням та емоційним зарядом.

Письменник не повинен орієнтуватися на читача, але повинен його поважати. Пишу, бо маю певні позиції, особливе ставлення до світу, окреме світовідчуття, яким хочу поділитися.

– Книжка, так розумію, уже розходиться серед читачів. Чи є уже відгуки? Які?

– І книжки розходяться, і відгуки ширяться. Валерій Полковський, доктор філософії, президент компанії «East European Opportunities» («Східноєвропейські можливості», м. Сейнт-Альберт, Канада), Почесний доктор Ужгородського національного університету, директор Центру канадознавства Національного університету «Острозька академія» відгукнувся розлогою рецензією, яка детально характеризує, практично, усі новели книги: «Дотик інтелекту, життєвого досвіду. Дотик небайдужості, готовності сприйняти чужу біду та хоч чимось допомогти/зцілити. Неповторно-лапідарний стиль. Спресованість думки та почуття. Внутрішня краса, облагороджена духовністю. Все це є в новій книзі тернопільської письменниці Зоряни Замкової «У лабіринтах дотиків». Мала проза України жива!»

Тетяна Дігай, український музикант, літератор, літературний критик висловила свої судження про книгу в нещодавній рецензії, яка з‘явилася на літературній платформі «Поетичні майстерні» під назвою « Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець». В ній, зокрема, йдеться: «Письменники, як відомо, очікують доброзичливих відгуків. Сподіваюся, що ваша покірна слуга – критик доброзичливий, але не копліментарний. Я переконана, що книга, про яку наразі йдеться, потрапила в моє поле зору саме через її якість, і варта прочитання зацікавленим читачем. Більше того, я волію, аби моя рецензія збільшувала прихільність читачів до творчості нашої краянки і щиро надіюся, що мої висновки, можливо, стануть комусь у пригоді».

Приємно, що творчим, професійним людям книга припала до душі. Маю надію, що це коло ширшатиме.

– Що сама любиш читати? Чому?

– Все частіше пригадується дитячий вірш Василя Василашка, який колись читала своїм дітям «Не світ маліє, синку, ти ростеш…».  В нас часто закидають, що змаліли не тільки наклади книжок, а й не проглядаються такі величні письменницькі постаті, які знаємо з минулого. Але хіба ми достоту знаємо сучасних письменників? Книги дорогі, часу в людей бракує на важливіші для них речі, як читання художньої літератури, тим більше, поезії. Навіть письменники один одного не знають — що ж казати про читачів? Епідемія графоманів шириться видавничими просторами, залишаючи для нащадків «непересічні» творіння. Тобто такі, з якими варто не пересікатися… Тому читати «між книжками»  навчилася давно. Якщо після 10-20 сторінок відчувала, що книга не моя – не мучила себе прочитанням. Тому кожна з книг, яка увійшла в мою свідомість та серце, звісно мала вплив на мене у певний відтинок часу.

Як то кажуть, я з пелюшок була прилучена до пізнання цікавого світу книг, до праці над словом. На день народження батько дарував мені гарні книги з присвятою. І хоч тоді я гадала, що ліпше було б нову ляльку – тепер розумію, як важливо з маленства привчати дітей до художньої літератури. Спочатку мама читала мені в голос. А пізніше, осиливши граматику, я зрозуміла: коли пливеш світом книги, ти – сама собі режисер. Розвиваєш уяву, ширяючи на широких крилах фантазії. Усвідомлюєш мудрість світу, поступово формуєш власну думку. Вивчаєш і розвиваєш мову.

А «Маленького принца» Екзюпері та казки Уайльда, «Алісу в Країні Чудес» Керрола час від часу переглядаю і тепер. Бо з кожним відтинком життя розуміння цих творів поглиблюється і знаходиш, відкриваєш для себе щось нове.

Це відбувається з усіма книгами. І з тими, які для мого юнацького серця відчинили двері почуттів. І світу фантастики, і детективів, і класиків української літератури, які в моєму домі на чільному місці. І великої когорти сучасних українських поетів, які підштовхнули мене вже майже тридцятилітньою, прилучитися до їх рядів.

Варто читати. Розвивати не лише уяву, а й мову, мислення. Хоча дієслово «читати» не терпить наказового способу. Так само, як і «любити» … «мріяти» …

– Добре розумієшся на душах людей? Це тобі допомагає чи шкодить?

– Кажуть, душа не вода, глибини її не зміряєш. В моїй новій книзі є  “Зоринки для душі”, якими розділені новели.Це короткі крилаті вислови, власні судження та роздуми, які тривалий час публікувала в мережі Facebook. Людям подобаються.

Чи розуміюся на душах? Це, певно,  про жіночу душу, яка  для багатьох –  відкрита книга, написана незрозумілою їм  мовою. Як писала Ліна Костенко, «душа пройшла всі стадії печалі/Тепер уже сміятися пора».

Чи часто розчаровуєшся в людях? Що саме розчаровує? – А що захоплює?

Кажуть, якщо людину не захоплює ніщо навколо – значить, їй нема чим захоплюватися всередині себе. Подобаються захоплені якимсь ділом, ідеєю, залюблені в свою роботу. Там енергія пульсує, творчість окрилює, любов об‘єднує.

Аби відчути себе творчою людиною, зовсім необов’язково робити щось з того, що люди називають творчістю. Життя – це теж творчість, вправлятися в якій доводиться щодня. А що розчаровує? Кажуть, амбіції без таланту – найнебезпечніша річ у світі. Чи мало таких, хто не володіючи ні ідеальним стилем, ні смаком, точно знає, що має пасувати іншому. Чи хто і що має робити, як поводитись. Чужі недоліки завжди набагато цікавіші, ніж власні. Стараються їх знайти, порівнюють, заздрять. Та це – лише накопичення негативу у власній душі, як пухлина чи язва. Заздрість, плітки – розчаровують. Викликає огиду фальш. Просто фізичну огиду. Дуже добре відчуваю, коли говорять щиро.

– Що найбільше цінуєш в людях?

 – «Найцінніше в людях – здатність радіти чужому успіхові. Хто радіє чужому успіхові, той переміг себе» – вважав   Володимир Черняк. Я такої ж думки. А ще  ціную вміння підтримати у важких ситуаціях, надійність, співзвучність, живий розум та світлу душу. Кожному потрібна людина, для якої хотілося б намагатися.

– Чи змінювалися твої мрії впродовж років? Як саме?

– Часом жартую, що нема такої мрії, яку не можна було б зробити нездійсненою…Мабуть, у  кожної пори життя свої мрії. В дитинстві мріяли про ще одну порцію морозива чи ковзани.  А з роками прагнеш іншого: щоб тебе і найдорожчих обійшла стороною порожнеча – духовна, яка прозирає в очах і емоційна, яка стає матір’ю байдужості, хвороби батьків і дітей, війна і втрати, зневіра в собі та в людях.

Іноді я не можу зробити те, що наразі хочу. Але я можу зробити хоч щось! Наприклад, я хочу написати ще одну добру прозову книгу, але у мене наразі не складається. Зате я можу спекти пиріг. Чи написати статтю про цікаву людину. Для кожної мрії даються сили для її втілення. В принципі, ми так і живемо, з бажанням повернути те, що колись робило нас щасливими.

А загалом, коли людина  задоволена своїм життям, вона все робить інакше – з пристрастю, невимушено, творчо. Як легко зранку, навіть о 6-й годині, вставати з ліжка, коли ти щасливий. Як просто вирішувати заплутані питання, коли ти маєш справжню підтримку та взаєморозуміння. Напевне, найкращий подарунок, який дарує нам доля – це люди, яким ми говоримо “дякую, що ти є”. Хай у кожного з вас буде така людина…

Світлини: Наталії ПОЧИНОК





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ