На нову роботу ця тернополянка прийшла зі своїм столом

0
2174

Продюсерка Тернопільської філії НСТУ Зоряна Биндас – нетипова керівниця. З підлеглими – на рівних. Стиль одягу – невимушений. Кабінет – переобладнала сама ще й деякі меблі перемалювала власноруч.

– Були отакі меблі, – показує у своєму кабінеті на радянську шафу, яка добре збереглася. – Світло-коричневі, давні. Попросила хлопців, щоби все згребли і винесли геть, бо я не могла на те дивитися. Некомфортно було в такому працювати. Приносила свої речі, свої меблі.

Я прийшла на роботу зі своїм столом, кріслом, комп’ютером і вазоном. Словом, отак ходжу на роботу – все своє беру з собою, а ввечері забираю. Правда, тільки комп’ютер. Стола не чіпаю.

Тумба тут була така покоцана, що з неї не шкода було щось переробляти. Пофарбувала її балончиком у кілька шарів. У нас є столярка в підвалі. Після роботи майстри йшли собі додому, а я зачинялася, вдягала спецовку і з тою фарбою працювала. Робила все в одному стилі, щоб кабінет був світлим.

Завгосп наш питав, чи не принести якийсь великий, нормальний, директорський стіл.

– Нема потреби у директорському столі?

– Ні, нема.

– Чому так? Почуваєшся настільки самодостатньою?

– Такими речами люди часто компенсують якісь внутрішні глюки, якусь невпевненість тощо. Точно те ж саме з бажанням, щоби зверталися тільки на «ви» і по-батькові. Кілька років тому у католицьку університеті спостерігала, як студенти були на рівних зі своїм викладачем. Без по-батькові, без оцього пафосу. Зрозуміла, що форма звертання не має нічого спільного з повагою чи ставленням до людини. Це від того не залежить. Тому – так.

– Тобто підлеглі і колеги приходять до тебе вільно, говорять на «ти» і впевнено себе почувають?

– Однозначно.

– Чи було, що колеги дивувалися?

– Наш менеджер якось жартував. Він – теж дуже сучасний чоловік. Його спершу дивувало, коли він заходив до якогось кабінету і люди вставали. Він казав: «Та чого ви встаєте? Продовжуйте свою роботу. Я просто зайшов у справі».

У формі добродушних жартів мені казали: «Та ж не пасує директорці перемальовувати меблі. Не пасує якось так дуже просто спілкуватися з підлеглими». Це був жарт.

Мені здається, що у такому форматі людям легше працювати. Їм на голову нічого не тисне. Вони спокійно можуть займатися творчістю або робити свою роботу.

– А нема бажання покерувати – зробіть те і те, принесіть чи віднесіть щось туди?

– Стіл до кабінету я замовляла. Мені принесли не той. Я кажу: «Зараз знесу вниз стіл». А мені говорять: «Як? Ти будеш стіл нести по сходах?» Раз також в кабінеті обговорювали щось, а я кажу: «Вибіжу на хвилину, мені крісло привезли – заберу». То за мною когось відправили, мовляв, доганяй, бо вона зараз сама крісло буде нести. А для мене – це взагалі не проблема.

– Часто буває, що хтось приходить на керівну посаду – щоки надуваються і так далі…

– Думаю, що до керівної посади людина має дорости морально. Коли цього нема і призначення відбувається швидше, ніж людина сама до цього готова, то це – проблема. Проблема і для людини, і для колективу.

Яка саме проблема?

– Отакого ставлення – я начальник, ти дурень. Це – найгірше. Мовляв, ти – ніхто, а я от вирішую і за мною останнє слово. Авторитарні методи керівництва – це паскудно для творчості.

– Не думаю, що буваєш в чомусь некомпетентною. Але все-таки, якщо чогось не знаєш чи в чомусь сумніваєшся, не маєш страху радитися з кимсь із підлеглих? Чи можеш до когось прислухатися?

– Страху некомпетентності нема. Абсолютно уся інформація, яка потрібна, тепер доступна. Принаймні, якщо чогось не знаєш сьогодні, ти можеш на ніч засісти в Інтернет. Є повно літератури, відео і чого завгодно. На ранок вже можна мати  уявлення чогось чи навчитися, наприклад, монтувати елементарно. У мене такий принцип – якщо це може хтось, то я теж це зможу.

А щодо того, щоб радитися… Мені здається, що мудрий керівник навіть якщо знає і хоче зробити по-своєму, він ніколи не буде приймати рішення одноосібно. Завжди вирішуватиме творчий колектив і завжди ліпше, коли ініціатива йде знизу. Адже людина, яка приносить певну ідею, відчуває за неї відповідальність. Вона ставиться до неї, як до чогось рідного і тоді творить роботу краще, ніж це була би просто вказівка зверху.

З колективом завжди треба радитися, бо людям видніше. Звичайно, що ти не можеш геть у всіх деталях досконало розбиратися – в режисурі, в монтажі. Тому краще, що такі питання вирішують люди, які з цим конкретно працюють.

– Зоряно, тобі комфортно у цьому місці, у цьому часі, в цьому кабінеті і за цим столом?

– Звісно. Щоправда, коли сюди йшла, мене відраджувати. Дехто казав: «Та як так? Ти там не зможеш бути». Не бачу ніяких проблем. Знаю, що навіть своїх ворогів можна зробити друзями.

– А як?

– Завжди є якісь точки дотику. Завжди є спільні інтереси. Тим більше, коли люди працюють в одній команді. Однозначно, що краще працювати в якомусь спільному баченні. Я думаю, що ті точки дотику просто треба вміти знайти. Як? До кожного свій підхід. Нема такої формули, що я зараз зроблю те і те – і все, ми дружимо. Нема. Але вирішення якихось проблем зближує людей.

– Чи можлива дружба між керівником і підлеглим?

– Думаю, що в більшій чи меншій мірі стосунки на роботі мають бути дружніми.

– Це – реально?

– Так, близьких друзів у нас обмаль. Але товариські, приязні, дружні стосунки обов’язково мають бути. Це – можна і треба.

– Коли керівник молодий, не трапляється від старших колег чи поважних осіб міста і області проявів панібратства?

– Звичайно, спочатку ми всі принюхувалися один до одного. Час розставляє все на свої місця. Зараз такого не мало би бути. Зі мною відкрито ніхто так себе не проявляв. Я знаю, що в інших філіях є молоді продюсери, нові члени команди. І їм тепер саботаж, їхнього авторитету не визнають, їхніх вказівок не виконують. Були такі проблеми, от, колеги діляться. Тут, на щастя, нема цього.

– Про стиль одягу. Наплічник, кросівки, футболка, джинси. Теж нетипово для керівника. Не хотілося прийти у ролі генерального продюсера в діловому костюмі, на високих підборах, з макіяжем? Не було бажання?

– Зовсім. Був випадок, що треба було підмінити дівчат на «Вістях» і я вела новини. Звичайно, там має бути належний вигляд, бо це ефір. Але якщо мене ніхто не бачить з екранів, то хочеться вільного одягу. За одягом зустрічають, та все ж не це є вирішальним.

Іноді достатньо, щоби людина відкрила рота, і ти вже про інше думаєш – про те, що вона говорить чи про те, що вона робить, а не про те, як виглядає. Тому особливо не думаю, у що одягатися. Тим я точно переймаюся в останню чергу.

– Ну, ти гарно виглядаєш. Просто нема оцієї помпезності.

– Думаю, що це пережитки минулого. Сучасні керівники вже цього не мають.

– Може через це люди, які приходять до твого кабінету, вільно себе почувають?

– Гадаю, вони так чи інакше вільні. У мене двері ніколи не зачиняються, хіба вже виходжу з кабінету переглядати якісь програми, десь засідаю в монтажників і дві години мене нема. А так – я сподіваюся, що вони почувають себе вільно.

Наталія ЛАЗУКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ