Чому Анна Золотнюк вважає, що найцікавіше у Тернополі – це стіни (фото)

0
479

Тернопільська журналістка Анна Золотнюк занотовує те, що зникає. Фотографує Тернопіль в деталях. Але ці деталі вишукує з минулого – старі двері, вирізьблені рами, покинуті меблі тощо. Про своє захоплення Анна розповіла сайту Про Те.

– Анно, звідки інтерес до дрібниць і деталей? Сходи, двері,  вікна, огорожі…

– Як на мене, Тернопіль — клаптикове місто: десь щось збереглось, але не всюди і не все. Будівель, що були б неторкнуті, практично (аби не звучало геть фатально) нема. Є ті, які збережені більш чи менш, але вплив людини сучасної, яка любить підганяння під себе, відчутний скрізь. Тому доводиться дивитись на місто, ніби у калейдоскоп, де все розкладене на частини, дещиці, деталі.

Через те фотографування деталей, то радше метод, яким я пізнаю місто. Під кожну дещицю можна підв’язати якісь розмірковування. Приміром, підвальні гратки можуть розповідають нам про час, коли функціональність була невіддільної від естетики. Час до масового виробництва, коли тонка робота, вигадливий візерунок, красномовний образ був обов’язковим елементом. І шкода, що ці дещиці чи не найбільше потерпають від байдужості – полишені самі на себе, їх вкриває багаторічний шар бруду, що заміняє фарбу, не рідко вони потовчені та покривлені від не надто шанобливого ставлення, а втім продовжують жити. Будучи дуже часто втіленнями флоралістичних образів, підтверджують «незнищенність матерії».

– Скільки років фотографуєш місто в деталях?

– Мені важко даються пригадування та запам’ятовування. Інтерес до нотування того, що зникає, досить давній, але систематично почала фотографувати, певне, років зо два тому.

– Яких деталей тобі не вистачає у Тернополі, а яких забагато?

– Ну, про не вистачає — дуже неоднозначно. Бо, якщо порівняти, приміром, зі Львовом, то список «чого не вистачає» майже безкінечний. Але ж суть в тому, що то непорівнювальні речі. Тому по-суті мені всього вистачає. Що ж до забагато — тут теж може бути безмежжя, приміром, забагато сучасних елементів там, де мали б бути автентичні. Проте це не зовсім те, на чому я фокусуюсь. Мені цікаве місто, як організм, який творять (чи знищують й вибудовують по-своєму) люди, тому він постійно змінюється.

– Куди доводиться ходити, щоб упіймати цікавий кадр?

– Оскільки мене цікавить старе місто, то такі ходіння в межах Старого Парку, Нового світу, Центру, і ще кавалками простору біля них.

– Чи були такі пошуки з пригодами? З якими саме?

– Гм, я не знаю, що назвати пригодою. Траплялось, що гуляючи вже відомою вулицею, бачила щось нове — це була пригода, певне, якщо за критерій оцінки вважати зворохоблення.

– А історії якісь знаєш про деталі, які фотографуєш? Цікаву, сумну, веселу, драматичну, щасливу тощо.

– Я не надто акцентуюсь на тому, що стоїть за речами. Мені подобається їхня естетика, те, як за допомогою кадрування, можна розглянути по-новому візерунок, показати контраст поверхонь, приглядітись до тріщин.

– Яка деталь, фото тобі найбільше запам’яталася? Чому? Про що вона говорить?

– Важко отак щось виділити. У мене є папка «Стіна» і, певне, вона найулюбленіша. Там зібрані фото різних стін. Тих, де полущений тиньк, де кольори накладені одне на один, де стіни витерті гілками дерев і стеблами рослин.

Мені дуже подобаються текстури й кольори будинків, які вже роками не фарбувались на ново і залишені самі на себе. Все те творить особливу текстуру міста – різноманітну, різнорівневу, неповторну.  Таких стін хочеться торкатись і розглядіти, від находячи деталі, що ховаються від побіжного погляду. В їх тепло добре загортатись під час довгих мандрівок, і повертатись знову й знову, бо кожне повернення – новий погляд і нові відкриття.

Зрештою, покоцані стіни Тернополя й Львова чи Франківська, мабуть, нічим не відрізняються. Але не це головне. Головне те, що ти собі знаєш, де  вони вкорінені, і то грає визначальну роль.

– Що з тими всіма фото плануєш врешті робити? І скільки їх вже є?

– Світлини я використовую у своїй роботі. Скільки всього є — то не питання, на яке можна відповісти, бо кількість гектарів, які вони займають, не надто промовисті — є багато фото одних і тих же деталей, є купа того, чого поки не сфотографувала.

– Чому інші цього не бачать?

–  Очевидно, вони бачать щось інше

– Чи думала коли-небудь, що твої фото і для істориків згодом можуть бути цікавими?

– Можливо. Але, як на мене, вони в більшості своїй занадто есеїстичні — не надто красномовні щодо цілого, а оповідають про деталі.

Наталія ЛАЗУКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ