Тернополянка розповіла, як запалювала свічі для людини, яка не бачила

0
175

Даруйте світло своїм батькам…

Сліпий дідусь повернув голову в бік тепла…

Він був майже сліпий – тому жилаві руки, складені на столі до молитви, першими змогли намацати невеликий підсвічник, на якому, очевидно, стояла свічка. А вже тоді, майже незрячі очі передали думку в мозок – це таки свічка… Її круглий, розмитий золотий вогник м’яко коливався від його подиху. Дідусь довго дивиться на свічку – повертає голову вбік і назад до світла – потім заплющує очі, немовби пригадує, як вона мала б виглядати по-справжньому…

У його житті було стільки справжніх моментів, а тепер ця темрява наступає і ніхто з лікарів не може нічого вдіяти. А для нього, лікаря, який цими руками рятував маленьких діток, немає нічого страшнішого, ніж бездіяльність.

– Дідусю, – то на кухню повернулася Соля, онучка. – Дідусю, ну ти вже трошки краще бачиш?..

На очах у першокурсниці медичного університету стоять сльози, від чого свічка на столі втрачає чіткі контури і дівчинка бачить її майже так само нечітко, як і її дідусь. Багато років тому він замінив їй тата…

– Дідусю, рідненький, я обов’язково добре вчитимуся і ти ще побачиш, як на деревах розпускаються нові листочки!

Вона каже ці слова й добре розуміє, що ніхто нічим уже не зможе допомогти, але старшій людині так легше. Легше сприйняти свій безнадійний стан і відчути, що світ розвивається і ліки таки знайдуться. Саме тому кожного вечора Соля приходить в темну кухню і запалює там свічку – щоб майже незрячий дідусь вловив хоч трошки світла. Світла надії. Контраст темряви і світла завжди підкреслює щось одне. І що саме – залежить від того, хто поруч.

А коли день, то Соля береться розповідати дідусеві про свої успіхи та сподівання. А ще просить дідуся скласти руки то так, то інакше – бо вона їх малюватиме, а позувати, бачте і нема кого попросити. І поки вона малює руки, які дарували надію материнства жінкам, дідусь пригадує веселі і повчальні випадки зі своєї практики…

Свічка цього вечора мерехтіла особливо яскраво.

На очі старенького наверталися сльози – він згадав себе молодого і повного сподівань. Надія не покинула його навіть і тоді, коли декан факультету – невдаха в кар’єрі та особистому житті, весело повідомив йому, що спеціальність хірурга відсутня. Тоді він не побоявся і поїхав до іншого міста, де і зміг розпочати шлях акушер-гінеколога. А потім Київ. І сонячно усміхнена щира Галинка, яка стала йому за дружину. Соля перейняла від неї ту сонячну усмішку й лагідну вдачу…

– Дякую, моя Соломієнько, я таки бачу вже краще… Дякую, біжи вчитися…

І за вікном падав і кружляв грудневий сніг. Він замітав усі доріжки та подвір’я. Проте завтра – субота. Онучка виведе майже незрячого дідуся і від яскравого світла довкола він зможе краще побачити темні стовбури голих дерев. Адже контраст завжди загострює відчуття. А які саме відчуття – залежить від того, хто поруч…

Наталія ВОЛОТОВСЬКА





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ