У старій районній лікарні життя йшло своїм ходом. Хоча, як сказати йшло – кульгало, поскрипувало… час-від часу зойкало. Та це все не заважало весняному сонечку самовіддано пробиватися крізь облуплені одвірки трухлявих дверей, пронизувати поцятковані часом і мухами шибки та навіть зігрівати теплим подихом пацієнтів крізь шпарини віконниць – щойно «розклеєних» санітарками від липучих обіймів скотчу.
Юля, молода лікар-інтерн, втомлено зітхнула – день тільки-но починався, крім стаціонарних хворих ще треба обслуговувати травм-центр. Решта лікарів з офтальмологічного підрозділу сьогодні святкували Пасху. Під її кабінетом вже вишикувалася черга із хворих від сусідніх відділень, яким слід було зробити консультативний запис в історіях хвороби. Лікарка з легким сумом глянула на поличку із кавою. Що-що, а залишається тільки вдихнути пряний аромат і бадьоро приступати до роботи.
Зазвичай, видалення металевої стружки з ока займає біля 5-15 хвилин – то разом із порадами й наступним лікуванням. Юля вже обдумувала, як переконати немолодого чоловіка лягти на стаціонарне лікування, зважаючи на серйозність запущеного процесу, як в двері травм-центру хтось голосно постукав.
«Моїй жінці терміново потрібен лікар! У неї пече око!» – схвильовано повідомив, просунувши півтулуба в оглядову, молодий чоловік у чорній курточці.
Юля тактовно попросила зачекати, що викликало бурхливу реакцію жіночої особи за дверима: «Мені ріже око! Я не можу більше терпіти! Закапайте хоч щось!».
Старші колеги вчили: ніколи не обслуговувати двох людей на раз, тому лікарка попросила медсестричку заспокоїти невдоволених, поки не закінчить вже почату справу.
Нарешті до оглядової зайшла Вона. Не цариця, не кінозірка, не силіконова долина, але Пані, якій пекло око і яка не могла чекати в черзі. Поскаржилася, що дуже «ріже в оці» вже кілька днів. Зазвичай таких відправляють в поліклініку з огляду на задавненість процесу, та при святі Юлі не хотілося конфліктувати. Посадила Даму перед щілинною лампою, щоб оглянути очі. Зір перевірити вирішила потім, бо сльоза так «заливала», що то було нереально зробити прямо вже.
«Ну що ж… – почала коментувати побачену картину, – різко виражена ін’єкція судин, мікроподряпини рогівки. Судячи з симптомів, кон’юнктивіт, або щось потрапило під верхню повіку. Треба буде її вивернути».
У їхньому відділенні нещодавно розбилася остання скляна паличка для цієї процедури, тож схопила перше, що було під рукою – ватну паличку, а другою акуратно потягнула за край довгих густих вій Пані.
«Ви що збираєтеся робити?! Та ж за ці вії я заплатила 400 гривень! Невже немає іншого способу?!»
«Поки що не придумали, не хвилюйтеся» – по-доброму усміхнулася Юля і наполягла на необхідності огляду.
Під збільшеним склом лампи лікар таки змогла розгледіти сторонній шматочок і видалити його. Про себе зауважила, що шкіра в пацієнтки була не надто здорова, а ще й під шаром тонального крему. Зате губи були пухкими та красивими, мабуть, з гіалуронкою. Зрештою, нічого поганого в тому немає, це вимога часу.
Пацієнтка часто-часто закліпала й задоволено відзначила, що полегшало.
«Що ж там було?»
«Тяжко сказати, головне, що забрали! Залежно від того, що ви робили… схоже на шматочок соломи…»
«Ну, так і є! На ці вихідні ми замовляли собі вишукану фотосесію на сіновалі… Фотографії мають вдатися чудові!»
«Я тішуся за вас, маю ще кілька рекомендацій, зараз промиємо око і випишемо ліки, бо почалося запалення»
«Пишіть якнайкращі. Не хочу ходити з червоними очима» – відповіла жертва фотосесії і покликала чоловіка з коридору.
Сума вийшла чималенька – благо, фармацевтичний бізнес не стоїть на місці, тож кілька сотень за тиждень користування мали б повернути здоров’я, після чого ліки слід було викидати через короткий строк придатності.
Пані невдоволено піджала губки, та з лікарем не посперечаєшся. І тут ідилію порушила медсестричка Марічка…
«У нас тут на благодійність, ось коробочка… керівництво не завжди вчасно забезпечує всі надходження, а закупляти ліки для первинної допомоги черговий лікар не може зі своєї кишені…»
«Так лікарям в ту кишеню регулярно кладуть… І скільки маю заплатити на благодійність?»
«Та хто скільки може, хто 5, а хто і 50 гривень»
Юля в цей час вдала, що не чує – робила запис в журналі, пошкодувала, що не попередила щиросердну Марічку, що пацієнти бувають різні.
Пані подякувала за допомогу, а чоловік, ніби вибачаючись, поклав 10 гривень в коробочку. Обоє вийшли.
Юлі стільки всього захотілося сказати, та за кілька хвилин до кабінету мав зайти наступний хворий, тож часу на такі «дрібниці» не було.
Хотілося прокричати, що перш ніж класти дорогий тональний крем на недоглянуту шкіру, треба було би в дерматолога отримати платну консультацію. Так, платну, бо лікар, перш ніж отримати диплом, вчиться 6 років, потім ще 2 вдосконалюється. За чималі гроші проходить курси, купує апаратуру, а часом і сам потребує лікування, не кажучи вже про те, що мусить годувати сім’ю. Чому доглянуті Пані ніколи не стогнуть, що треба віддати круглу суму за власний тюнінг, а парубки із задоволенням кладуть дрібні гроші в баночки з надписом «Дівчаткам на спа-салон», які зараз такі популярні в закладах харчування. Чому ввжають моветоном не давати чайові уважному офіціанту, а лікарю можна нести протерміновані цукерки та коньяк і щиро дивуватися, коли той відмовляється «брати».
Крапки над «І» поставила санітарка Ольга Стахівна, вкінці дня підійшовши до Юлі в кабінет. Та чекала на нову зміну і задумливо виводила ручкою на папірці візерунки. Сил пити чай чи ще щось писати не було.
«Ви б не брали так до серця турботи пацієнтів, Юліє Олегівно… А пані ваша – займається стрижками для песиків. Від 200 гривень за одну бере. Сусідка вона моя. Нема кому їй пояснити, що гроші з неба не завжди падають. Є що змінювати в країні… в місті… в лікарні… Та зміни людей повинні починатися з поваги до праці іншої людини. Особливо, коли вона – це сфера обслуговування».
Юля поморщилася від думки, що лікар – це обслуговуючий персонал, але від правди не втечеш. Завжди цінувала працю людей, та ніколи не думала, що буде воювати за гривню.
«Зараз воно як? Хлоп на селі закінчить так-сяк школу, пройде 1-2 роки в ПТУ і поїде на заробітки на кілька місяців. І паску вже приїде святити на машині з польськими номерами. Вже й дівки біля нього в’ються, і то ще добре, як сам заробить. Ну а як батьки передадуть? Ото і мають деформовані системи цінностей, – Стахівна по-філософському обіперлася на швабру і усміхнулася до Юлі.
«Дякую за підтримку, – усміхнулася та у відповідь. – А давайте спитаємо пацієнтів, скільки вони готові платити за працю лікаря і чи готові відмовитися від своїх переконань?..»
«Романтик ви, Юлю Олегівно, та нічого, навчитеся шануватися і продавати свою працю, навіть коли винесе вам ложечкою мозок така Паня. Навчіться казати «ні», не обслуговуйте безкоштовно, та й буде вам легше жити».
Наталія ВОЛОТОВСЬКА