Тернопіль – місто, з якого кудись зникли люди (фото)

Вийшов сьогодні з дому і лячно стало. Де люди? Куди оком не кинь –  лише будинки, припарковані машини, дерева, бруківка і калюжі.

Невже безвізовий режим так швидко спрацював? Невже в одну мить усі тернополяни зібрали валізи і чкурнули світ за очі, покинувши мене самого?

Люди де? Навіть на ринку, на якому вчора принаймні до обіду було не проштовхатися, сьогодні порожньо. Собак бездомних, які давно тут оселилися і тих не видно. Тільки ворони і голуби спокійно крокують між рядами – сьогодні це їх місто, сьогодні вони тут господарі.

Йду безлюдними вулицями і починаю відчувати себе героєм якогось постапокаліптичного сюжету. І уже боязко оглядаюся через плече – чи не біжить за мною зграя зголоднілих зомбі. А я ж, після усіх отих освячених шинок і ковбасок, доволі смачна страва.

Аж он, з-за рогу будинку з’являється якась постать. І виникає бажання підбігти, потиснути руку, а то й обняти. Я таки не сам у цьому місті – таки ще є хтось живий.

А ось і люди. З церкви виходять. І якось вмить стає спокійніше. А он – іще. До супермаркета йдуть. Ні, усе нормально. Місто живе.

А завтра чи післязавтра усе налагодиться. Майданчики наповняться дитячим сміхом, на лавочки повернуться пенсіонери, вулицями поспішатимуть заклопотані люди.

Тому що Тернопіль – місто, з якого можна поїхати, щоб знову до нього повернутися.

Марко КЛЕВЕЦЬ